Глава 11

Стайня вже стихала після денного клопоту. Коні спокійно жували сіно. У проході пахло сіном, шкірою й свіжою соломою. Старший полковий стайничий Байран саме закінчував вечірній огляд. Побачивши полковника, він відклав щітку й усміхнувся.

– Добрий вечір, пане полковнику. Пані.

– Добрий вечір, Байране, – відповів Олекса. – Не заважаємо?

– Та що ви. Саме закінчив.

Олекса обернувся до Стасі.

– Хотів дещо тобі показати.

Вони повільно рушили проходом між денниками. Коні проводжали їх уважними поглядами, хтось тихо фиркав, хтось нетерпляче простягав морду через перегородку.

– Тобі ж доведеться їздити містом, – сказав Олекса. – До церкви, на ярмарок, іноді й за мури. На тому коні, на якому сюди їхала, тобі незручно, а щоразу запрягати віз теж не має сенсу.

Він зупинився біля одного з денників.

– Подивися. Може, якийсь із них тобі припаде до душі. Не поспішай. Якщо захочеш, спробуєш проїхатися.

Стася з цікавістю розглядала коней. Вони були різні. Високі й нижчі. Темні, гніді, сірі. Дехто спокійно жував сіно, інші насторожено дивилися на незнайому дівчину.

Вона обережно простягнула руку до рудуватої кобили. Та обнюхала долоню й легенько торкнулася її теплими губами.

– Яка гарна...

– Спокійна, – озвався Байран. – Але трохи лінива. Для міста добра, а от на довші поїздки швидко втомлюється.

Вони підійшли до іншого денника.

– А ця?

– Жвавіша, – відповів Байран. – Зате норовиста. Не кожного послухає.

Олекса лише всміхнувся.

– Отож і не поспішай обирати. Познайомишся з ними, покатаєшся. На завтра візьмеш тоді оцю руду, подивимося, як вона під сідлом. До Старої Могили недалеко, ще до обіду повернемося. Кінь теж має звикнути до вершника. 

– І вершник до коня, – додав Байран.

Стася кивнула.

– Мабуть, так буде правильно.

Саме тієї миті у дверях почулися кроки.

– Доброго вечора.

На порозі стояв немолодий слуга.

– Перепрошую, пане Байране. Мене господар прислав. Каже, жеребець із самого ранку погано їсть. Кінь дорогий, чистокровний.  Дуже пан хвилюється, чи не могли б ви глянути?

Байран одразу став серйозним.

– Гарячка є?

– Не знаю. Казав тільки, що кінь млявий.

– Добре. Ходімо, дорогою все розкажеш.

Він швидко витер руки об полотняний рушник і рушив до виходу. Олекса провів його поглядом. Потім знову повернувся до Стасі.

Ніхто не звернув уваги, що, проходячи повз двері, слуга ще раз швидко глянув у бік полковника.

Вже виходячи зі стайні, Стася знов помітила того смугастого кота. Він сидів просто біля дверей з таким виразом вусатої пики, наче він тут і є головний стайничий. А Байран так… погуляти вийшов.

– Пане полковнику, а що це за кіт? Вже не вперше його бачу. Здоровань такий…

– Аааа! Ну, вітаю, моя пані, у тебе нарешті є можливість познайомитися з головою фортеці.

Стася здивовано подивилася на нього.

– З головою?

– Ага. Пан Коцький Четвертий.

– Чому Четвертий? 

– Бо з моменту заснування фортеці це вже четвертий… голова.

Кіт, почувши своє ім'я, повільно повернув голову.

Стася подивилася на нього. Пан Коцький подивився на Стасю. І знову відвернувся.

Олекса тихо засміявся.

– Не переймайся. Він усіх нових спершу перевіряє.

– І довго?

– Як пощастить. Мені взагалі тижні три на очі не попадався. А потім одного дня прийшов до штабу, влігся на папери - і все. Не вигнати.

Стася ще раз подивилася на кота.

– То, виходить, і мені доведеться чекати? 

– А це вже не від нас залежить, – незворушно відповів Олекса. – Пан Коцький сам вирішить, чи гідна ти жити в його фортеці. Хоча… Бачиш, вже прийшов. 

Кіт встав і покрокував геть, високо піднявши хвіст.

*******

Харків, дім купця Назара Стодолі

Назар сидів за столом, розглядаючи торгові записи.

Двері тихо прочинилися.

– Ну?

Слуга зачинив за собою двері.

– Байран погодився приїхати. Завтра вранці.

– Добре.

Назар відклав перо.

– Що ще?

– Полковник теж завтра виїжджає.

– Куди?

– На Стару Могилу.

Назар підняв очі.

– Сам?

– З дружиною.

Кілька секунд у кімнаті стояла тиша.

– Це точно?

– Сам чув.

Назар повільно кивнув.

– Добре. Можеш іти.

Слуга вийшов. Назар ще трохи посидів нерухомо, постукуючи пальцями по столу. Потім узяв невеликий аркуш і швидко написав лише кілька слів. Після цього склав його вчетверо й подзвонив у дзвіночок. До кімнати зайшов інший чоловік.

– Передаси негайно.

Той мовчки взяв записку, сховав її за пазуху й вийшов. Назар залишився сам. Він дивився у темне вікно, але думав уже не про коня. Про полковника. І про те, що завтра може трапитися нагода, якої не варто втрачати.

******

Харків, заїжджий двір на північній околиці

У загальній залі приватного заїжджого двору сиділо кілька чоловіків. Перед кожним стояв кухоль пива. Один із них був степовиком. Інші нічим особливим не вирізнялися – звичайні подорожні на перший погляд.

Розмовляли неголосно, не привертаючи уваги.

– Полковник сам поїде?

– Сам. Із молодою жінкою.

– То вона не проста.

– Князь же на весіллі був.

– Кажуть, і вінчалися в самому палаці.

– Отже, якщо схопимо обох, матимемо дві дорогоцінні застави.

*****

Осіннє сонце ще трималося над степом, хоча вже відчувалося, що день недовгий. Вітер перебігав пожовклою травою, здіймаючи дрібні хвилі.

Олекса зупинив Тумана на вершині кургану.

– Ось він, Харків.

Стася під'їхала поруч. Рудувата кобила, яку їй дали для виїзду, нетерпляче переступала ногами, звикаючи до нової вершниці.