Розділ 10

Тихі кроки ніхто звісно не почув. Я здригаюся, коли роздаються звуки металу об метал. «Клац» «Бах!» - прилетів удар у двері з тієї сторони. Пересохлі петлі видали тонкий писк, рухаючись проти волі. У кімнату поволі входить той самий хлопчина, про якого розповідали. Капюшон, сутулі вузькі плечі, розтягнуті рукава, таця у руках. Три тарілки і чашка з відбитою ручкою. «Кров» - думаю я.

- Ти не мусиш це робити, - звертаюсь я до хлопчини з вузьким підборіддя.

Він ігнорує мене, виставляє тарілки з сірою рідиною, що мало нагадує вівсянку, на брудну підлогу за крок від дверей. Далі у кімнату не проходить. Складається враження, що боїться.

- Хто хоче у туалет? – запитує він.

Я б хотіла піти, ну, щоб поговорити з ним по дорозі, але я занадто слабка, щоб піднятися.

- Випусти нас звідси! – кидаю я йому, - Або хоча б принеси нам, щось їстівне без цієї гидкої суміші трав у середині.

Я мала надію, що він не шарить, що роблять ті трави.

- Я хочу у туалет, - встряє Ада.

Дівчина підіймається і прямує до виходу із кімнат, він робить крок назад у коридор – випускає подругу. Брудне жовтувате світло опинає їх силуети, смужками падає на підлогу.

Ми чуємо, як відкриваються і закриваються сусідні двері. Шарудіння, що доноситься сприяє уяві. Мені здається, що я відчуваю вібрації від спущеної води в унітаз. Чутно стогін труб. Чутно як відкриваються і закриваються двері, тихі кроки, Ада вже у кімнаті.

Хлопець підштовхує Аду у спину, кладе довгі пальці руки на дверний замок і зачиняє тугі двері.

Ада бере брудну тарілку і простягає її Дену. Я розумію, що не помітила, коли саме Забіна взяла у руку чашку з кров’ю.

- Не пий! – кидаю я їй, - я тобі своєї дам.

- Що, знову хочеш стати психічно хворою!? – дивується дівчина – Зовсім тю-тю?!

- Звідси потрібно тікати.

- У тебе в крові все одно будуть залишки цієї гидоти, що сковує наші здібності.

- Не факт, що на тебе вони діють. Тобі, швидше за все, потрібен зовсім інший склад трав. Якщо до твого організму, щось подібне і потрапляє, то лише через кров.

- Може, все ж таки, не будемо ризикувати?

У кімнаті тиша. Лише Ден кашляє без-зупину. Я відчуваю своє серцебиття, усвідомлюю розмір своїх маленьких легень, то закладає то відкладає вуха. «Не нервуй!» Я відчуваю крихти надії. Вони покидають мене. Як раптом розумію, що Забіна відставляє чашку у бік, на яку ну дуже довго дивилася.

Чуються кроки. Шарудіння ключа у замку. До нас знову заходить мовчазний хлопець. Він засовує руку у кишеню, роздається звук шарудіння обгорток, він кидає жменю цукерок на край мого матрацу.

- Зроби, будь ласка, чай, - кажу я маючи на увазі Дена.

Цукерки ми розділили на трьох. Я чітко чула урчання у животі під час трапези. Чаю нам так і не принесли, але мені здалося, що тліючі трави з тієї сторони зникли.

Тиша нагнітала, рятував лише кашель Дена. Через декілька годин, як мені здалася, я почала сумніватися, що хлопець, покидаючи нас, не закрив двері. А я ж мріяла. Закортіло піти і перевірити, але я не наважувалася.

Я  піднімаюся, потилицею відчуваю, як рипається у мій бік Забіна, але зупиняється.

• Я з тобою, - каже Ада.

Шлях до виходу з підземелля видався надзвичайно довгим, важкі ноги ледь вдавалося переставляти.

Я кладу руку на холодну металеву ручку дверей, чую стукіт серця, прочиняю двері. Не повністтю, роблю маленьку щілину заглядаю у неї.

           - Не йди! – шепоче на вухо Ада.

           Я не слухаю подругу, чую лише, як з іншого боку до нас приєднується Забіна і щось бубонить собі під ніс. Роблячи маленькі кроки, ми починаємо підійматися по сходах. З верхнього поверху долітають чоловічі голоси. Під поїм черговим натиском ниє половиця – прогинається. Ми завмираємо. Розмова затихає. Пройшло лише декілька секунд, що на мій погляд тривали вічність. Низький голос щось комусь гаркнув. І ненадовго призупинена розмова між двома чоловіками почала набирати нові оберти. Голоси стають гучнішими – здається вони переходять на крик. Ми ж продовжуємо підійматися.

           Сходи вивели нас у коридор з якого чітко видно парадні двері. По правій стороні продовжується стіна. Подалі з ліва, між двома дверима на стіні висить велике, не велетенське, просто велике дзеркало в дерев’яній рамі. У його правому нижньому кутку маленька кругла вибоїна, наче від каблука жіночої туфельки. А від тої вибоїни розповзаються видимі тріщини.

           Через те дзеркало нам добре видно спину чоловіка, чий голос занадто знайомий мені. «Це точно не підліток!» В обличчі іншого, деталей котрого нормально не розгледіти, я впізнаю водія автівки.

- Ти хоч розумієш, що ти наробив? – запитує спина у пальто, голос якого мені ну дуже знайомий, але все ще не вдається розпізнати.

- Вони живі, і навіть здорові! А мій хлопчик може померти, якщо його знайдуть. – каже водій, напевно, маючи на увазі хлопця в капюшоні. - Він набагато краще тих дітей, які опинилися тут. Їм не потрібна та школа! Вони не цінують своє місце в ній!