Розділ 5

Я не знаю як так, але знаю, що можна звикнути до пізніх підйомів за один єдиний тиждень. Знаю, бо ж впоралась із цим завданням на відмінно. Тепер залишається молитися існуючим Богам, щоб не отримати прочухан за запізнення. Друге запізнення, якщо це все ж таки станеться, за перші три дні після канікул, котрі весело проскакали як коні. Тепер я таємно морожусь від Марка і говіркого кактуса на підвіконні – подарунок Ади на моє не відсвятковане день народження, а іще іноді від самої подруги.

- Уявляєш, вона зачаклувала мене, щоб я усе розповіла! – жаліюся я. – І я навіть не помітила іскри.

- Ну і що!?

- У темряві не помітила іскри! Як? Лісна білка, як!?

- Можливо, то її здібність… Ти ж не знаєш, що вона за вид…

- Ти виправдовуєш її?!

- Палайо, я не розумію просто, шо тут такого… От і все..

- Або не хочеш! – резюмую я, після чого цілий день з нею не розмовляю, а починаю лише після того, як вона вибачення попросить. Ну, як попросить… Намагається.

І от знову…

- Ти що, Мороз від Марка? - запитує вона мене за обідом.

Столова на половину заповнена. Погода сьогодні огидна. Під стелею увімкнені лампи. Похмура буденність змушує навіть студентів рухатися повільніше.

- Чому ти так вирішила? – запитую я, аби не відповідати, змінити тему, або що.

- Бо він каже, що ти мороз. Я сьогодні зранку з ним розмовляла, - каже Ада і не зрозуміло дриґає бровами, а я ігнорую, звісно ж.

- Я думаю, він не знайшов те, що тобі потрібно.

- Нам, – поправляє подруга. – І чому це?

- У нього товариш зник. Думаєш, він не хоче його знайти?

- Ну… судячи з твоєї розповіді він не дуже вірить у те, що товариш «зник», - каже подруга, і додатково, наче я тупа, дриґає двома пальцями обох рук - лапки показує. – І взагалі, тобі що, зовсім не хочеться допомогти тому бідоласі?!

- Не розумію, чому я повинна вплутуватися в неприємності через хлопця, який купував заборонені речі? У нього, що батьків не має!? Родичів там... І взагалі, чому я повинна слідувати правилам, а якісь вумні люди нє?

- Правила створені для того, щоб їх порушувати, - каже Ада завчену фразу з інтернету.

- Правила створені, – заперечую я, - щоб ми не піддавалися інстинктам, що в свою чергу допоможе нам залишатися людьми – не тваринами. Щоб заради бажаного не вибивати ногами двері, а натискаючи ручку входити. Або не входити, якщо заборонено…

- Тобі не здається, що ти перебільшуєш!? Це як би я привела приклад про маленьких дітей, що пісяються у штани. Більшість з нас досі діти навіть у паспорті…

- Діти, які незаконно купляють алкашку… Яка знищуватиме їх мозок… Прекрасно!

- І звідки ти знаєш? – не без сумніву у голосі запитує Ада.

- Книжки читаю! – лише відрізаю я і продовжую сьорбати ложкою гарбузовий суп пюре.

- Звідки ти знаєш, що він купляв?

- «Л» - кажу я і дриґаю двома пальцями обох руку, - ло-гі-ка.

Ада давно з’їла обід, лише печиво і чашка чаю чекають на неї, але вона навіть не дивиться у їх бік. Вона відкидається на спинку стільчика, схрещує руки на грудях і тепер пильно спостерігає за мною.

- Що у вас з Ньютом? – намагаюсь я розрядити обстановку.

- Романтичний, без квітково-цукерчастий період. Постійно пише смски, скоро пам’яті на моєму телефоні не залишиться.

- То ви офіційно пара? – запитую я і трохи кривлю рота. Не подумала би, що вони почнуть зустрічатися. Інтересів спільних нуль. Хоча… Його пофігізм може допомогти йому витримати Адину прямолінійність. Якщо дивитись з цього кута, то майже зібраний пазл.

- Заздри мовчки! – посміхаючись відповідає подруга. - Ну або йди з Марком, нарешті погуляй! – каже вона, бере підніс, швиденько встає з-за столу. - Побачимося на уроці. - кидає вона мені через плече.

Причина її швидкого зникнення стала зрозуміла мені через мить. Переді мною за стіл сідає Марк.  Він одягнений в темно сині джинси, зелений гольф і піджак. Сіро-зелені очі з великими чорними цятками посередині дивляться на мене.

- Привіт мала! – каже він і посміхається самовдоволено. – Ледве знайшов!

- Співчуваю… - кажу я і дивлюся прямісінько йому у очі. Намагаюсь розпізнати нові емоції по відношенню до нього, нові відчуття. Нічогісінько не виявляю, кидаю цю справу.

Спостерігаю, як змінюється вираз його обличчя. Зникає посмішка, очі стають сумними, проступають чорні кола під очима.

- Що трапилось? – запитую я, розгубившись трохи.

- Погано спав.

- Жахіття сниться?

- Так! - підтверджує він і знову розтягується у посмішці. - Про тебе!

Я закатую очі. «Лісна білка,» - думаю я собі, - «невже це зі мною відбувається!?»

- І що снилося? – безрадісно запитую.

- Що ти відмовляєшся віддати борг, і виявляється, що мої сили, на пошук книги, марно витрачені.