Розділ 2

У кабінеті, до якого я дісталася за допомогою карти, але не без проблем, знаходиться чоловік двадцять. Я вибираю очима найкомфортніше для себе місце, сідаю ближче до дверей і розглядаю напівпорожній кабінет. Темно коричневі стіни. Декілька книжкових шаф. Вчительський стіл і крейдова дошка. Ну і звісно, дерев’яні стільчики розставлені по колу. Спеціально для нас. Мою увагу привертає чорнява дівчинка в короткій прямій чорній спідниці. На ній червоні панчохи дрібної в'язки, червоні чоботи, що поєднуються з бурим гольфом, котрий стирчить з-під чорного шкіряного жилета.

Я споглядаю на моїх майбутніх однокласників і чекаю на початок відбору.

Декілька дівчат в сукнях сидять біля вікна. Розмовляють пошепки. Все ближче одна до одної двигають стільці. Поруч зі мною на сусідньому стільці сидить високий худорлявий хлопець з копицею темного волосся, втупившись у телефон. Троє вродливих хлопців по правий бік від мене з чогось сміються. Двоє з них, ті яких я зустріла в день прибуття біля парадного входу. Не дивно, що після їхньої бурхливої ​​перепалки посередині коридору, їх обличчя та імена в'їлися в мою пам'ять. Еліот і Лойт не схожі один на одного, але я впевнена, що вони брати.

 Більшість студентів одягнені у форму. Як можна здогадатися, не перевдягнулися лише нещодавно прибулі.

- Добрий день! – котиться по підлозі порожньої, ну майже порожньої кімнати, голос. Не зрозуміло з відкіля він з’являється. Я ж безпомилково впізнаю у ньому голос заступниці директора Мілани Маккензі. - Ми раді вас бачити серед наших студентів! - грубіше вимовляє заступник директор, аби студенти припинили шепотітися, перемовлятися. - Я вас вітаю з отриманим шансом стати тим, ким ви могли б і не стати! Але бачить Господь! Ми зробимо все можливе, щоб виростити і вивчити вас! Щоб ви стали кращими в цьому світі! Аби не затягувати я повинна повідомити, що розклад на наступні півтора місяця вже з'явився! А зараз вас чекає «Відбір»! Це не відбір вас в групу або клан! І що б ви не вигадували, що саме, тут все-таки, буде відбуватися… Розпочнемо! Доктор магічних наук - Офелія Купер!

Кімнату затягує сірим густим туманом так, що навіть денне світло не може тепер просочитися. Ріже очі. Я закриваю їх. Я відчуваю задуху. Відчуваю важкість у тілі. «Ти повинна тримати себе у руках!» - наказую собі. Міцно стискаю долоні. Відчуваю свої нігті. Відкриваю очі. Розумію, що від запаху тліючих трав у мене крутиться голова. Через декілька секунд туман починає розсіюватися. Тепер в кімнаті можна побачити жінку в строгому костюмі кольором жовтка на пательні і з гулькою на голові. Її обличчя видається втомленим. Кутики рота опущені до низу. Сумна або сувора? Також посередині з’явився стіл з накинутою на нього щільною чорною тканиною, безумовно, щось накриваючи.

- Добрий день, дорогі мої першокурсники! - говорить жінка. Вона проходить по колу. Дивиться на кожного з нас ніби танцює з нами. Як тільки вона повертається спиною, учні починають зиркати один на одного, шепотітися. –  «Єдиний хто не втомлюється –  час,» - говорить вона голосно, повертається до центру кімнати, – «а ми живі! Нам треба поспішати!» - закінчує вона цитату української поетеси. - Це слова написані Ліною Костенко, –каже вона. - Навряд багато з вас знають хто вона. Але я впевнена, що оцю сучасну істину відчувають усі. Тож давайте будемо поважати один одного і зробимо сьогодні усе належним чином.

Вона обводить поглядом усіх присутніх в класі і всі остаточно замовкають.

-  Насправді, магія - це всього лише невивчена, невизначена енергія всередині здатних на чаклунство. Енергія, яка може визначати вас, як чаклуна або чаклунку. Віднести вас до над-групи спадкоємців вампірської крові, спадкоємців крові перевертнів або німфійської крові, до нащадків й інших створінь подібних їм. Але потрапивши в одну або іншу групу нічого не змінитися. Ви залишитеся людьми з певними властивостями вашої особистої енергії. У сучасному світі вважається, що саме гени визначають вашу енергію. Але це не те з чим ви можете боротися, і не те, що ви можете змінити. Єдине, що ви можете зробити, навчитися володіти енергією. Використовувати її тоді коли потребуєте, а не випадково. Що ми і раді вам допомогти зробити, - жінка зупиняється ненадовго. Продовжує: - Зараз ви торкнетеся до каменю, який визначить вашу силу і підкаже хто ви є насправді.

Жінка проводить рукою у повітрі, неначе змахує крихти зі столу. Шматок чорної тканини зникає в мить ока, відкривши всім шмат ідеально круглого білого граніту. Він лежить у столі вивільняючи лише одну півкулю.

- Кожен з вас підійде до нього і покладе на нього руку. Прошу вас, не лякайтеся. Він нічого не може вам зробити!

Жінка усміхнулась вперше за увесь час, що ми були знайомі. Хоча знайомими ми стали менше десяти хвилин назад, мене це здивувало. Я вирішила, що вона ніколи не усміхатиметься.

- Гейра Опенаур, - читає жінка з блокнота, що несподівано з’явився в її руці, я навіть кліпнути не встигла.

Самотня дівчина в сірому спортивному костюмі підіймається зі стільця і іде до каменю. ЇЇ розтріпане волосся зібране у хвіст. Зупиняється потроху. Обережно оглядає шмат граніту.

- Давай! - наказує жінка, киваючи головою.

Дівчина кладе руку на камінь. По ньому відразу пробігають блакитні змійки. Вони набувають чіткішу форму і щільність.

- Добре! В твоїх жилах, дитинко, тече кров валькірій, - пояснює їй жінка і киває, вказує рукою у глядацький бік, маючи на увазі, що та вільна.

- Ньют Чаровскі! – кличе жінка наступного.