Глава 28

Сутінки вже давно опустилися на Харків. Крізь густий снігопад темною стрічкою тягнулася дорога до міської брами. Попереду нарешті виринули знайомі стіни фортеці.

Вартові впізнали вершника ще здалеку.

– Пан полковник!

Один із козаків уже біг до брами, інший поспішав відчиняти важкі ворота. Олекса тільки кивнув.

Кінь теж ледве переставляв ноги. Останні кілька днів вони однаково вперто долали заметені шляхи, перечікували хуртовини на державних заїжджих дворах і знову вирушали вперед, щойно стихав вітер.

Біля стайні вже чекав Василь. Він швидко підійшов до коня саме в ту мить, коли Олекса, тримаючись за луку сідла, майже сповз на землю.

– Ну що, полковнику, – широко всміхнувся Василь, міцно ляснувши його по плечу. – Приїхав нарешті. А ми тебе вже зачекалися.

Олекса втомлено підвів на нього очі.

– «Ми» – це хто?

– Як це хто? Я і моя дружина.

На обличчі Олекси з'явилася слабка усмішка.

– А Стася?

– Та твоя дружина тебе теж чекала. Але вона чекала саме тебе. А ми – можливості хоч трохи побути разом. Бо поки тебе нема, я тут і наказний полковник, і писар, і скарбник, і ще бозна-хто. Ти мотаєшся то за дружиною, то через дружину... а я що? У мене тепер своя є!

Олекса тихо засміявся.

– Співчуваю.

– Не треба мені співчувати. Просто більше так надовго не їдь.

Вони рушили поруч через площу. Коня вже забрали конюхи. За кілька кроків Олекса спитав:

– Як справи? Є щось термінове?

Василь театрально звів очі до неба.

– Олексо… Я тут наказний полковник чи хвіст собачий?

Олекса лише усміхнувся кутиком губ.

– Ну то доповідай, наказний полковнику.

– Доповідаю. Нічого такого, що не почекає до ранку. Іди вже додому.

– Справді?

– Справді. Бо Стася мене потім уб'є, якщо я тебе затримаю хоч на хвилину.

– А ти?

– А я теж піду додому. Ярина вже, мабуть, думає, що я переселився до канцелярії.

Олекса ще кілька секунд мовчки дивився на Василя.

– Точно нічого?

– Точно.

– Якщо...

Василь так ляснув його по плечу, що Олекса хитнувся.

– Та йди вже, кажу! Завтра вранці з усім розберешся.

Олекса ще мить стояв. Потім коротко кивнув.

– Добре.

Щойно він розвернувся, втома ніби залишилася позаду. Кілька швидких кроків… А тоді Олекса майже перейшов на біг. За спиною Василь тільки фиркнув.

– От брехун... П'ять хвилин тому з коня ледь сповзав. А тут побіг… Ну, Хмара…

******

У будинку було тихо.

Павлина, Маруся й Іруся ще перед вечором розійшлися по домівках. Стася безпорадно блукала по будинку. За ці три тижні очікування змучило її. Вдень вона ще якось трималася, але вечорами і ночами просто не знаходила собі місця. Намагалася щось робити, примушувала себе сидіти на місці, гладити кота, лягати в ліжко… Але знов і знов підривалася від найменшого звуку. Пану Коцькому це настільки набридло, що останні дні він навіть не приходив. Від того було ще сумніше.

За вікном знову сипав сніг. Він глушив шум, робив увесь світ тихим і повільним. Але… щось розбило тишу.

Швидкий тупіт по засніженій площі. Так бігти міг лише один чоловік. Невже?...

Стася навіть не думала. Підхопилася й кинулася до дверей. Засув відскочив саме тієї миті, коли Олекса майже влетів на ґанок.

Він побачив її. І навіть не зробив спроби зупинитися. Вони буквально врізалися одне в одного.

Двері грюкнули, відрізаючи холодну зимову ніч. Лише тоді Олекса міцно обійняв її. Так міцно, ніби боявся, що вона зараз зникне.

Стася заплющила очі. Її пальці самі вчепилися в його катанку. Холодну. Вологу від снігу. Жорстка повсть колола долоні. Від неї пахло кінським потом, димом дорожніх вогнищ, мокрою вовною... і ним.

За три тижні вона майже забула цей запах. Тепер він здавався найкращим у світі.

Вони довго стояли мовчки. Нарешті Олекса трохи відхилився. Усміхнувся втомлено.

– Серце моє... Я ж мокрий. І брудний. Ще й штиняю, мабуть. Дай хоч помиюся.

Вона лише сильніше вчепилася в його катанку.

– Не пущу.

– Голубко...

– Не пущу!!!!

Він тихо засміявся.

– Ну хоча б роздягнутися дай.

Стася похитала головою і ще міцніше притулилася до нього.

– Не пущу…

Він тільки похитав головою, не перестаючи усміхатися. Минуло ще кілька хвилин мовчання.

І раптом вона ніби прокинулася. Відсторонилась трохи. Ковзнула поглядом по його обличчю, по неголених щоках, по мокрій катанці.

– Господи...

Очі її округлилися.

– Та ти ж зовсім змерз!

Стася майже силоміць відірвала себе від нього.

– Ходімо... Треба гарячого налити... Ти ж голодний... І води нагріти... Одяг висушити...

Вона вже збиралася бігти до кухні. Олекса наздогнав її за два кроки. Обійняв знову.

– Стасю...

– Що?

– Заспокойся, люба. – Вона підвела на нього очі. – Я вже вдома.

На мить вона завмерла. Потім усміхнулася крізь сльози.

– Вдома...

І знову заходилася розстібати застібки катанки.

– Стій рівно. Треба це зняти.

Вона стягнула важку мокру катанку, та глухо впала просто на долівку. Потім узялася за пояс. Пальці поспішали й трохи тремтіли. Олекса мовчки дивився на неї. Коли вона вже майже розстебнула пряжку, він нахилився й поцілував її.

– Олексо! – Вона легенько відштовхнула його ліктем. – Не заважай. Тобі переодягтися треба.

Він знову потягнувся до її губ.

– Любий...

– Що?

– Потім.

– Яке ще потім?

– Спочатку поїси.

– До дідька їжу.

– Ти ж голодний!

– Голодний.

– То ходімо їсти.

Він дивився їй просто в очі.

– Я не їсти хочу.

– Олексо...

– Три тижні.

Вона більше нічого не сказала. Лише тихо видихнула.