Глава 9

Стася прокинулася сама.

За вікном давно розвиднілося. Крізь невеликі шибки до спальні лилося спокійне осіннє світло. У будинку вже почався день. Десь далеко грюкнули двері, долинув приглушений брязкіт посуду, хтось пройшов.

Стася ще трохи полежала, прислухаючись. Сьогодні вона почувалася значно бадьорішою.

Взулася, вмилася, заплела коси й старанно зав'язала покриву. Лише тоді вийшла зі спальні. В світлиці і далі було порожньо. Двері до кабінету стояли прочинені. На великому столі лежали мапи й папери, але самого Олекси вже не було.

Вона не затрималася й пішла далі. Із кухні долинав запах гарячої каші та свіжих сирників. За великим столом саме снідали пані Всеслава, Павлина, Маруся й Іруся. Побачивши Стасю, вони дружно підвелися.

– Доброго ранку, пані, – привіталися всі разом.

– Доброго ранку.

Павлина вже поспішала до печі.

– Чого ж ви самі прийшли? Треба було покликати когось.

– Та навіщо? – усміхнулася Стася. – Я й сама знайшла дорогу.

– Все одно сідайте.

За хвилину перед нею вже стояла миска гарячої молочної каші. Поряд Павлина поставила тарілку рум'яних сирників, глечик із липовим чаєм, невелику мисочку меду й глечик сметани.

– Їжте, пані. Після дороги треба сили набиратися.

Стася подякувала й сіла до столу.

Поки вона снідала, решта жінок уже закінчили їсти. Маруся з Ірусею прибрали за собою посуд і заходилися до щоденної роботи. Павлина тим часом поставила заварник ближче до печі, а пані Всеслава, не кваплячись, допила чай. Поглянувши на Стасю, вона лагідно всміхнулася.

– Якщо ви вже поснідали, ходімо, – сказала Всеслава. – Покажу вам весь будинок. Почнемо з родинної половини.

Вони перейшли до знайомої вже Стасі світлиці.

– Учора я не хотіла вас перевтомлювати, тож показала тільки найнеобхідніше. А тепер обійдемо все по порядку.

Вона відчинила двері до невеликої кімнати поруч зі спальнею.

– Це дитяча. У попереднього полковника аж четверо малят було, навіть думали ще одну робити, та місця не знайшли.

Потім показала ще одну, з купою полиць та скринь.

– Тут зберігається одяг і дорожні речі.

Далі – вбиральня.

– Водогін працює постійно. Якщо щось трапиться, мені одразу скажуть.

Вони повернулися до світлиці.

– Родинна половина належить лише господарям. Маруся з Ірусею прибирають, але без потреби сюди не заходять.

Всеслава підійшла до дверей, що вели до родинного садка, і відчинила їх.

До кімнати увірвалося свіже осіннє повітря.

– Ось і садок, пані.

Стася підійшла ближче.

– У теплу пору тут добре відпочивати. Та й коли дітки будуть, теж гарно… А тепер покажу службову частину.

Вони повернулися до коридору.

Попереду були ті самі важкі дубові двері, крізь які Стася проходила ще вчора.

Вона мимохіть провела поглядом по широких залізних смугах, що стягували деревину.

– Пані Всеславо... а чому між родинною й службовою частинами такі двері?

Всеслава всміхнулася.

– А, пані помітила. – Вона на мить зупинилася. – Бо за ними починається дім.

Стася трохи здивовано глянула на неї.

– А це що?

– Це… це теж дім, але той, куди щодня приходять люди. Старшина, сотники, посланці, прохачі... Не кожного можна впустити туди, де живе родина. – Вона поклала руку на двері. – Якщо станеться лихо, їх можна швидко замкнути. Тоді родинна половина стане останнім місцем, куди сторонній уже не потрапить.

Стася кивнула. Всеслава відчинила двері до кабінету.

– Його пані вже бачила. Тут пан полковник працює. Якщо двері зачинені, без потреби краще не турбувати. Всеслава відчинила ще одні двері в дальній частині кабінету.

– Кімната джури.

Усередині було порожньо. Уздовж стіни стояло акуратно застелене ліжко, біля нього – скриня й невеликий стіл.

– Джура ж не живе тут? – здивувалася Стася.

– Ні. Але кімната завжди готова. Буває, служба затягнеться допізна або доведеться залишитися на ніч. Тоді є де перепочити.

Вона зачинила двері й показала на наступні.

– А це чергова.

Кімната була зовсім невелика.

– Тут ночує пан полковник, коли не хоче турбувати родину або працює до пізньої ночі.

Стася мовчки кивнула. Тепер їй стало зрозуміло, чому щоранку він виходить до родинної половини вже вдягнений.

Всеслава рушила далі.

– А тепер покажу велику службову залу.

Стася переступила поріг.

Посеред зали стояв великий дубовий стіл, оточений лавами й кількома стільцями. Уздовж стін теж тягнулися лави. Біля однієї зі стін височів масивний дубовий поставець із посудом, свічниками, скатертинами та іншим столовим начинням.

Та найбільше впадало в око інше. На стінах висіла зброя. Шаблі, списи, самостріли, луки – усе розміщене охайно, кожне на своєму місці. Стася мимоволі озирнулася.

– Скільки ж її тут...

– Так і має бути, – спокійно відповіла Всеслава. – Це не лише дім. Це ще й полковнича резиденція. Якщо виникне потреба, зброя має бути під рукою.

Вона підійшла до поставця.

– Тут збирається старшина, коли пан полковник скликає нараду. Тут же приймають численних гостей. А щодня ця зала служить головною їдальнею дому.

– Тому й поставець тут?

– Саме так. Перед подачею страв тут усе готують до столу. Посуд, скатертини, свічники – усе під рукою.

Вони вийшли з великої службової зали. Попереду був невеликий передпокій. Уздовж стіни стояли лави.

– Тут чекають, поки пан полковник покличе до себе, – сказала Всеслава. – Якщо він працює або говорить із кимось, відвідувачі залишаються тут. Ніхто не ходить службовою частиною без дозволу.

Стася оглянула кімнату.

– Іноді, мабуть, доводиться чекати довго?

– Буває по-різному. Але люди знають порядок і не нарікають. Якщо пан полковник зайнятий, значить, має важливішу справу.