Епілог

День народження полковника видався сонячним і теплим. Та й не дивно, майже середина квітня – вже Великдень скоро. Коли Павлина поставила на стіл останню миску, задоволено оглянула світлицю й урочисто мовила:

– Все. Хто ще хоче щось донести – сам і готуватиме.

– От і добре, – засміявся Олекса. – Бо я вже почав думати, що до вечері чекатимемо.

– Сам винен, – озвалася Стася, поправляючи глечик із першими весняними квітами. – День народження буває раз на рік.

– А дружина буркоче щодня.

Вона тільки усміхнулася. До кімнати зайшли Василь із Яриною.

– Многая літа, полковнику, – сказав Василь, міцно потискаючи руку.

– Дякую.

– І щоб наступний рік був спокійніший.

– Оце вже найкраще побажання.

Ярина поклала на стіл невеликий загорнутий пакунок.

– Але це після обіду.

– Добре, пані лікарко.

Усі вже почали було сідати, та Олекса раптом озирнувся.

– Зачекайте... А де Михась?

– Щойно був, – відповіла Стася.

– Казав, зараз повернеться, – пригадав Василь.

Павлина невдоволено фиркнула.

– Якщо знову побіг на ринок, то ще з кожним купцем переторгується.

Наче у відповідь на її слова, двері розчахнулися.

– Полковнику!

До світлиці влетів захеканий Михась. На плечі в нього висіла величезна солона рибина, загорнута в рогожу.

– Дивіться, що я знайшов! Ледве купив. Я ж знаю, що ви таку любите!

Він із гордістю поклав рибину просто на стіл.

– Ого! – засміявся Василь. – Та вона більша за тебе.

– Зате яка! Таку ще пошукати треба!

У кімнаті миттю розійшовся різкий запах солоної риби. Стася мимоволі вдихнула. І відразу зблідла. Рука зісковзнула зі спинки стільця.

– Стасю?

Вона ніби хотіла відповісти. Та лише заплющила очі.

Олекса вже був поруч. Не встиг. Вона повільно осіла йому на руки.

– Стасю?!.. Голубко, що з тобою?!..

У світлиці запала така тиша, що стало чути, як на столі дзенькнула ложка.

– Ярино! – різко кинув Олекса.

Лікарка вже була поруч.

– Поклади її на лаву.

Олекса слухняно виконав.

– Що з нею?

– Зараз подивимося.

Вона швидко перевірила пульс.

Розстебнула комір.

Підклала під голову подушку.

– Стасю... чуєш мене?

Та тихо зітхнула. Поволі розплющила очі.

– Олексо?..

Він стиснув її руку.

– Я тут.

Ярина уважно подивилася на неї.

– Голова давно паморочиться?

– Інколи...

– Вранці нудить?

Стася розгублено кліпнула.

– Буває...

– Апетит дивний? То хочеться їсти, то ні?

Стася несміливо кивнула. Ярина ще хвилину мовчала. Потім нахилилася до вуха і тихенько запитала:

– А коли востаннє були місячні?

Олекса, не розуміючи, що відбувається, переводив погляд з однієї на другу. Стася насупилася. Почала рахувати подумки. Раз. Другий. Очі її повільно округлилися.

– Я...

Вона розгублено подивилася на Ярину. Та ледь усміхнулася. Підвелася. Повернулася до Олекси. Той досі стояв білий, мов полотно.

– Полковнику.

– Що?

– Ну, з днем народження тебе…

– Ярино, ти про що зараз?

– Тримай свій подаруночок.

Олекса дивився на неї, не розуміючи.

– Який?

Лікарка усміхнулася ще ширше.

– Та що ж ви, чоловіки, так довго до всього доходите… Дитина у вас буде.

Кілька секунд ніхто не промовив ані слова. Першим отямився Михась. Подивився на рибу. Потім на Стасю. І зовсім знічено запитав:

– То... це через мою рибу?

Ярина не витримала й засміялася.

– Егеж.

Михась зовсім похнюпився.

– Я ж не хотів...

– Через запах риби, дурнику. От нащо ти її сюди притяг? Хоча… Так би і зараз не знали. – Вона поплескала його по плечу. – Забирай її звідси. Бо якщо ще раз так запахне, наша майбутня матуся знову знепритомніє.

Михась миттю схопив свій подарунок і вискочив до кухні.

Усі нарешті розсміялися. Навіть Стася. Ярина тим часом застебнула свою сумку. Наче між іншим запитала у Олекси, який вчепився в руку дружини і, здавалося, не бачив і не чув нікого крім неї:

– Полковнику... а коли у ведмедика день народження? Бо щось сам не зізнається.

Василь аж підвів голову.

– У якого ще ведмедя?

– А хто тут ще ведмідь?

Олекса нарешті відвів очі від Стасі, косо глянув на Василя і фиркнув.

– Двадцятого січня.

– Що, вже був?! Та ну…

– Уже.

Ярина подивилася на чоловіка.

– Паршивець.

– Та чом відразу паршивець?

– Бо не сказав.

Вона закинула сумку на плече.

– Ну гаразд. До наступного дня народження чекати довго.

Василь підозріло примружився.

– І?

Ярина усміхнулася тією самою усмішкою, яку він уже добре знав.

– Зроблю тобі такий самий подаруночок.

І спокійно вийшла зі світлиці. Василь мовчки дивився їй услід. Потім повільно обернувся до Олекси.

– Полковнику...

– Що?

– Я правильно зрозумів?...

Олекса тільки хмикнув.

– Ну, вітаю, друже.

Василь стримголов кинувся за дружиною.

******

Коли вони нарешті повернулися, разом зі все ще трохи розгубленим Михасем,  Павлина стояла посеред світлиці, склавши руки на грудях.

Похитала головою.

– От же ж... Два дні біля печі крутилася.

Усі обернулися до неї.

– Печеня вистигла. Вареники теж. Узвар ніхто й не скуштував. – Зітхнула. – І нащо я оце коло тієї печі впарювалася?

Запала коротка тиша. Першою засміялася Стася. За нею – Ярина. Потім Василь. Навіть Олекса не втримався.

Павлина ще трохи повдавала ображену, а тоді махнула рукою.

– Та вже їжте, поки зовсім не вистигло. Не щодня ж у нашому домі такі новини.

І сама першою почала розкладати страви по мисках.

********

Лист зі Стасиним почерком Горпина отримала наприкінці квітня.