Глава 10

Олекса мав вирушити ще до світанку, і Стася звечора почувалася якось невпевнено.

Спала погано. Кілька разів прокидалася, прислухаючись до тиші за дверима. Зрештою встала ще задовго до світанку, вдяглася й сіла чекати. Дім мовчав.

Потім десь у коридорі почулися кроки. Стася підвелася. За дверима вже рухалися люди. Хтось тихо говорив, дзенькнуло металом, з двору долинуло приглушене кінське пирхання.

Вона вийшла зі своєї кімнати. Олекса саме проходив коридором, уже вдягнений для дороги. Побачивши її, зупинився.

– Ти чого не спиш?

– Хотіла вас провести.

Він ледь усміхнувся.

– Рано ще.

– Я знаю.

Стася помовчала.

– Коли повернетеся?

– Якщо все піде як треба – дні за два-три. Може, й пізніше.

Вона кивнула.

– Може, я чимось допоможу?

– Уже все зібрано.

– То хоча б поснідайте.

Він тільки кивнув і пішов на кухню.

******

Стася зупинилася біля дверей, щільніше запахуючи свиту. Небо тільки почало світлішати, було холодно і вогко.

– Щасливої дороги, пане полковнику.

– Дякую, Стасю.

На мить затримав погляд, наче чекав чогось.

– Іди спати. Ти сьогодні й так рано встала.

– Добре.

*******
Після сніданку Стася допомогла Павлині на кухні. Потім пройшлася садочком. Повернулася до кімнати. Сіла біля вікна.

І раптом зрозуміла, що... все. Справ більше не було.

"І що тепер?"

По фортеці самій ходити не хотілося. До церкви – зарано. На торгу їй нічого не було потрібно. Вона ще трохи посиділа мовчки. І раптом згадала.

Безрукавник же...

Відчинила двері й на мить зупинилася. Тепер вона могла роздивитися кімнату спокійніше.

Ліжко було вузьке, з твердою низькою постіллю, нічого зайвого – подушка, легка ковдра. Стася здивовано глянула на нього.

Та як він узагалі на цьому спить?

Біля ліжка стояв невеликий столик із приладдям для гоління. Під стіною – скриня, а на ній лежало кілька речей.

Вона підійшла ближче. Зверху лежав старий безрукавник. Стася взяла його до рук, розправила й оглянула.

Оце підійде.

******

У світлиці розклала на столі відріз оксамиту, хутро, дістала швацьке приладдя.

Ще раз уважно переміряла старий безрукавник.

Здається, треба зробити трохи довший… чи вистачить тканини? Начебто має…

У кімнаті стояла така тиша, що було чути лише, як нитка ковзає крізь тканину.

Стася сама не помітила, коли тихенько наспівала перший рядок. Потім другий. Голка рівно бігла по шву. Пісня лилася сама собою. Вона навіть не замислювалася, що співає. Просто так було легше. Так спокійніше. Так ніби Олекса був не десь у степу, а зовсім поруч.

********

Василь зайшов до полкового будинку ближче до обіду, поклав документи на стіл. Потім прислухався - хтось співає, чи що? Голос був м’який, не гучний, але такий гарний…

…Пливи, косо, тихо за водою,

А я піду услід за тобою... 

По коридору назустріч йшла Маруся з якимось речами.

– Марусю.

– Так, пане Василю?

Він кивнув у бік родинної половини, звідки чувся спів.

– Хто це співає?

Дівчина здивовано кліпнула.

– Пані Стася.

– Часто?

Маруся навіть усміхнулася.

– Та завжди.

– Завжди?

– Як тільки щось робить – то й співає. У садочку порається – співає. Шиє – співає. Вона й не помічає цього.

Василь ще трохи постояв мовчки. Він похитав головою.

– От же... співоча пташка.

– Що?

– Та нічого.

Куточок його губ ледь смикнувся.

*********

Першого ж вечора після від'їзду Олекси Стася зайшла до родинної світлиці.

На столі вже чекала вечеря.

Вона постояла хвилину. Озирнулася на порожні стільці. Потім тихенько взяла свою тарілку й вийшла.

На кухні було тепло. Павлина саме знімала з печі горщик. Маруся різала хліб. Іруся щось жваво розповідала дядькові Івану, а той удавав, ніби не слухає. У кутку вже сиділа пані Всеслава з кухлем узвару.

Побачивши Стасю, всі трохи замовкли.

– Пані?..

– Можна... я з вами повечеряю?

Павлина навіть руками всплеснула.

– Та що ж ви питаєте! Сідайте мерщій.

Маруся вже підсунула їй ослін. Іруся швидко звільнила місце за столом. За хвилину всі знову їли й розмовляли так само, як і раніше. Ніби так було завжди.

Стася доїла вечерю й, не замислюючись, взяла свою миску. Потім потягнулася й за тарілкою пані Всеслави.

– Пані...

Павлина саме озирнулася.

– А це ви куди?

– Помию...

– Що помиєте?

– Посуд...

Павлина аж руками всплеснула.

– Маруся!

– Тут!

– Іруся!

– Тут!

– Заберіть у пані миску!

Маруся вже простягнула руки.

– Пані, дайте.

– Та я ж тільки...

– Не дамо, – засміялася Іруся.

– Чому?

Іруся хитро примружилася.

– Пані, ви ж пану полковнику безрукавник шити почали?

– Почала.

– От і шийте.

Маруся одразу підхопила:

– А тут ми й самі впораємося.

Павлина схвально кивнула.

– От бачите? Розумні дівчата.

Стася ще намагалася втримати миску.

– Але ж це недовго...

– Пані! – уже сміючись обурилася Павлина. – Якщо ви ще й миски мити почнете, то нам за що платню видають?

Дядько Іван, не відриваючись від кухля, буркнув:

– А й справді...

Пані Всеслава ледь усміхнулася.

– Кожен має робити своє.

Маруся нарешті забрала миску зі Стасиних рук.

– А ви йдіть.

– Куди?

– До світлиці. Або в садочок.

Іруся підморгнула.

– Або безрукавник шити.

Стася тільки безпорадно розвела руками.