Розділ 3

-Ти ж розумієш, що там щось сталося? - запитує мене Ада і ставить на стіл тарілку з одиноким бутербродом. Хліб, шинка й жовтий сир.

За скляними дверима видніється клаптик неба. Сьогодні похмуро. Дівчина сідає за мій столик в їдальні. Роздається скрип ніжки стільчика об підлогу. Так відбувається майже кожного ранку. Сьогодні не вистачає лише хлопців.

- Так. Як ти і сказала, батько забрав сина зі школи, - підтверджую я і відсьорбую ароматну, ще досі гарячу каву.

Після того як ми з Адою стали свідками дивних подій, вона не дає мені спокою зі своїми розмовами про уявне викрадення. Я звісно пам’ятаю свій порив. Я хотіла врятувати, бо думала, що потрібна допомога. Але виявилось, що на справді нікого рятувати не потрібно. Тепер я волію забути про побачене. І я б це зробила. Спокійнісінько. Як би не Ада.

- Сигналізація не спрацювала! - нагадую я їй і штрикаю вилкою в останній черік поруч з омлетом. - Значить у нього був дозвіл на прохід крізь захисний бар’єр.

- Можна припусти, – погоджується вона. Але відразу починає хитати головою з боку в бік. - Тоді навіщо йому лізти через паркан? Він міг би спокійно вийти через ворота. Щось недобре сталося тоді! Я дупою відчуваю! – запевняє подруга.

- Ну припустимо!? І що ти пропонуєш? – кидаю я їй, бо сил більше у мене немає з нею сперечатись.

- Потрібно повернутися туди на розвідку, – каже вона; знижує тон голосу. - Ну і придумати, як потрапити за паркан, щоб переконатися, що хлопець нічого не загубив.

- Точніше щоб знайти те що він загубив? Ти ж це хотіла сказати?

- Ну, - тягне Ада, - так. - Палайо, ясне світло у вікні, допоможи мені! – заримувала подруга, наче медвідь на вухо наступив. - Будь ласка! Я без тебе не впораюся.

- Мені просто здалося! – заперечую я. – Можливо, то від застібки на куртці світло відбилось. А ти вигадуєш неможливе. Не розумію навіщо робити з мухи слона!?

- Ну будь ласка! – благає подруга. - Я буду тобі винна!

- Гаразд! - погоджуюсь я, аби лише вона відчепилась від мене. Я сподіваюсь, все ще сподіваюсь, що дивні ідеї обійдуть її десятою дорогою.  – Ти ще будеш снідати, чи йдеш зі мною?

                                                                * * * * * * *

- Ми мало не спізнилися! - шикаю я на Аду, входячи в просторий кабінет де проходять уроки по білій захисній магії. Кабінети тут, в принципі, однакові. Навіть занадто. Різницю між ними можна побачити лише придивляючись до вчительського столу, або ж до книжкової шафи, з якої зазвичай стирчать інші палітурки.

Білу захисну магію викладає Арен Грей. Прикольний викладач. Суровий, але прикольний. Я обожнюю його манеру поєднання кросівок й джинсів з піджаками й сорочками. Він надає перевагу темним насиченим відтінкам, звісно ж, окрім білих напрасованих сорочок. Кучері його темного волосся, нагадують мені сонячних зайчиків. Хоча посмішкою він обдаровувати не поспішає. Періодична густа щетина, та зморшки  у кутках очей додають йому віку.

- І так! - каже викладач, за секунду до дзвінка на урок, поки крейда за його плечами виводить поєднання літер. - Усі ви вже повинні добре знати, чим саме біла захисна магія відрізняється від чорної захисної магії.

Руки Танема і Сарілли злітають в повітря одночасно. Стабільна реакція класу на запитання.

- Сарілла, слухаю, – вимовляє Арен Грей.

- Насправді цей розподіл пропонують тільки учням школи. Щоб навчити їх, тобто нас, тільки безпечним заклинанням, які допоможуть їм, тобто нам, вижити у разі непередбачених життєвих обставин.

- Добре! Але ви не сказали головного, – відрізає Арен Грей, наче сокирою об поліно. - Танем твоя черга!

Танем добре вчиться, але з концентрацією у нього проблеми. Тож зараз, коли він мусить відповідати, я впевнена, що він не пам’ятає запитання. Бо давно почав роздумувати про інше. Як завжди. Хоча, як на мене, вже давно слід звикнути, що Арен Грейс завжди запитує навмання. Він завжди викликає неочікуваного учня. Але в очах Танема вимальовується легке здивування кожного разу. Рука лице, коротше кажучи, чи якийсь там сором.

- Ну. Вся справа в слові: захисна, - невпевнено каже хлопець.

- І? – дивується Арен Грейс; кривить рота, підіймає брови. - Продовжуйте думку, – наполягає він.

- Такого поділу теж не існує. За класифікацією Еміля Борка існує тільки темна і біла магія. Різниця між ними в тому, що біла магія використовує енергії із зовні, а темна хаотична, хоч і сильна, завжди підживлюється із наших фізичних резервів.

- І що відбувається з людьми, Елітентаг? - запитує мене Арен Грейс. Мабуть помітив, як я відповідаю подрузі. Тримаю у руці ручку. Виводжу літери.

- Відбуваються зміни в організмі на біологічному рівні, - відповідаю я; прикриваю рукою записку.

- І як наслідок, Елітентаг? – знову запитує він; не відводить від мене очі.

- Через те, що темна магія висмоктує енергію з наших тіл, і тим самим змінює принципи роботи наших органів, у результаті людина не може мати дітей. Або занедужує серйозними хворобами типу раку, - відповідаю я, повністю концентруючись на запитанні.

- Тобто, ви хочете сказати, що всі хворі на рак - це темні відьми? Елітентаг?!