хто стояв по той бік скл
Я народився в Карпатах і прожив тут майже все життя. За свої сорок три роки я чув сотні історій про місця, куди не варто ходити після заходу сонця, про дивні вогні на полонинах і про людей, які зникали в лісі без сліду. Але ніколи не сприймав ті балачки серйозно.
Мене звати Михайло. Я мисливець. Просто з тих людей, які почуваються серед дерев краще, ніж серед міського шуму. Ліс для мене завжди був зрозумілим. У ньому є свої правила. І якщо їх знаєш — боятися нічого. Принаймні так я думав до тієї осені.
Того дня я вийшов у гори ще затемна. Був кінець жовтня. Небо затягнули важкі хмари. Над смереками повзли клапті туману. Повітря пахло мокрим листям, грибами та холодною землею. Я добре знав ці місця. Тутешні стежки були знайомі мені мало не з дитинства.
Близько полудня я помітив оленя. Великого самця. Він стояв між буками всього кілька секунд, а потім кинувся навтьоки. Я вистрілив. Тварина сіпнулася і зникла серед дерев. Судячи зі слідів, куля зачепила його. Я вирішив іти за ним.
Спочатку все було звично. Краплі крові на листі. Поламані гілки. Сліди копит у вологій землі. Але чим далі я заходив, тим густішим ставав туман. Незабаром дерева навколо перетворилися на темні розмиті тіні. Я кілька разів поглянув на годинник — минуло вже більше години. Олень ніби навмисно вів мене все глибше в гори. Потім сліди раптом зникли. Наче тварина просто розчинилася в повітрі.
Я зупинився, озирнувся і вперше відчув неприємний холодок. Місце було незнайомим. Я ніколи тут не бував. Навколо стояли старі буки, такі товсті, що двоє чоловіків не змогли б обхопити їх руками. Вітер стих, птахів не було чути, навіть листя під ногами перестало шарудіти. Настала дивна тиша — така, яка змушує людину прислухатися до власного серця.
Я вже збирався повернути назад, коли побачив дим. Тоненьку сіру смужку між деревами. Спочатку подумав, що це мисливський будиночок або лісництво. Але ні. За кілька хвилин я вийшов на маленьку галявину і завмер.
Посеред лісу стояла стара гуцульська хата: темна, похила, під старим гонтовим дахом, із димаря повільно здіймався дим. Я кілька секунд просто дивився на неї. Щось тут було не так. Дуже не так. Я знав ці гори добре і міг би поклястися, що жодної хати тут бути не могло. Я зробив кілька кроків ближче. І відразу помітив ще одну дивину: навколо хати не росло жодного куща, жодної молодої смереки, наче сама земля боялася підступати до цього місця.
Вікна були маленькі, темні. І хоч у хаті явно топили піч, жодного звуку звідти не долинало — ні голосів, ні скрипу підлоги, нічого. Лише тиша.
Я повільно піднявся на ґанок і раптом завмер. На старих дверях хтось глибоко видряпав ножем одну фразу. Літери були потемнілі від часу, наче їх залишили багато років тому. Я провів пальцями по дереву й насилу прочитав:
"Якщо двері відчинені — не заходь."
У цей момент десь усередині хати щось тихо скрипнуло — наче хтось повільно підвівся зі стільця. Кілька секунд я переконував себе, що це чийсь дурний жарт. Але щось не давало мені спокою.
Я прислухався. Тиша. Лише десь далеко у верховітті дерев ворухнувся вітер. І раптом — тук. Зсередини хати долинув неголосний стукіт, наче щось дерев'яне впало на підлогу. Серце почало калатати швидше.
— Є тут хто? — гукнув я.
Відповіді не було. Але мені здалося, що після мого голосу всередині стало ще тихіше. Наче той, хто був у хаті, теж почав прислухатися. Я не люблю визнавати таке, але в ту мить мені стало страшно. По-справжньому страшно. Не так, як буває під час бурі чи зустрічі з ведмедем. Інакше — наче хтось дивився на мене з темряви. Я поклав руку на рушницю і штовхнув двері. Вони відчинилися майже беззвучно.
Усередині було тепло — навіть занадто тепло для старої лісової хати. Пахло дровами, сухими травами і чимось знайомим, чимось із дитинства. Я не одразу зрозумів чим саме — лише пізніше пригадав: так пахла стара кожушанка мого діда.
У кімнаті стояв дерев'яний стіл. Біля нього — дві лави. У печі ще жевріли червоні вуглини. На столі лежала окрайка свіжого хліба, поряд стояв кухоль із водою — наче хтось щойно вечеряв. Я озирнувся. Жодної людини, жодного звуку. Навіть полум'я в печі не потріскувало. Тиша тут була якоюсь неприродною. Мертвою.
Мій погляд ковзнув по стінах — і тоді я помітив фотографії. Їх було багато, десятки: старі чорно-білі світлини у дерев'яних рамках. Чоловіки, жінки, діти. Усі дивилися прямо в об'єктив. Я підійшов ближче. Спочатку не звернув уваги, а потім серце стислося у грудях. На одній зі світлин був знайомий чоловік: молодий, у вишитій сорочці, з густим темним волоссям. Я знав це обличчя дуже добре. Це був мій дід Степан — тільки років на сорок молодший.
Я підійшов упритул до стіни, затамувавши подих. Помилки не було. Той самий погляд, той самий ніс, навіть старий шрам над бровою. Я пам'ятав його ще з дитинства — дід отримав його на лісоповалі. Руки почали тремтіти. Я перевів погляд на інших людей і відчув, як серце провалилося кудись. Кілька облич теж здавалися знайомими. Я бачив їх на фотографіях у сільському клубі на пам'ятних стендах. Це були люди, які давно померли або зникли безвісти.
Я повільно відступив від стіни — і саме тоді почув звук. Дуже тихий. З горища. Скрип, наче хтось обережно переступив із ноги на ногу. Я прислухався. Секунда. Друга. Третя. Знову тиша.
Я подивився на стелю. Темний люк на горище був ледь-ледь прочинений — рівно настільки, щоб між дошками виднілася чорна щілина. І мені раптом здалося: ніби з тієї темряви хтось дивиться вниз. Просто стоїть нагорі й мовчки спостерігає за мною.
Натомість я знову подивився на фотографію діда. І помітив дещо дивне. У нижньому куті світлини був напис, вицвілий від часу. Я нахилився ближче. Ледве розібрав літери: "Листопад 1957 року." А під датою ще один рядок — від нього перехопило подих:
"Перший день перебування."
Саме в цю мить на горищі щось важко грюкнуло — так, ніби хтось упустив дерев'яний стілець. І над моєю головою почулися повільні кроки. Важкі, мірні — наче нагорі ходила людина. Від стіни до стіни, потім знову. Старі дошки тихо поскрипували під чиєюсь вагою. По спині стік холодний піт.