Книга 18

– Та чому ж я? – обурювався юний поліціянт Метью Оланд, побачивши діло, яке йому доручив розслідувати шеф Уве Ліндберг.

Оландові дісталася серія загадкових випадків, які об’єднали в одне розслідування й назвали «діло про маніяка у ванній». Серійник убивав чоловіків, однак ніхто не розумів, яким чином і чому. Та й про те, що це вбивства, а не нещасні випадки, здогадались тільки тоді, коли в архіві переносили паперові діла в цифрову версію.

Саме тоді співробітник архіву помітив закономірність: один раз на рік, десятого листопада, молоді чоловіки: білі, самотні, спортивної тілобудови, тонули у ванній власних квартир. Всіх їх об’єднувало те, що вони жили в районі Едсберг і їздили 607 маршрутом автобуса зі станції метро «Соллентуна».

За статистикою, шістдесят відсотків нещасних випадків удома стається саме у ванній. Тому ніхто й уваги не звернув би на нещасних, якби не було збігів за їх місцем проживання, датами вбивства і маршрутом їх повернення додому. Вбивства почалися ще десять років тому й могли б безкарно продовжуватися, якби не уважність і скрупульозність працівника архіву.

Спершу Уве віддав це діло Ульріці Ульсон. Вона перевірила водіїв, які працюють на маршруті. Проте виявилося, що на ньому працювали і чоловіки, й жінки, білі, азіати, смуглі, мусульмани і християни. І ніхто ніколи не працював на цьому маршруті хоча б двічі у фатальну дату. Водії завжди були різні.

Потім вона перевірила роботу, спільних знайомих, сусідів постраждалих, хобі, спортивні клуби, які вони відвідували. Збіги були лише у трьох випадках. Чоловіки відвідували одну перукарню. Але чому дивуватися? Адже в цьому районі було всього дві перукарні. А багато людей стрижуться побіля дому у вихідні дні.

Спільним у цих убивствах було й те, що всі жертви були самітними. Саме тому їм ніхто не міг допомогти у важку хвилину. Але навіть в особистому житті були відмінності. Двоє з них рідко зувстрічалися з жінками і не приводили їх додому. Инші – були відвертими бабіями, знайомилися в «Тіндері» й инших додатках і мали пребагато контактів. Один був пілотом і кохався десь поза Швецією. І двоє були просто геями. Так, версія про фатальну коханку з комплексом Клеопатри випарувалася безслідно.

І ось нині Ульсон скинула діло Оландові, як відомий глухар, без сумніву, з мовчазної згоди начальника Уве Ліндберга. Той уже доручив Ульріці пошук зниклого менеджера крупної ай-ті компанії.

Молодий поліціянт іще раз подивився на дату вбивств. Знайома дата. Десяте листопада – народини особливої людини. Особливої не для нього, Оланда, а для начальника: Уве Ліндберга. Однак той, радше за все, згадає про цей факт ближче до вечора. А прямо зараз, подумав Метью, поки іменинник іще вдома, можна заскочити до нього під приводом привітання з народинами й попросити поради.

Метью вигулькнув із офісу, на ходу придумуючи відмовки, якщо начальство спохопиться його, зайшов у крамницю з алкоголем, купив пляшку віскі. «Дорого, але він – моя остання надія! Якщо не розкрию діло, колеги до кінця життя не будуть сприймати мене всерйоз!», рішився молодий поліціянт і, заплативши за алкоголь, рванув до будинку на Свеавеген. Там пішки піднявся на четвертий поверх (у стародавньому будинку не було ліфта) і постукав.

Двері тут же відчинились і Метью побачив одягненого у верхній одяг і з валізою в руках психолога-криміналіста Ельсінора Берадзе:

– Вітаю з народинами! – прозвучало скоромовкою Оландове поздоровлення.

– Це ти так про допомогу просиш? – високий чорноокий чоловік узяв пляшку і поставив її на тумбочку в коридорі.

– Ааа… Ви від’їжджаєте? – розгубився молодий чоловік. «От облом!», – пронеслося в голові, але вголос запитав:

– Виробнича поїздка?

– Так. Наш ректор вирішила поєднати приємне з корисним. Тобто відзначити мій день народження, – в голосі Берадзе чулось незадоволення, – і…

– Ви мені не зможете допомогти? – Метью ледве встигав за Ельсінором, який спускався сходами прогін за прогоном.

– Уве ж не знає про твій приїзд сюди? – різко зупинився на першому поверсі Берадзе і Оланд за інерцією наштовхнувся на нього.

– Це діло… Ульсон і Уве зайняті, – пробурмотів він щось неясне.

Берадзе розвернувся і пішов до стоянки. Метью побачив, як він підходить до чорного автомобіля «Jeep Grand Cherokee». Оланд здивувався. Він знав, що цей красень двадцять третього року випуску належить Берадзе. Одначе знав і те, що психолог не сам купив цей автомобіль. Це подарунок від дядя: Грегола Маргіані. І Метью, і всі в їх дільниці знали, що Берадзе люто ненавидить цю машину і завжди пересувається громадським транспортом.

– Що ж могло змусити його сісти сьогодні за кермо? – пробурмотів Оланд.

– Ти ж в курсі, що говориш вголос? – запитав його Берадзе.

– Хм, хм, то… чому? – насмілився повторити своє запитання Метью.

– Ми їдемо в Гетеборг усім колективом на кілька днів. Одначе ректор не переносить літаки.

– Але ж є потяги?

– Років десять тому це був би варіант. Тоді потяги їздили з нормальною швидкістю і добиралися за сім-вісім годин до західного побережжя. Але тепер потягом зі Стокгольму в Гетеборг можна добратися за три години, швидкість божевільна і відчуття: закладання вух, нудота, запаморочення, – у бідної Карин ті ж, що й у літаку. Тож…