Глава 23

Увечері Василь зайшов знову. Цього разу без паперів у руках. Попросив Стасю залишити його з полковником вдвох.

З Олексою про щось говорив при зачинених дверях. Недовго, але тихо й серйозно. Нарешті двері відчинилися. Василь вийшов.

– Повечеряєте? – запитала Стася.

– Ні. Не сьогодні.

Вона провела його поглядом до дверей.

Вернигора – і не вечеряє? Щось там у кабінеті було. І, судячи з обличчя Василя, зовсім не дрібниця.

*******

Харків, будинок купця Назара Стодолі

У будинку було тихо.

Гості давно розійшлися. На столі догорала лише одна свічка. Назар сидів над рахунковими книгами, але вже кілька хвилин не перегортав сторінок.

У двері несміливо постукали.

– Заходь.

Слуга переступив поріг.

– Пане...

– Ну?

Той м'яв у руках шапку.

– Недобре воно якось...

Назар повільно підвів очі.

– Що саме?

– У місті сьогодні варти багато.

– Бо був суд.

– А люди...

– Люди завжди язиками мелють.

Петро ковтнув слину.

– Може... на якийсь час...

Він не договорив.

– Що "на якийсь час"?

– Може, перечекати?

Назар відкинувся на спинку стільця. Довго мовчав. Потім ледь усміхнувся.

– Петре... Скільки років ти при мені?

– Дев'ятий...

– За ці дев'ять років хоч раз приходили до мене з обшуком?

– Ні.

– Хоч раз когось затримали?

– Ні...

– То чого ти трусишся?

Петро опустив голову.

– Сам не знаю.

Назар знову взявся за рахункову книгу.

– Іди спати.

– Так, пане...

Слуга вклонився й вийшов.

Назар ще кілька хвилин сидів нерухомо. Потім погасив свічку.

– Дурень...

*******

Харків, садиба купця Назара Стодолі

Петро не спав.

Лежав на вузькій лаві, дивлячись у темряву. За вікном давно стихло місто. Десь далеко раз чи двічі гавкнув собака. Він перевернувся на бік. Заплющив очі. Знову розплющив.

А якщо завтра прийдуть?

Хазяїн не боявся,  завжди казав: "Ніхто нічого не доведе."

Але ж якщо доведуть… То кого першого візьмуть? Не поважного купця. Не того, хто давав накази. А його. Його!

Того, хто носив листи. Ховав пакунки. Їздив до переправи. Повертався серед ночі.

Він різко сів.

Ні. Чекати не можна. Через кілька хвилин уже був одягнений. За пояс засунув невеликий шкіряний гаманець. Більше нічого. Тихо відсунув засув. Вийшов на подвір'я.

Коні мирно спали під навісом.

Він навіть не став брати коня. Кінь – це шум. Пішки простіше.

Востаннє озирнувся на будинок. Темні вікна. Усі спали.

– Простіть, пане...

Сам не знав, за що просить пробачення. За зраду? Чи за втечу?..

Він швидко пішов вузькою вулицею до міської брами.

********

– Стій!

Петро завмер. З темряви вийшли двоє вартових.

– Куди серед ночі?

– До... до родича...

– За браму? Посеред ночі?

Він відчув, як пересохло в роті. Трапились же оці... Зазвичай іншою дорогою ходять!

– Мені треба...

– Вранці сходиш. Що там, горить?

– Та… треба… терміново… Слухайте, панове… ось… візьміть… ну справді треба…

Руки тремтіли. Він довго вовтузився за пазухою, впустив гаманець. Монети дзвінко розсипалися по мерзлій землі.

Один із вартових уважно подивився на нього.

–  Що це ти нам гроші пхаєш? І чого тебе так трусить?

– Холодно...

– А мені здається – не холодно.

Вартовий зробив крок ближче.

– Ану, ходімо з нами. Хай в штабі з тобою розбираються - куди це тобі посеред ночі так терміново треба.

Петро рвучко кинувся вбік. Пробіг лише кілька кроків. Уже за мить його повалили в сніг.

– Пустіть!

– Тихо!

– Я нічого...

– Оце вже в штабі черговому розкажеш.

******

У кімнаті було ще темно. Лише каганці на стінах відкидали тремтливе світло.

Петро сидів на лаві, втягнувши голову в плечі.

Руки вже розв'язали. Тікати все одно було нікуди.

Двері відчинилися. До кімнати зайшов Василь. Високий, широкоплечий, у теплому кожусі. Мовчки зачинив двері. Поклав на стіл шапку. Сів навпроти. Довго дивився на слугу, не промовивши ані слова.

Той першим не витримав.

– Я... нічого не зробив...

Василь спокійно відповів:

– Та невже? – І знову мовчання. Слуга почав соватися на лаві. – Чого тікав?

– Я...

– Від кого тікав?

– Ні від кого...

Василь повільно зняв рукавиці. Поклав поруч.

– Послухай мене уважно. – Голос був тихий. Навіть доброзичливий. – Якщо ти просто дурень, якому посеред ночі закортіло прогулятися, це нічого. Посидиш, охолонеш, про життя подумаєш. А якщо таки тікав... Ну, тут тебе ніхто не дістане. Крім мене і полковника. Але ж ти людина чесна, тобі боятися нема чого... Вірно?

Слуга судомно ковтнув.

– Я...

Василь нахилився трохи ближче.

– Не люблю брехунів.

Знову тиша. Здавалося, навіть вогонь у жаровні потріскував голосніше. Раптом слуга затулив обличчя руками.

– Не бийте...

Василь навіть не ворухнувся.

– Я ще тебе не чіпав.

– Не бийте... Я скажу...

Він говорив уривчасто. Наче слова самі виривалися назовні.

– Це... це пан Назар...

– Стодоля?

Слуга кивнув.

– Я тільки носив листи...

– Куди?

– До переправи...

– Кому?

– Не знаю...

– Що ще?

– Возили... сталь...

– Іще?

– Арбалети...

Василь мовчав. Слуга вже плакав.

– Я не хотів... Він казав... Він казав, що то просто торгівля...

Василь підвівся. Відчинив двері.

– Покличте писаря.

Потім знову подивився на слугу.

– Почнемо спочатку.

І цього разу ти розкажеш усе. Від першого листа. До останнього.