Глава 7

Олекса прокинувся затемно.

Кілька митей лежав нерухомо, прислухаючись. Надворі стояла тиша. Учорашня негода давно минула. Лише зрідка з карниза спадала запізніла крапля, а від сирої землі тягло холодом.

Стася спала рівно й спокійно. Учорашній кашель майже вщух, обличчя мало звичайний колір, а дихала вона легко. Здається, відпочинок зробив своє.

Він ледь помітно всміхнувся.

– Ну от і добре...

Підвівся так тихо, як тільки міг. Швидко вдягнувся, накинув свиту й вийшов надвір.

Вийшовши надвір, Олекса вдихнув холодне осіннє повітря. Небо було чисте, лише на заході ще тяглися клапті вчорашніх хмар. Двір за ніч майже обсох, а тракт, хоч і зберігав у коліях темні вологі смуги, вже тримав кінське копито.

Біля стайні кілька працівників двору саме починали ранкову роботу.

– Доброго ранку, пане полковнику.

– Доброго ранку.

– Схоже, сьогодні вже випустить, – сказав один, глянувши на небо.

Олекса теж підвів очі. Вітер розганяв рештки хмар. День обіцяв бути прохолодним, але ясним. Саме таким, який був потрібен.

Він попрямував до коней. Насамперед оглянув того, якому вчора перекували копито. Кінь спокійно переніс вагу з ноги на ногу, став рівно.

– Добре, – тихо мовив Олекса, погладивши його по шиї. – Сьогодні вже працюватимеш.

Потім перевірив решту коней, підтягнув кілька ременів на в'юках, ще раз подумки перебрав дорогу. Якщо нічого не станеться, до Харкова вони дістануться ще до вечора.

*******

Поснідали всі разом – Олекса, Стася, Михась, Семен і Остап. Зібрали речі, ще раз підтягнули в'юки, вивели коней і, коли над обрієм лише почало сіріти, залишили заїжджий двір.

Перші версти одразу показали, що легкої дороги сьогодні не буде.

Тракт за вчорашній день помітно підсох, але важкі вози вже встигли розбити верхній шар ґрунту. Там, де колії були найглибші, копита ще грузли в м'якій землі. Не настільки, щоб зупинятися чи шукати обхід, але достатньо, аби кожен крок вимагав від коней трохи більшого зусилля.

Олекса не підганяв. До Харкова вони однаково дійдуть сьогодні. Краще втратити трохи часу, ніж загнати коней на останньому переході.

Дорога помітно підсохла, але не всюди однаково. На підвищеннях коні йшли легкою риссю, та в низинах ще залишалися розкислі ділянки.

Побачивши одну з них, Олекса мовчки зіскочив із сідла.

– Пішки, – кинув через плече.

Усі четверо чоловіків одразу зробили те саме. Стася теж спішилася.

Взявши коней у поводу, вони неквапно пройшли кілька десятків кроків. Без вершників тваринам було значно легше вибиратися з м'якого ґрунту. Далі тракт знову ставав твердішим, і всі знову сіли в сідла.

Так повторювалося ще не раз протягом ранку. Більшу частину шляху вони їхали верхи, але найважчі місця проходили пішки, бережучи коней.

До полудня Стася вже помітно втомилася.

Учорашня застуда ще не відступила остаточно. Хоч почувалася вона значно краще, ніж звечора, боліли поперек і ноги, а забита щиколотка знову нагадувала про себе. Важка дорога тільки додавала втоми. 

Стася, як завжди, мовчала. Не скаржилася, не просила перепочинку, не відставала.

Але Олекса бачив.

Він помічав, як вона дедалі повільніше сідала в сідло після чергової заболоченої ділянки. Як трохи довше розгинала спину, перш ніж рушити далі. Як дедалі частіше стримувала кашель.

Бачив це не лише він. Семен із Остапом кілька разів непомітно переглянулися. Михась теж усе зрозумів, хоч удавав, ніби його увагу більше займає дорога попереду. Надто вже очевидною ставала ця втома, щоб її можна було приховати.

На останньому державному заїжджому дворі перед Харковом зупинилися ненадовго – нагодувати коней і швидко пообідати.

Стася сіла за стіл разом з усіма, але до їжі так і не доторкнулася. Від самої думки про неї підступала нудота. Здавалося, сил не залишилося взагалі.

Олекса мовчки посунув до неї кухоль із гарячим узваром.

– Хоч це випий.

Вона ледь похитала головою.

– Не хочу...

– Треба.

Сказано було тихо, без жодної суворості. Просто так, що сперечатися не мало сенсу.

********

Поки Стася з Михасем ще були в світлиці, Остап тихо підійшов до Олекси.

– Полковнику…

Олекса підвів очі.

– Як далі будемо? Пані до вечора не витримає.

Олекса мовчки подивився у вікно. Він і сам це бачив.

Кілька секунд подумав, тоді коротко відповів:

– Зараз пересяду на іншого коня. Тумана поведу в поводу.

Остап кивнув, уже здогадавшись.

– А як почнуться найгірші місця – візьму до себе в сідло. Так витримає.

– Розумно.

Олекса повернувся від стайні вже на свіжому коні.

Поглянув на Стасю.

Вона сиділа рівно, як і від самого ранку. Тільки тепер уже надто рівно. Обличчя зблідло, а пальці так міцно стискали поводи, що аж побіліли кісточки.

Він під'їхав ближче.

– Як ти?

Стася одразу всміхнулася.

– Добре.

Олекса мовчки подивився на неї.

– Не бреши.

Вона трохи опустила очі.

– Ще трохи витримаю.

Він похитав головою.

– От чого ти завжди усміхаєшся, ніби нічого не сталося?

Стася мовчала кілька секунд. Потім тихо сказала:

– Бабуся так учила. Казала... коли вже зовсім важко, усміхнися. Від того не перестане боліти... але на душі стане трохи легше. І тим, хто поруч, теж.

Олекса ще якусь мить дивився на неї. Потім лише коротко кивнув.

– Добре. Поїхали. До Харкова вже недалеко.

******

Вони виїхали з державного заїжджого двору вже без звичної неквапливості. Коней не підганяли, але й не барилися. Попереду залишався останній перехід.

Спочатку ніби все йшло як завжди.

Стася їхала на своїй кобилі. Олекса – поруч. Тумана вів Михась. Семен і Остап мовчки їхали трохи попереду, вибираючи сухіші місця на розбитій дорозі.

Дорога знову почала грузнути. Там, де багнюка ставала надто глибокою, усі спішувалися і вели коней у поводах. Потім знову сідали в сідла.