Глава 8

Стася прокинулася від тихого стуку в двері.

– Пані... можна?

Стася розплющила очі не відразу. Кілька секунд лежала, дивлячись у дерев'яну стелю. Де вона?.. Потім згадала. Харків.

– Заходьте...

Двері тихо прочинилися. До кімнати зайшла дівчина років п'ятнадцяти. Зупинилася біля порога.

– Доброго ранку, пані. Як ви себе почуваєте?

Стася спробувала всміхнутися.

– Уже краще… – Вона уважно подивилася на незнайомку. – Перепрошую... Як вас звати?

– Маруся.

– А хто ви, Марусю?

– Я служу тут, у полковому домі. Пані Всеслава послала мене подивитися, чи ви вже прокинулися.

– Пані Всеслава?

– Управителька полкового дому.

– А... пан полковник?

– Пан полковник уже пішов до штабу. Перед від'їздом наказав, щоб пані не будили й дали виспатися, але ж пізно вже… Вам би поїсти.

Стася ледь усміхнулася.

– Дякую… – Після короткої мовчанки Маруся несміливо додала: – І ще... Пан полковник наказав, щоб, як тільки пані прокинеться, відразу послали до нього звістку.

Стася здивовано підвела очі.

– До нього?

– Так. Він просив одразу повідомити, що пані вже встали.

На душі стало несподівано тепло.

– То... пошліть. Передайте, будь ласка, що мені вже значно краще.

– Добре, пані.

Стася спустила ноги з ліжка, але, ледь підвівшись, похитнулася.

– Обережно… – Маруся швидко підтримала її за лікоть. – Не поспішайте.

Вони повільно дійшли до дверей поруч зі спальнею.

– Тут вбиральня.

Маруся відчинила двері. Стася з цікавістю оглянула невелику кімнату.

– А це що?

– Водопровід.

Маруся повернула кран. Тихо зашуміла вода. Стася аж завмерла.

– Вона... сама тече?

– Так. А якщо закрутити – перестане.

Стася обережно підставила долоню під струмінь.

– Я такого ще ніколи не бачила...

*******

Повернувшись до спальні, Маруся запитала:

– Пані, який одяг вам подати?

– Будь-яку чисту сорочку, якщо така ще лишилася. Після дороги дещо забруднилося, дещо промокло... Та й речей у мене небагато.

Маруся перевела погляд на дорожні сумки. Вона чекала побачити кілька великих скринь із посагом дружини полковника. Натомість усе її майно вміщалося в тому, що привезли на конях. Дівчина розгублено озирнулася.

– А... решта речей?

– Залишилися вдома. Через обставини ми їх із собою не брали.

Маруся трохи ніяково опустила очі.

– Розумію, пані.

Вона відкрила одну з дорожніх сумок і швидко знайшла акуратно складену сорочку.

– Ось ця підійде?

– Так, дякую.

Поки Стася перевдягалася, Маруся мовчки склала вбік учорашній одяг.

– Якщо дозволите, я віднесу його випрати.

*******

Коли вона вийшла зі спальні, у світлиці вже чекала літня жінка в темному, охайному вбранні. Вона вклонилася рівно настільки, наскільки вимагала повага до господині дому.

– Доброго ранку, пані полковнице. Мене звати Всеслава. Я управителька полкового господарства й займаюся також полковничим домом.

– Доброго ранку, пані Всеславо.

Стася відповіла поклоном не менш шанобливо. Всеслава уважно глянула на дівчину. Обличчя ще залишалося блідим після дороги, але в очах уже не було вчорашньої виснаженості.

– Як почуваєтеся?

– Значно краще. Дякую.

– Це добре. Але сьогодні прошу себе не перевтомлювати. Дорога була нелегка.

– Так, але… не люблю лежати без діла.

У кутиках очей Всеслави промайнула ледь помітна усмішка.

– Це я вже зрозуміла.

Саме цієї миті Маруся тихенько повернулася.

– Пані, до штабу вже послали.

– Добре, – кивнула Стася.

– Ходімо до сніданку, пані. А потім, якщо матимете силу, трохи покажу вам дім. Не весь. Лише найближчі кімнати. Решта зачекає до завтра.

Стася підійшла до столу. Ранкове сонце вже заливало світлицю. На столі чекали свіжий хліб, сир, мед і гарячий трав'яний напій.

Біля столу поралась повнувата, рум'яна жінка з міцними, натрудженими руками. Густі темно-русяві коси, в яких уже сріблилася перша сивина, були акуратно укладені навколо голови.

Вона саме поставила на стіл глечик і, побачивши Стасю, привітно вклонилася.

– Доброго здоров'я, пані.

– Доброго ранку.

– Сідайте. Сніданок ще теплий.

– Павлина, – представилася жінка. – Я тут за кухню відповідаю.

Стася слухняно сіла. Поки вона їла, Павлина непомітно стежила, чи не відкладає ложку надто швидко.

– Іще трохи, пані.

– Я вже майже наїлася.

– Після такої дороги "майже" – замало.

******

Після сніданку Всеслава знову звернулася до Стасі:

– Далі сьогодні не підемо. Для першого дня й цього досить.

Вона підійшла до вікна.

– Звідси видно наш садок.

Стася підійшла ближче.

Під вікном лежав невеликий садочок. Стара яблуня вже майже скинула листя, а вздовж огорожі жовтіли кущі шипшини. Між ними губилася вузька стежка. Біля яблуні стояли лави, а вздовж стіни будинку тягнулася крита дерев'яна галерея.

За високою огорожею самого життя фортеці не було видно. Лише долинав приглушений гомін: дзенькіт металу, тупіт кінських копит, чиїсь команди, що зривалися й одразу стихали.

– Тут завжди тихіше, – сказала Всеслава. – Так і задумано.

Стася мовчки дивилася у вікно. Учора вона приїхала сюди майже без пам'яті від утоми. А сьогодні вперше мала змогу спокійно озирнутися довкола.

– Решту покажу завтра, – мовила Всеслава. – А сьогодні вам ще треба набратися сили.

Стася слухняно кивнула. Їй і справді хотілося побачити весь будинок. Але ще більше – не дати приводу хвилюватися людині, яка перед від'їздом наказала не будити її й одразу повідомити, коли вона прокинеться.

Маруся щойно встигла винести дорожній одяг, коли десь за дверима почулися швидкі кроки. Всеслава, яка саме розмовляла зі Стасею, на мить прислухалася й ледь усміхнулася.