Глава 1.

Обожнюю осінь. Це найчарівніша пора року, а ще сезон грибів та ягід, яких у лісі, що розпочинався одразу за нашим селом, завжди було чимало. Ранок видався прохолодним, але це не могло вплинути на наші з подружками плани — прогулянку лісом. Ми кожного року виходимо на тихе полювання та завжди приносимо повні кошики грибів та ягід.

Вдягнувши улюблене чорне худі та темно-зелені джинси з кишенями по боках, взула зручні кросівки, накинула на плечі рюкзак, поклавши в нього бутерброди та термос з чаєм, я вийшла на ґанок, на мить зупинилася, замилувавшись краєвидом: зелені пагорби рідних карпатських гір осяяли промені сонця. Світанок. Час сили, час, коли все навколо прокидається, а ти немов заряджаєшся енергією на весь день.

Я перевела погляд на годинник. Вже сьома. Де ж дівчата? І не встигла я про них згадати, як мій чорнявий пес Тошка залився радісним гавканням, зустрічаючи Юльку та Світланку.

— Марійко, виходь! Сонце вже високо! — гукнула Юля.

— Я вже тут, привіт! — обійняла по черзі дівчат.

Ми наперебій ділилися новинами, пліткували, жартували поки йшли до лісу. А ще ми, як і вся молодь, любили пригоди та квести. Саме тому, як тільки ми опинилися у лісі, умовилися, що розходимося: перед нами було три стежки, які пізніше знову зустрічалися. Кожен рік так робили. Стежки виходили на неймовірно чарівну галявину за півтори-дві години. Там ми вирішили відпочити, перекусити, а потім разом повернутися додому. На тому й розійшлися, переконавшись, що зв’язок є, й ми можемо зв’язатися одна з одною у разі чого.

Я вставила у вуха навушники, включила улюблену Вірку Сердючку та пішла від дерева до дерева, від кущика до кущика, збираючи білі гриби та опеньки. Траплялися мені також кущики чорниці, брусниці, глоду, шипшини, ліщини й терену. Ягоди прямо жменьками висипала в другий кошик, а ось терен та горіхи — в мішечки, що були припасені в моєму рюкзаку. Настрій був на висоті. Я й не помітила, як сонце піднялося високо, а стежка все не закінчувалася. Я втомилася та присіла на пеньок віддихатися.

— «Дивно, начебто стежки давно повинні були перетнутися. Де ж та галявинка?» — подумала я, дістаючи термос з чаєм та компас. Дивилася-дивилася на останній — та так і не зрозуміла, що з ним сталось. Стрілка раптом закрутилася з шаленою швидкістю й завмерла, посилаючись чомусь на захід. Дуже дивно. Компас має завжди вказувати на північ. Я глянула на наручний годинник та заверещала від жаху: він теж зупинився. Стрілки завмерли та показували «7:45». Я взяла до рук телефон. В навушниках Сердючка співала про те, що «Все будет хорошо», а от панелі з годинником чомусь не було.

— Що за чортівня! — обурилася я, клацаючи по клавішах. Мобільний телефон протиударної та водонепроникної моделі на дві сім-карти, з МР3-плеєром, завжди працював бездоганно. Час точний, зарядки вистачає на тиждень навіть при активному прослуховуванні музики. Для такого меломана, як я, це було щастям. Зараз же на годинниковій панелі блимали чотири нулі, й зникла навіть дата. Там стояло «1 січня 2012 року», хоча насправді на дворі був кінець серпня дві тисячі чотирнадцятого.

Ніколи раніше такого не траплялося. Мене почала охоплювати паніка. Заблукати в лісі, який я знала, як п'ять пальців, та не раз пройшла вздовж і впоперек, я вважала неможливим. Саме з цієї причини ми розділилися: впевнені були в тому, що все одно зустрінемося на улюбленій галявині.

Я відчайдушно відкусила шматок бутерброда з шинкою та розплавленим сиром. Завжди хотіла їсти, коли нервувала. Комусь шматок в горло не пролізе, а мені треба було зайняти щелепи — так краще думалося.

Розправившись з бутербродом, я допила чай, поклала термос в рюкзак, туди ж відправився й зламаний компас. Закинув рюкзак на плечі, підхопила кошики та пішла по єдиній стежці, підспівуючи Сердючці:

«Я тихо йшла-йшла-йшла, пиріжок знайшла...

Я сіла, поїла, знову пішла...»

***

Довго йшла, чи коротко, не знаю. Дорога, якщо лісову стежку можна так назвати, стала трохи ширшою. Вона кружляла між високими деревами, під ногами шурхотіло опале листя. Вітру не було. Над головою співали птахи, десь довбав дятел, кукувала зозуля. Один раз прямо під моїми ногами проповз колючий їжак. Я ще кілька разів зупинялася, ноги запиналися від втоми. Мені здавалося, що я йшла в бік села, але воно все не показувалося. Плей-лист, розрахований на дві години звучання, вже втретє розпочався спочатку.

Все-таки я почала панікувати. В душі поселився страх, що я можу залишитися тут назавжди. Напевно, мене вже шукають. Але я нічого не чула, нікого не зустрічала. Дуже дивно. Я вже ледве пересувала ноги. Чай давно випила, бутерброди з'їла, навіть поласувала чорницями та тереном. Останній був терпким, з кислуватим присмаком, пити кортіло ще більше.

Коли сонце сховалося за гілками дерев й почали опускатися сутінки, я вийшла на широку галявину, посеред якої стояла...

Я навіть очима кліпнула, потім, опустивши кошики на землю, протерла їх руками, та знову подивилася на те місце, де стояла покинута хатинка на високих підпорах, що нагадували ці самі казкові «курячі лапки». Дах мохом поріс, двері на одній петлі бовтаються та зі скрипом туди-сюди ходять, вибите скло затягнуло щільною павутиною. Я здригнулася від такого видовища й чомусь пробурмотіла дитячу приказку, лише трішки її змінивши:

— Хто-хто в хатинці живе?