Глава 24

Вечір знов був тихий. Заметіль нарешті стихла, ще в середині дня, і тепер за вікнами не було чути навіть виття вітру. Вдень заходила Ярина, зняла пов’язку і сказала, що можна потроху вправлятися. Але перед тим, як піти, ще грізно подивилася спершу на полковника, потім на Стасю – мовляв, дивіться у мене!

Олекса, вкрай задоволений тим, що позбувся нарешті набридлого полотна, відмовився і сорочку одягати, хоч як Стася не вмовляла. І от тепер лежав на спині, закинувши руку за голову, і поволі гладив коси дружини, що примостилася у нього під боком.

– Можна спитати?

– Спитай. – Він легенько потяг за косу.

Стася кінчиком пальця повільно провела по його грудях, ніби досліджуючи щось незнайоме.

– У всіх чоловіків... отак волосся росте?

Олекса тихо засміявся й повернув голову до неї.

– А багато ти чоловіків без сорочки бачила?

Стася чесно замислилася.

– Ну... тебе. Ще в дорозі... Пана Семена. Остапа. Михася... А, ще пана Василя. Він у шпиталі сорочку зняв, коли Ярина йому плече дивилася. В Самборі ще декількох...

– Он як... – хмикнув Олекса. – То, виходить, досвід у тебе вже чималий.

Стася легенько штурхнула його в бік.

– Не смійся.

– Не сміюся.

Він поклав долоню поверх її руки.

– Ні, у всіх по-різному. У когось більше, у когось менше. У когось майже зовсім немає. Як із волоссям на голові: у кожного своє.

Вона ще трохи поводила пальцем по темних волосинках.

– Лоскотно?

– Трохи.

– А боляче, якщо смикнути?

– Перевіряти не раджу.

Вона лукаво звела очі.

– Чому?

– Бо тоді я у відповідь тебе залоскочу.

Стася одразу завмерла.

– Не треба.

– Бо боїшся?

Вона удавано серйозно кивнула.

– Дуже!

Олекса усміхнувся.

– Ну а що сама думаєш?

Стася замислилася.

– Тепер розумію, чому Ярина пана Василя ведмедем зве.

– Чому ж?

– Бо він такий самий... здоровезний і волохатий.

Олекса тихо засміявся.

– А я?

Вона підвела на нього очі й усміхнулася.

– А ти не такий.

Після короткої паузи додала зовсім щиро:

– Ти красивий. А ще…

– Ще?..

– На кота схожий.

– Чому саме на кота?

– Ну як… На перший погляд такий тихий-тихий, спокійний-спокійний…  А потім раз – і пазурі.

– Та ну?

– А ще мружишся точно як кіт. Коли той якусь шкоду задумав. А якби коти всміхатися вміли, то й поготів не розрізнити.

– Ну, в мене хвоста немає… і вусів… Хочааааа…. А давай перевіримо.

– Що?

– От якщо ти мене за вушком почешеш, а я замуркочу – то так і є.

– Почесати?... А коли так?..

Стася потяглася до нього і обережно прихопила губами сережку у вусі. Олекса коротко й різко видихнув, міцніше притиснув дружину до себе.

– Не роби так.

Вона здивовано звела очі.

– Чому?

Він трохи нахилився до самого її вуха.

– Дограєшся.

Стася кліпнула. Було видно, що вона зовсім не зрозуміла. Тоді він пошепки додав:

– От коли лікарі дозволять... Чи хоча б коли у мене плече так боліти перестане... тоді, будь ласка. – Куточок його губ смикнувся в усмішці. – А зараз не треба.

Він на мить заплющив очі й тихо, майже приречено видихнув:

– Бо я й так ледь не божеволію.

Стася вмить зашарілася.

– Я... я не хотіла...

Вона ніяково заворушилася, намагаючись вислизнути з його обіймів. Але Олекса лише міцніше, хоча й дуже обережно, притиснув її до себе.

– Не тікай.

Вона завмерла. Він поклав підборіддя їй на маківку й тихо, майже зі смішком, сказав:

– Полеж так... Дай мені трохи заспокоїтися.

– Я справді не хотіла...

– Знаю.

Він легенько поцілував її у скроню.

– Саме тому й кажу, що краще тобі зараз просто полежати тихенько. Кицю…

********

Ранок звично почався з тихої суперечки.

– Олексо... ну, любий, ну, пусти. Люди ж чекають.

– Хай зачекають.

За дверима почувся голос Василя. Майже відразу – Ярини. Хмара усміхнувся.

– Ну, як ці двоє разом прийшли, то хай разом і почекають. Може, до чогось договоряться.

Стася здивовано глянула на нього.

– Ти про що?

– А ти хіба не знаєш?

Вона ледь усміхнулася.

– Ну... я-то знаю. А ти звідки?

Олекса пирхнув.

– Та це ж видно.

– Справді?

– Ага. Вони думають, що дуже вправно це приховують. Об заклад?

– І на що?

– Коли ці двоє нарешті поберуться.

Стася тихенько засміялася.

– А давай. То коли?

– До весни.

Вона замислилася.

– До весни, кажеш?.. – Похитала головою. – Ні.

– А коли ж?

– До кінця січня.

– Так швидко? – Олекса здивовано глянув на неї. – Чому?

– Бо Ярина вже все для себе вирішила.

– Справді? І давно?

– Ага. Ну… майже відразу. Вона мені ще в перші дні знайомства сказала - треба брати.

– Та ну… А Василь?

– А Василь... якраз тоді дозріє.

– То виходить, усе залежить від Василя?

– Авжеж.

– Бідолаха...

– Чому?

– Бо він ще не знає, що вже запізнився. То об заклад? Якщо я виграю… – Олекса хитро всміхнувся. – То цілий день не казатимеш мені: "Люди чекають".

Стася засміялася.

– Ой, полковнику...

– А якщо виграєш ти?

Вона примружилася.

– Тоді ти мене слухатимеш.

– Це як?

– Як скажу: "Годі працювати", – одразу встанеш. Без торгу.

Олекса тяжко зітхнув.

– Яка в мене жінка сувора...

– То що? Домовилися?

Він швидко поцілував її, наче печатку поставив.

– Домовилися.

******
За дверима знову почувся голос Василя:

– Гей, Хмаро! Ви там скоро?

Олекса глянув на Стасю.

– Ех… Все одно вставати доведеться. Мабуть, щось термінове.