Глава 22

Вранці до державної управи Василь прибув ще до початку слухань.

Суддя вже був на місці.

Без поспіху переглядав справу, час від часу ставлячи короткі позначки на полях. Поруч сиділи двоє писарів. На окремому столі лежали протоколи допитів.

Нічого зайвого. Ніякої урочистості. Звичайна робота.

Коли всі зібралися, суддя лише коротко оголосив:

– Починаємо розгляд.

Василь уперше бачив його за роботою.

Спокійний. Уважний. Не підвищував голосу навіть тоді, коли свідки починали плутатися. Не поспішав із висновками.

Одне й те саме питання іноді ставив тричі, але щоразу трохи інакше. Не для того, щоб заплутати людину, а щоб переконатися: вона розповідає саме те, що пам'ятає, а не те, що хотіла б сказати.

До обіду заслухали козаків, які брали участь у затриманні Дмітрія. Потім купців, що їхали разом з ним. Після короткої перерви – кількох службовців із заїжджого двору. Кожне свідчення писарі занотовували майже дослівно.

Наприкінці дня до зали ввели самого купця.

Василь уважно спостерігав не лише за ним, а й за суддею. Той жодного разу не перебив обвинуваченого. Дав договорити навіть тоді, коли стало зрозуміло, що той починає суперечити власним попереднім словам.

І лише після цього спокійно відкрив один із протоколів.

– Трохи раніше ви стверджували інше.

Запала тиша. Дмітрій уперше збився.

До вечора суддя відклав перо.

– На сьогодні досить.

Він переглянув записи.

– Завтра продовжимо. Залишилися ще кілька свідків. І лише після цього я вислухаю пані Анастасію.

*****

У кімнаті було тихо. За вікном вив грудневий вітер, ганяючи дрібний сніг. На столі догорала свіча.

Олекса сидів біля столу, мовчки перебираючи якісь папери. Нарешті відкладав їх убік.

– Завтра тебе викличуть до суду. Скоріше за все, після обіду.

Стася завмерла.

– Мене... обов'язково?

– Якби закон дозволяв обійтися без твоїх свідчень, я б сам попросив суддю тебе не турбувати.

Вона опустила очі.

– Я не хочу знову про це говорити...

Олекса помовчав кілька секунд.

– Майже не доведеться.

Вона здивовано підвела голову.

– Суд буде закритим. У залі не буде сторонніх. Лише суддя, правники, писар, обвинувачені й ті, кого викличуть саме в цей час.

– А...

– Ніхто не ставитиме тобі питань, які не стосуються самої справи. Судді потрібні лише факти. Як тебе виманили. Хто це зробив. Чи впізнаєш ти Дмітрія.

– І все?

– І все.

– А якщо я...

– Якщо не захочеш відповідати на якесь питання, суддя сам вирішить, чи має він право його ставити.

Потім Олекса тихо додав:

– Це останнє, що від тебе вимагає закон.

*******
Другого дня після нетривалої перерви суд повернувся до зали.

Утома вже відчувалася на всіх. Писарі розминали затерплі пальці. Чорнильниці кілька разів міняли. Навіть варта біля дверей стояла вже не так нерухомо, як уранці.

Лише суддя ніби зовсім не змінився. Він так само спокійно відкрив наступний сувій. Так само уважно переглянув кілька рядків. Так само рівним голосом запросив чергового свідка.

Василь уже перестав дивуватися. Тепер він просто спостерігав. І дедалі більше переконувався: суддя ніколи не ставить запитання, відповіді на яке не має хоча б частково. Кожне наступне випливало з попереднього. Кожне або підтверджувало вже відоме, або відкривало нову дрібницю. А дрібниць суддя не пропускав.

До вечора вся історія викрадення вже лежала перед ним майже повністю. Хто передав неправдиву звістку. Хто бачив Стасю востаннє. Хто допомагав вантажити вози. Хто першим помітив переслідування. Хто знайшов її зв'язаною.

Кожен додавав лише кілька штрихів. Але разом вони складали одну чітку картину.

Наприкінці останній свідок уклонився судові й вийшов із зали. Запала тиша. Суддя ще раз перегорнув записи, звірив кілька позначок із писарем, тоді підняв голову.

– Чи є ще свідки, яких необхідно допитати сьогодні?

Прокурор спокійно відповів:

– Ні, пане судде.

Суддя кілька секунд мовчав. Потім промовив:

– Основні обставини події встановлено.

Зал завмер. Василь чомусь відчув, що зараз прозвучить саме те, чого він очікував увесь день.

Суддя перевів погляд на писаря.

– Запросіть пані Анастасію.

********

У залі було тихо.

Стася сиділа на лаві для свідків, тримаючи руки складеними на колінах. Вона намагалася дивитися лише на суддю.

Макар Чубайло переглянув кілька аркушів перед собою, потім підвів очі.

– Пані, прошу відповідати лише на ті питання, які стосуються цієї справи.

За його знаком двері відчинилися. Конвоїри завели Дмітрія. Стася мимоволі підвела очі. Він одразу її побачив.

На мить їхні погляди зустрілися, але Стася відразу перевела очі на суддю.

Дмітрій зупинився перед ним. Обличчя його було напружене, але він намагався триматися спокійно.

Чубайло взяв перо.

– Пані, чи впізнаєте ви цю людину?

– Так.

– Хто це?

– Московський купець Дмітрій.

Перо тихо зашкребло по паперу.

– Чи він виманив вас із заїжджого двору?

– Так.

– Чи добровільно ви поїхали з ним?

– Ні.

– Чи застосовували до вас силу?

Стася на мить стиснула пальці.

– Так.

Суддя зробив запис.

Дмітрій мовчав ще кілька секунд. Потім різко підвів голову.

– Да врет она все! Нашли, кого слушать! Бабу!

У залі запала тиша.

Стася здригнулася, але не озирнулася.

– Да она все время передо мной подолом вертела! И на торг приходила! И в заезжий двор сама пришла, я не звал!  – різко продовжив Дмітрій. – Сама улыбалась мне. Еще говорила, что с мужем ей не житье, чтоб я увез ее! Все сама!

Суддя навіть не подивився на нього. Він спокійно перегорнув кілька сторінок.

– Ваші свідчення вже вкотре протиречать встановленим раніше фактам.