Розділ 1

Площу зі свіжою нещодавно скошеною травою заливає сонце. Зелені газони розкинулися по обидва боки ​​дороги із бруківки, що веде до будівлі. П’ятиповерхова будівля з білого каменю витріщається на мене вікнами. Її білі колони по центру підкреслюють симетрію та велич споруди котра, начебто, змальована з обкладинки журналу про архітектурні стилі.

Я йду по кам'яній дорозі до входу і везу за собою валізу. Мені доводиться мружити очі. Навколо немає жодної живої душі. Нікому допомогти дотягнути валізу з речами. Нікому підказати напрямок. Та і напрямок був би досить зрозумілим, як би не дві доріжки перед будівлею, що звертають у різні боки. Здається навіть вітер відсутній. У мене від хвилювання починають потіти долоні. Витираю їх об джинси, перекидаючи валізову ручку з руки у руку, підходжу до сходів і довго дивлюся на них. Мабуть вони і є тим невидимим кордоном, моїм власним кордоном, між минулим і майбутнім. Я мушу наважитись і зробити крок у перед. Я роблю перший крок. Руки пітніють ще дужче. Я роблю ще один крок. І ще один. Зупиняюся під тиском погляду великих залізних дверей. Відчуваю на своїй шкірі їх прискіпливий погляд. Я намагаюсь подолати ще одну сходинку, але щось надривається у середині мене. І на зовні. Білі мармурові сходи боронять себе від коліщат моєї валізи. Я ледь її втримую на попередній сходинці. І повторюю спробу.

Опинившись біля важких кованих дверей, я видихаю.

Ковані вигини не схожі на квіти або звичні візерунки. Вони здаються мені прекрасними й страшними в один і той же час. Тепер я не відчуваю навіть натяку на рух повітря у просторі. Єдиний нерозбірливий шум, який чула, зникає. Він впевнено поступається місцем всепоглинаючій тиші.

Мені слід взятися за ручку дверей і спробувати їх відкрити. Хоча б спробувати. Але найпершим з’являється сумнів. Сумніваюсь, що фізично здатна це зробити. Тим не менш, я кладу руку на ковану ручку величезних дверей і відчуваю холод, що лине від метала. Серце тьохкає і кудись падає, залишаючи в грудній клітці величезну діру. Я не знаю, що то за глибини, але вони мені знайомі.

Двері починають поволі у середину відкриватися. Я розумію, що відкриваю їх не я. З-за них з’являється дівчина одягнена в шкільну форму. На ній червона спідниця до середини стегна і червона тоненька кофтина одягнена на білу блузку. Білі густі кучері спадають їй на плечі, на одному з них висить значок: «обрана».

 - Я Елізабет. Я чергова, – говорить посміхаючись і киває головою.

Над тим значком нависає приколений трикутник у вигляду тонких ліній. Точніше, це тільки нагадує трикутник. Він перевернутий вістрям донизу, а металеві лінії не до кінця з'єднані. Точніше, лише дві з них не до кінця з’єднані.

- Палая, – називаю своє ім’я.

 Стою розглядаю підлітків, що снують повз, стіни зі шпалерами, картини у красивих рамах. Розглядаю мармурові сходи, що відкрилися моєму погляду. Вони ведуть на верх привертаючи до себе увагу своєю красою. Їх перила прикрашають ковані візерунки химерної форми, а сходи покриває, точно такий же, красивий килим насиченого бордового кольору. Світло, що заливає людний хол будівлі, проникає крізь великі вікна сходового прольоту, за якими видніються химерні вигини чергової кованої решітки. На секунду мені здається, що я потрапила в полон до чудовиська зі збоченою фантазією, який полює на дітей. Я витрушую мілкі уламки скла із голови і йду на зустріч моєму майбутньому. Так, як невидимий кордон вже перетнула, то мені залишається лише підняти голову, розправити плечі і гордо так, широкими кроками іти у обійми завтрашнього дня. Я глибоко вдихаю. І як тільки роблю ковток жаданого повітря, моя підсвідомість затягує мене на берег моря до якого ми щороку приїжджали з батьками. Щось невидиме літаюче в повітрі, потрапивши в легені, змушує розслабитися.

- Приємно! - каже дівчина, - Мені говорили, що ти приїдеш. Валізу залиш тут і йди за мною.

Світловолоса дівчина, ім'я якої я вже забула, підморгує хлопцеві, в такий же червоній формі. Він стоїть з іншої сторони від величезних дверей. І здається мені, що він теж чергує, підглядає за натовпом. Він киває головою у її бік, після чого вона повертається і прямує у верх по сходах, а я покинувши валізу, поспішаю за нею.

Коли ми проходимо повз школярів, ті переходять на шепіт. Хтось із них витріщається на мене, хтось ховає погляд. «Свіжа кров,» - думається мені, - «або іграшка для биття? Ось у чому питання".

У вікні першого прольоту я бачу море, що непомітною лінією поєднується з горизонтом. Блакитна гладь якого перетікає у ясне небо.

На другому прольоті покоївка прибирає бруд від розбитого горщика з квіткою, що стояв у кутку. І щось бурмоче.

Після третього прольоту у мене починається задишка. Я відчуваю спрагу.  

Ми залишаємо по заду четвертий проліт, а я готова лізти на стіну неначе душевно хвора. Тільки б зробити ковток, життєво-необхідний ковток, води... 

- Прийшли! - нарешті повідомляє мені моя провідниця. Ми підходимо до високих дерев’яних дверей, що посипані усілякими знаками. Якісь з них вирізані, а якісь випалені. Око. Голуб. Сердець наче книги по біології. Римські цифри. Речення англійською. Слово німецькою. Квітка. Трикутник чи піраміда. Я хз. Дуже дивні, коротше, двері. Не маючи жодного шансу зрозуміти ті написи, я відразу викидаю їх з голови.

Дівчинка стукає два рази по два і іде.

- Хай щастить! - лише встигає сказати вона, залишаючи мене стояти у пустому коридорі.