Глава 26

Першій день Різдва в полковому домі був тихий. Зранку заходили пані Павлина і пані Всеслава, привітали, потім забігали Маруся з Ірусею, теж з привітаннями та гостинцями від родини. А більше і нема кому було приходити. Хіба що Василь та Ярина… Але їх чомусь не було.

Втім, Олекса не хотів думати ні про кого. Немає - ну й слава Богу. А Стася є… З минулої ночі він ніяк не міг її відпустити більш ніж на півгодини. Вона і сміялася, і вдавано сердилася. Казала, що чоловік гірший за кота, прилип - не відліпиш. Але на поцілунки відповідала.

Якраз у таку мить у двері постукали.

Олекса заплющив очі, відірвався від губ дружини і застогнав.

– Ніііііі…

– Що «ні»?

– Нікого немає.

Стася тихенько засміялася.

– Може, це важливо.

– Яке ще “важливо” сьогодні?.. Нікого вдома немає!

З-за дверей долинув голос:

– Гей, Хмаро!

Олекса завмер.

– Василь.

Стася вже відверто сміялася.

– Може, відкриєш?

– Не хочу. Хай іде до дідька! Або до Ярини..

– Олексо…

– Я тільки-но тебе отримав.

За дверима знову:

– Хмаро! Відчиняй!

– От же ж…

Олекса підвівся, накинув сорочку й відчинив.

Василь стояв у коридорі. Без кожуха, червоний від морозу, серйозний, як перед боєм. Олекса подивився на нього. Потім через плече – на Стасю, яка, відвернувшись, поправляла збиту покриву  і намагалася непомітно затягнути розв’язаний шнурок на вороті сорочки. Потім знову на Василя.

– Ну?

– Мені треба з тобою поговорити.

– Прямо зараз?

– Так.

Олекса важко зітхнув.

– Якщо це про службу, то завтра.

– Не про службу.

Олекса насторожився.

– А про що?

Василь помовчав.

– Про Ярину.

Стася обернулася, забувши і про покриву, і про все інше.

Олекса кілька секунд дивився на друга. А потім повільно усміхнувся.

– А-а-а…

Василь насупився.

– Що «а-а-а»?

– Нічого.

– Хмаро.

– Та я мовчу.

Олекса вийшов у коридор і причинив за собою двері.

– Ну, розповідай.

Василь потер долонею неголену щоку.

– Я хочу завтра піти до Помийруків.

– Добре.

– Не просто так.

– Це я вже зрозумів.

– Хочу… посвататися.

Олекса кілька секунд мовчав.А потім зареготав так, що Стася в спальні аж підскочила.

– Не смійся!

– Та я не сміюся.

– Ти ржеш!

– Бо ти, Василю, виглядаєш так, ніби зараз попросиш мене вести тебе на штурм ворожої фортеці.

– Та що та фортеця! Я... я просто хочу, щоб усе було як належить.

Олекса нарешті заспокоївся.

– І що тобі від мене треба?

Василь подивився йому просто в очі.

– Підеш зі мною?

Олекса навіть не задумався.

– Піду.

– Будеш старшим сватом?

– Буду.

Василь видихнув.

– Дякую.

– Та нема за що. Тільки, Василю… Ти вже сьогодні не приходь, добре? А то… – Олекса кивнув у бік спальні. – Як ще раз невчасно постукаєш, сам приб’ю й скажу Ярині, що так воно і було.

Василь нарешті теж усміхнувся.

– Добре. Завтра після служби?

– Після служби.

– Домовились.

Олекса зачинив двері. Повернувся до Стасі.

Вона дивилася на нього з лукавою усмішкою.

– Ну що, пане полковнику? Як там наш заклад?

– Який ще заклад? – Олекса зробив невинний вигляд.

– Ну як же? Якщо я виграю…

– Так і весілля ще не було!

*******

До шпиталю вони вирушили після обіду. Вернигора рвався раніше, але пані Павлина зі Стасею дружно посадили його за стіл і не пустили, доки він нарешті не поїв гарячого.

Василь крокував поруч з Олексою мовчки і виглядав так, наче йшов на страту. Кілька разів ніби збирався щось сказати, але так і не сказав.

Олекса скоса глянув на нього.

– Нервуєш?

– Ні.

– Ага.

– Не нервую.

– Тоді чого ти вже третій раз поправляєш пояс?

До дверей шпиталю дійшли мовчки. Тарас саме виходив із бічної кімнати. Побачивши гостей, зупинився.

– О, панове... А що це ви до нас?

– Справа є, – кивнув Олекса. – Якщо не завадимо.

– Та які тут завади? Проходьте.

Василь ступив услід за ним.

У світлиці було тепло. Біля вікна сиділа Варвара, щось перебирала в руках. Ярина стояла біля столу й саме перемотувала чисті бінти. Побачила Василя – усміхнулася. І все його напруження кудись на мить зникло.

– А чого це ви удвох? – запитала Варвара.

Олекса зняв рукавички й заткнув їх за пояс. Потім поважно вклонився. Поруч з ним так само вклонявся Вернигора, косячи оком на здоровезний гарбуз, який незрозуміло навіщо лежав у кутку.

– Ми не просто так, ми з добрим ділом, зі сватанням.

Тарас уважно глянув на нього, потім на Василя.

– А-а…

Василь відкашлявся.

– Пане Тарасе... пані Варваро...

– Сідай, – спокійно сказав Тарас.

– Та я...

– Сідай. Бо якщо стоятимеш, то ще й ноги забудеш, для чого вони.

Ярина пирхнула. Василь глянув на неї, але все-таки сів. Олекса залишився стояти.

– Василь попросив мене бути його сватом.

Тарас повільно кивнув. Варвара перевела погляд на Ярину. Та стояла зовсім спокійно.

– Отже, – сказав Тарас, – свататися прийшли.

– Саме так, – відповів Олекса.

Він на мить подивився на Василя. Той сидів рівно, але пальці раз у раз стискалися на колінах. Олекса ледве помітно усміхнувся. Потім звернувся до Тараса:

–  Прийшли ми до вас просити: чи віддасте Ярину за Василя?

Василь підвівся, вклонився ще раз, окремо Тарасу, окремо Варварі, окремо Ярині.

Та дивилася на нього, і на її обличчі була така усмішка, ніби вона знала, чим усе це закінчиться, ще задовго до того, як вони переступили поріг.

Тарас не поспішав відповідати. Подивився на Василя. Потім на Ярину.