Глава 25

Полковий дім прокинувся ще до світанку. Стася цього разу рішуче прогнала чоловіка на службу, навіть не давши знов затіяти ранкові пустощі. Олекса спробував укотре затримати її в кімнаті, але замість поцілунка отримав суворе:

– Різдво вже післязавтра! Як сьогодні не допоможу пряники пекти, пані Павлина з дівчатами самі не впораються! Ти хоч розумієш, скільки то роботи? Ще й Ярина прийде, всі разом працюватимемо. Йди он краще до Василя, чи в штаб, чи ще кудись! І щоб на обід не приходили – не до вас буде!!!

*******

Із кухні долинав глухий стукіт дерев'яних лопаток, брязкіт мисок і приглушені голоси. Печі вже давно палали. Павлина роздавала вказівки так швидко, що дівчата ледве встигали за нею.

Стася, зав'язуючи чистий фартух, уже переступала поріг кухні.

– Доброго ранку, пані, – кивнула Павлина. – Мед уже розігріли. Почнемо з першого тіста.

Стася лише усміхнулася й закотила рукави.

Свято наближалося.

*******

Олекса відклав підписане донесення і потер скроню.

– Оце назбиралося… – невесело всміхнувся він.

Василь поклав перед ним ще одну теку.

– Це ще не все. Зі своїм я розібрався, це виключно твоє.

– Знущаєшся? –  Хмара пирхнув. – Добре. Давай наступний.

*******

Олекса відчинив двері кухні.  Його одразу накрило теплом і запахом меду, кориці та свіжого тіста.

Стася саме нахилилася над столом, вирізаючи пряники дерев'яною формою. Він тихо підійшов ззаду, обійняв її за талію й потяг носом.

– Мммм… Пахнеш, як різдвяні пряники...

Вона ледь усміхнулася, не припиняючи роботи.

– Це погано?

– Навпаки.

Він торкнувся губами її скроні.

– Солоденько... Так би й з'їв.

Вона нарешті повернула голову й подивилася на нього лукаво.

– Не чіпай, це на Різдво!

Олекса розсміявся, поцупив зі столу маленький обрізок тіста й зник за дверима.

********

До Святвечора полковий дім готувався ще від самого ранку. На кухні не стихав рух: Павлина пекла, варила, смажила й час від часу так гримала мискою об стіл, що дядько Іван у коридорі тільки хмикав. Маруся з Ірусею щось носили, натирали, ставили…

До вечора все було готове.

Павлина та дівчата ще допомогли накрити стіл, а потім дружно вклонилися, привітали всіх зі святом і зазбиралися додому.

– Ідіть уже, – махнула їм рукою Всеслава. – Своїм родинам теж треба Різдво.

Коли двері за останньою з них зачинилися, у світлиці раптом стало якось особливо затишно.

За столом залишилися шестеро. Олекса зі Стасею сиділи поруч. Навпроти – Василь та Ярина. При краю столу влаштувалися пані Всеслава й дядько Іван.

– Ну що, – сказав старий, озираючи стіл, – наче й непогано вийшло.

– Непогано? Та я зараз слиною захлинуся! – Василь вже тягнувся до полумиска з пиріжками.

– Куди вперед господаря? – Олекса луснув його ложкою по руці. – Це мої пиріжки! Стася пекла!

– От ти ж жадоба, полковник! Та тут усім вистачить!

– Та годі вам! Дорослі чоловіки, полковник і заступник, а туди ж… Спершу молитва!

Пані Всеслава першою встала, склала руки перед собою.

– Господи, прийми нашу подяку за цей рік. За хліб на столі, за дах над головою, за тих, кого Ти привів до цього дому, і за тих, кого сьогодні нема з нами. Дай нам миру, здоров'я та сили одне одного берегти. Благослови цю вечерю і всіх, хто за цим столом. І нехай наступного року ми знову зберемося тут усі разом. Амінь.

– Амінь, – тихо повторили за нею всі.

Кілька секунд за столом було зовсім тихо. А потім Василь зітхнув:

– Ну, тепер можна?

– Тепер можна, – дозволила Всеслава.

Василь одразу потягнувся до найближчої тарелі.

– От же ж… – Ярина ледь усміхнулася. – Наче його три дні не годували.

– Ну, не три… два… Два дні на обід не пускали!!! І вечері не давали! І взагалі… – простогнав Василь, нагрібаючи собі копченої та солоної риби, грибів та духовитих огірочків. – Я між іншим на службі був.

– Ага, – буркнув Олекса. – І весь час голодував. Особливо вчора, коли три порції пиріжків у мене з'їв.

– То були службові пиріжки. Краще заливну рибу дай!

– Які ще службові? Тримай. Та куди ти стільки? Іншим лиши!

– Для підтримання бойового духу. Пані Стасю, які пиріжки з капустою?

Дядько Іван пирхнув.

– Бачу, дух у вас обох дуже міцний. Аби тільки животи витримали. Пригальмуй, Василю, бо юшка не влізе!

Стася тихенько засміялася й підсунула Ярині таріль із грибами.

– Оце спробуй. Тут грузді зі сметаною, а тут рижики з цибулею. І опеньки.

– М-м… – Ярина взяла рижиків. – Оце добре.

– А буряк? – нагадала Всеслава. – Не забудьте. Він із горіхами та чорносливом, та з часничком… те, що треба!

– І огірочки, – додав дядько Іван, уже накладаючи собі.

– І капусточка, – підхопив Василь.

– А вам, бачу, все треба, – усміхнулася Всеслава.

– А що? Різдво ж. Нічого, розтрясемо!

Олекса тим часом уже взяв пиріжок.

– Оцей рибний?

– Так, – відповіла Стася.

Він відкусив, пожував, схвально кивнув.

– Добрий.

– Тільки добрий?

Олекса подивився на дружину.

– Дуже добрий.

– От і то.

– А з грибами де?

Стася показала на іншу тарелю.

– Он там.

– А з яблуками?

– Теж там.

– А мої?

– Твої теж там.

Василь засміявся.

– Полковнику, ти хоч усі сьогодні не з'їж.

– А ти мої пиріжки не рахуй! От собі дружину заведеш, хай вона тебе годує!

Коли з першими тарелями вже трохи впоралися, Всеслава підвелася.

– А тепер гаряче.

Дядько Іван відсунув свою миску, погладив живіт.

– Оце правильно. Бо що це таке? Заїдки… Гарячого треба!

Під кришками на кухні вже чекали гарячі страви. Всеслава сама принесла  борщівник потрійної юшки, над якою ще клубочився пар.