Глава 1

Зібралися ми з подружками в ліс за грибами та ягодами. Село наше стоїть біля самого лісу, серед карпатських гір. Осінь – гарна пора. Грибів у нашому лісі завжди було багато, а скільки ягід – чорниці, терен, брусниця, глід, шипшина! А яке смачне з них варення! Кожного року ми ходимо та завжди повні корзинки приносимо!

Ось і сьогодні я одягла штани зеленого кольору з купою кишень по обидва боки, светр теплий – все-таки в лісі вже прохолодно, та й комахи дуже набридливі. У  наплічнику знайшли своє місце бутерброди та термос з чаєм, ліхтарик, компас  й сидушка. Дві корзини стояли на веранді. Я чекала на Юлю та Світланку. Поглянувши на мобільний, переконалася, що сім вже було. Дівчата спізнювалися. Я сіла на лавку та стала чекати. Через кілька хвилин мій пес Тошка зайшовся дзвінким гавкотом – він завжди так гостей вітав. Виглянувши у вікно побачила дівчат, що  стояли біля низької дерев'яної хвіртки, пофарбованою зеленою фарбою.

– Маша, виходь! Сонце встало!

– Та я вас чекаю, взагалі-то! – відповіла я, виходячи на ґанок. Замкнула двері на ключ, погладила пса та вибігла на вулицю.

– Ну, привіт! – я обійняла по черзі дівчат.

Ми наперебій ділилися новинами, пліткували, жартували поки йшли до лісу. А ще ми, як і вся молодь, любили пригоди та квести. Як тільки ми опинилися у лісі, умовилися, що розходимося на три сторони: як раз було три стежки, які пізніше знову зустрічалися. Кожен рік так робили. Стежки перетиналися приблизно за дві години шляху. Там ми вирішили пообідати, відпочити та потім повернутися додому. На тому й розійшлися.

Я встромила у вуха навушники, включила улюблену Верку Сердючку й пішла від дерева до дерева, від кущика до кущика, збираючи білі гриби та опеньки. Інших в нашому лісі не водилося. Траплялися мені також кущики брусниці, глоду, шипшини, ліщини й терену. Ягоди я прямо жменьками висипала в другий кошик, а ось терен та горіхи – в мішечки, що були припасені в моєму рюкзаку. Настрій був на висоті. Я й не помітила, як сонце піднялося високо, а стежка все не закінчувалася. Кошики я нарешті зібрала повністю та присіла на пеньок віддихатися.

– Дивно, начебто стежки давно повинні були перетнутися. Де ж та галявинка? – подумала я, дістаючи термос з чаєм та компас. Дивилася-дивилася на останній – та так і не зрозуміла, що з ним сталось. Стрілка раптом закрутилася з шаленою швидкістю й завмерла, посилаючись чомусь на захід. Дуже дивно. Начебто компас завжди вказує на північ. Я глянула на наручний годинник та заверещала: він теж стояв. Завмерли стрілки на «7:45». Я кинулася до телефону, який лежав у кишені. В навушниках Сердючка співала про те, що «Всьо будет хорошо», а от панелі з годинником чомусь не було.

– Що за чортівня! – обурилася я, клацаючи по клавішах. Мобільний телефон протиударної та водонепроникної моделі на дві сім-карти, з МР3-плеєром, завжди працював бездоганно. Час точний, зарядки вистачає на тиждень навіть при активному прослуховуванні музики. Для такого меломана, як я, це було щастям. Зараз же на годинниковій панелі блимали чотири нуля, і зникла навіть дата. Там стояло 1 січня 2012 року. Хоча насправді на дворі був кінець серпня 2014 року.

Ніколи раніше такого не траплялося. Мене почала охоплювати паніка. Заблукати в лісі, який я знала, як п'ять пальців, який я не раз пройшла вздовж і впоперек, я вважала неможливим. Саме з цієї причини ми розділилися: впевнені були в тому, що все одно зустрінемося на улюбленій галявині.

Я відчайдушно відкусила шматок бутерброду з шинкою і розплавленим сиром. Завжди хотіла їсти, коли нервувала. Комусь шматок в горло не пролізе, а мені треба було зайняти щелепи – так краще думалося.

Розправившись з бутербродом, я допила чай, поклала термос в рюкзак, туди ж відправився й поламаний компас. Закинув рюкзак на плечі, підхопила кошики та пішла по єдиній стежці, підспівуючи Сердючці:

«Я тихо йшла-йшла-йшла, пиріжок знайшла...

Я сіла, поїла, знову пішла...»

***

Довго йшла, чи коротко, не знаю. Дорога, якщо лісову стежку можна так назвати, стала трохи ширше. Вона кружляла між високими деревами, під ногами шубуршало опале листя. Вітру не було. Над головою співали птахи, десь довбав дятел, кукувала зозуля. Один раз прямо під моїми ногами проповз колючий їжак. Я ще кілька разів зупинялася, ноги запиналися від втоми. Мені здавалося, що я йшла в бік села, але воно не показувалося. Плей-лист, розрахований на три години звучання, вже втретє розпочався спочатку.

Все-таки я почала панікувати. В душі поселився страх, що я можу залишитися тут назавжди. Напевно, мене вже шукають. Але я нічого не чула, нікого не зустрічала. Дуже дивно. Я вже ледве пересувала ноги. Чай давно випила, бутерброди з'їла, навіть поласувала чорницями та тереном. Останній був терпким, з кислуватим присмаком.

Коли сонце сховалося за гілками дерев й почали опускатися сутінки, я вийшла на широку галявину, посеред якої стояла...

Я навіть очима поплескала, потім, поставивши кошики на землю, протерла їх та знову подивилася на те місце, де стояла справжнісінька хатинка на курячих ніжках. Дах мохом поріс, двері на одній петлі бовтаються та зі скрипом туди-сюди ходять, стекол у вікнах немає. Павутиною все поросло. Я здригнулася від такого видовища. Й пробурмотіла дитячу приказку:

– Стоїть терем-теремок. Він не низький, не високий. Хто-хто в теремі живе?

Ніхто не відгукнувся. Постояла я ще якийсь час. Зовсім темно стало. Витягла ліхтарик, увімкнула та обережно піднялася трьома прогнилими сходами в хатинку. Опинилася я у величезній кімнаті. Прямо переді мною стояла піч, ліворуч – дерев'яний стіл й лавка. Праворуч – двері у невелику кімнату, яку я визначила спальнею. Там, справді, виявилося залізне ліжко, вкрите вигорілим брудним покривалом, ймовірно, колись воно було кольоровим, а у протилежної стінки стояла скриня.  По всьому приміщенню гуляв протяг.  У кутку, за грубкою, я виявила віник.  Змахнувши їм павутину та пил подекуди, я обережно згорнула покривало і, вийшовши на вулицю, добряче його витрусила.  Повернулася до хати, лягла на ліжко, загорнувшись в покривало, й миттєво заснула...