Глава 27

Наступного ранку будівля Чернігівського окружного суду ожила раніше звичайного.

Писарі поспішали вузькими коридорами, несучи теки з документами. У приймальні вже чекали люди зі своїми справами, але сьогодні всі, кому треба, знали: першим розглядатимуть провадження, відкрите за розпорядженням самого князя.

Олекса прийшов трохи раніше призначеної години. Невдовзі до суду прибув Іван Яблонський. Вони гостро глянули один на одного, але промовчали.

За кілька хвилин двері судової зали відчинилися.

– Панове, прошу.

Суддя зайняв своє місце. Писар розгорнув книгу й приготував перо.

– Розпочинаємо розгляд справи за заявою Анастасії Берест щодо обставин укладення її шлюбу та дій, пов'язаних із цим.

Він переглянув записи перед собою.

– Пане полковнику Олексо Хмаро.

Олекса підвівся.

– Тут.

– Ви виступаєте від імені пані Анастасії?

– Так, пане суддя. Я її чоловік і представляю її інтереси.

– Чому не присутня сама пані Анастасія?

– Вона зараз знаходиться в Харкові. Зимові дорогі важкі, я не наважився ризикувати її здоров'ям і безпекою.

Суддя кивнув і перевів погляд на інший бік зали.

– Пане Іване Яблонський.

– Тут.

– Ви представляєте рід Яблонських?

– Так, пане суддя. Я голова роду.

Суддя ще раз переглянув записи.

– Добре. Сторони встановлені.

Він узяв до рук заяву.

– Свідчення і заява пані Анастасії Хмари, у дівоцтві Берест, вже є. Тепер, пане Яблонський, чи маєте ви щось подати суду?

Іван підвівся. Поклав перед суддею важку теку.

– Маю. Письмові пояснення, мої та мого діда, Михайла Яблонського, що був головою роду на момент підготовки та укладання шлюбу. Свідчення Горпини Берест. Завірені копії документа про народження пані Анастасії. І книги обліку людей, які служили в домі Яблонських.

Суддя відкрив теку, переглянув верхні аркуші.

– Ви були готові.

Іван відповів спокійно:

– Я знав, що цей день настане.

У залі запала тиша. Суддя ще раз переглянув подані папери.

– Писарю.

– Так, пане суддя.

– Запиши все подане до судових книг. Окремо зазнач назву кожного документа. Після перегляду матеріалів оголосимо сторонам, що прийнято до розгляду.

– Буде зроблено.

Суддя закрив теку.

– Матеріалів чимало. Суд має їх розглянути й перевірити. Наступного разу вас запросять після попереднього розгляду.

*******

Увечері Іван Яблонський надіслав Олексі коротку записку з проханням зустрітися.

Не в палаці. Не в суді.

У тихому закладі неподалік від князівської резиденції, де вечорами подавали гарячу вечерю й де ніхто не дивувався двом чоловікам, які сиділи за окремим столом і говорили про свої справи.

Олекса прийшов першим. Іван з'явився за кілька хвилин.

– Пане полковнику.

– Пане Яблонський.

Іван сів навпроти. Кілька секунд обоє мовчали.

– Дякую, що прийшли.

– Ви хотіли поговорити. То говоріть.

Іван трохи помовчав.

– Я подумав… вам варто дещо знати до того, як справа піде далі.

– Про що саме?

– Про те, що сталося в моїй родині.

Олекса ледь примружився.

– Тоді я спитаю прямо. Навіщо ви так зробили?

Іван не одразу зрозумів.

– Я?

– Ви. Яблонські. Чи, скажете, голова роду тут ні до чого?..

Олекса говорив спокійно, але в голосі відчувалася твердість.

– Заручини з однією. Весілля з іншою. Причому цю іншу викрали разом з бабусею і примусили до шлюбу. Вимагали від неї мовчання, погрожуючи життям бабусі. Навіщо?

Іван повільно похитав головою.

– Не я. І навіть не ми.

Олекса насупився.

– Що?

– Не Яблонські як рід. Це зробив мій дід, Михайло. Саме він, як голова роду на той момент, приймав рішення. Я… я не знав.

– І Ганна, і Стася – обидві ваші дочки. І ви не знали?

– Не вірите… ну і правильно. Сам би не повірив.

Вперше в голосі Івана прозвучало щось особисте.

– Ганнуся… Вона зникла ще за два тижні до весілля. Раптово. Я не знав, чому. Не знав, де вона. Що з нею… Я божеволів, не розуміючи, що з моєю дитиною!!! – Він помовчав, намагаючись опанувати себе. – У вас ще немає дітей, ви не розумієте…

– А Стася – не ваша дитина? Про неї ви не думали? Як взагалі можна було віддати її отак, замість іншої сестри?!

– А… ну так. – Іван нарешті прямо глянув на Олексу. – Так, Стася теж моя дитина. Але про це я дізнався набагато пізніше. Тоді дід сказав - дальня родичка. Не з основної гілки. Потім вже... Горпина розповіла. Але було пізно...

Яблонський гірко усміхнувся.

– Знаєте, як це? Все життя прожити, і не знати, що маєш ще одну дочку?.. Я любив Олену, матір Стасі… Так любив… я б одружився з нею і був би щасливий… Але вона зникла тоді. Я й не здогадувався, що Олена була вагітна. Не знав, чому вона пішла… Змирився. Одружився з іншою, з якою дід мене заручив ще в дитинстві... Народилася Ганна… Потім моя дружина померла… Ганну дід заручив з вами. Вона і не проти була. Начебто… І тут – оце.

Іван помовчав якийсь час, дивлячись на свої долоні, що лежали на столі.

– Коли стало відомо, що вона зникла, спочатку ніхто не розумів, чому. Майже ніхто. Знав тільки мій дід. Але він мовчав. Говорив тільки про одне – що її втеча поставила під загрозу честь роду Яблонських. Мені було однаково… Я шукав дочку. Шукав і не знаходив!!!

Він знов замовк. Потім заговорив знов.

– Я збирався йти до князя. Повідомити, що весілля не буде… Дід заборонив. Сказав, що знайшов вихід. Я не зрозумів тоді… Але коли він напередодні привів до мене Стасю і сказав, що це позашлюбна дитина одного з роду... Що вона теж, виходить, Яблонська… Що ми можемо віддати її замість Ганни… Що вона добре вихована і навчена, роду ганьби через такий шлюб не буде...

Олекса мовчав. Тільки кулаки стискалися все сильніше.