Розділ 8

- А він точно живий? – запитую я, йдучи по дорозі до помаранчевого автобуса, який завезе нас у місто неподалік. Вдихаю морозне зимове повітря і чую звук кожного разу, як я наступаю на сніг, залишаючи за собою сліди.

- Так, - як на мене, то занадто впевнено і точно вгадавши, що саме я маю на увазі, відповідає Ада, - закляття пошуку для живих. Там у книжці помітка буда. Дивно, що ти не помітила.

«Та я один лише раз дивилася у ту книгу і то не читала!» - думаю, але у голос не кажу. Ада останнім часом насторожує. Вона стала менш балакучою та більше зосередженою.

Відразу за воротами стоїть шкільний автобус, біля його дверей Офелія Купер, за водійським сидінням Йован Соломій. Він як завжди гладить коротеньку бороду.  Офелія ж, у пальто кольору кислого ківі тупцяє на місці, вдаряє ногу об ногу, струшуючи, наліплений на чорні шкіряні черевики з товстим не високим каблуком, сніг.

- Що ж ви такі повільні усі, - скаржиться вона, коли ми підходимо ближче, - давайте, заходьте! – підганяє викладачка зиркаючи у блокнот.

Ми сідаємо майже в кінці автобусу. Місць залишається не багато. Ада щось точно вишукує через смартфон. Відкриває гугл карту, закриває гугл карту, відкриває гугл, вбиває назву. Назва мені не знайома.

- Відірвемося! - потираючи руки радіє Еліот. Він сидить попереду мене. Посміхається. - Ну що відьми готові до веселощів? – запитує він, повертаючи до нас свою голову.

- Ага! Да, да! Авжеж! – каже Ада іронізуючи, чого хлопець зовсім не відчуває. – Але, ну знаєш, було б ну дуже круто, якби я…. ще твоє лице не бачила!

Ада мило посміхається, Еліот кривить рота. Така собі гримаса виходить.

- Ну ти і відьма!

Еліот зникає з поля зору, Ада продовжує посміхатися, а я повертаю голову до вікна. Звідти на мене дивиться засніжена дорога з двома тонкими лініями без снігу. Ті лінії залишили колеса цього автобусу. Вздовж неї розкинулися дерева. Деякі з них голі.

Я відчуваю себе одинокою і зрадженою. Це найжахливіша зима в моєму житті. Новорічна ніч пройшла повз мене, бо я хотіла бути одна. Ні, насправді я хотіла бути коханою, може просто любою, а була одна. Я хотіла узагалі не бути. 

Можливо, усі «друзі» довкола мене це тимчасова ілюзія, а насправді я завжди і була одна.

- Думаю, – згадую я самовдоволений голос Домініка у своєму вусі, - дурна ти чи розумна?

Ця розмова, яку я не навиджу, відбулася підчас нашого з Адою чергування у вечір танців. З темноти зачинених дверей у їдальню доносився танцювальний гуркіт.

- Точно друге! – точно так же - самовпевнено відповіла тоді я. Єдиною моєю проблемою був набридливий Домінік, ну і ляпнула я то, щоб не прогадати, а може і здивувати навіть. Типу самокритика, усі діла.

- Чому? – на мій подив, здивовано запитав Домінік.

- Ну раз з тобою зв'язалася, значить розумною точно бути не можу, - їдко кинула я йому, бо тоді ще не знала, що дурна я зовсім з іншої причини.

- Про що думаєш? – запитує подруга – дістає зі спогадів.

У автобусі досить гласно, Соломій розвертає його у напрямку міста, я мовчу. Я не можу говорити про це у голос. У новорічну ніч вона знайшла мене в сльозах. Тоді вона нічого не сказала. Не стала втішати. Просто була поруч. І зараз не стане, тому я відчуваю, що сама повинна розповісти, але не можу…

- Ти давно дізналася? – цікавлюся. Страшно уявити, що вона знала про це і нарозповідала.

- Ні, але дізналась раніше за тебе. Вибач будь ласка, - глухо тягне вона дивлячись мені у вічі, - я просто не знала, як про це розповісти.

- Так, - кажу я, - важко розповісти подрузі, що її хлопець зустрічається з нею лише тому, що його на слабо взяли…

- Я думаю, ти йому подобаєшся…

- Недостатньо мабуть, якщо він розповісти мені про таке не зміг…

- А може занадто, - точно щось знаючи, пропонує подруга варіант. Але справа у тому, що мені не цікаво. Зовсім. І я не впевнена, чи стане колись. 

- Можливо, ця істина залишиться найбільшою таємницею мого життя, - закінчую я розмову, котра не встигла розпочатися.

Наступні хвилин двадцять ми не розмовляли. Коли пейзажі за вікном почали змінюватися, коли приватних маленьких будиночків побільшало, а невеличких голих пагорбів поменшало Офелія Купер підвелася з місця, одягаючи мікрофон.

- Шановні, пам’ятайте про заборону чаклувати! – розпочинає вона. – Ви ризикуєте вилетіти з Хаспоріуму! Ну і, тримайтеся один одного. Кожного разу, як вам захочеться кудись відійти, не полініться, проінформуйте мене, будь ласка! Усі все почули?

- Так! – лунають нескладні відповіді.

Автобус під’їхав до єдиної бібліотеки, яка начебто володіє старезними відьомськими книгами, рідкісними життєписами рідкісних магічних створінь і володарем якої є випускник Хаспориуму.

Офелія Купер знову щось розповідає. Учні обступають її з усіх сторін, крім Ади та мене.

- Поки ми сюди їхали я бачила автовокзал, - розповідає подруга. – Пішки дійдемо.

- Я їсти хочу…

- Потрібно було поснідати піти, а не від Марка мозоритися, - каже дівчина і тягне за передпліччя за автобус.