Глава 6

Стася прокидалася важко. Здавалося, вона лише на мить заплющила очі, коли тихий голос Олекси покликав її вставати.

Ранок минув, як і всі попередні. Вмилися, поснідали разом із Остапом, Семеном і Михасем, вивели коней на подвір'я. Небо від самого світанку затягли низькі сірі хмари, але поки що було сухо.

Загін рушив ще до сходу сонця.

************

Дощ вони наздогнали к полудню.

Спершу він лише сіявся, дрібний і впертий, але чим далі загін просувався трактом, тим важчими ставали краплі. Дорога швидко розкисла. На одній із в'язких ділянок один із в'ючних коней вирвав підкову, і після короткої зупинки Олекса вирішив більше не ризикувати.

– До найближчого державного двору, – сказав він. – Там є коваль.

Ніхто не сперечався. До Губарівки вони дісталися вже пообіді, мокрі, забризкані глиною майже до колін. Дощ не слабшав.

Коваль оглянув коня, буркнув щось собі під ніс і взявся до роботи.

– До ранку стоятиме міцно, – нарешті сказав він, відкладаючи молоток. – Та тільки куди ви в таку багнюку поїдете? Тракт сьогодні вже нікого не пропустить.

Олекса лише кивнув. Він і сам бачив, у що перетворилася дорога.

– Залишаємося до ранку.

Рішення нікого не здивувало.

Поки коней розводили по стайнях, а дорожні речі переносили до кімнат, Стася встигла перевдягнутися в сухе. Невдовзі всі вже сиділи за вечерею.

Гаряча юшка, свіжий хліб, тушковане м'ясо й узвар повертали сили краще за будь-які ліки.

Михась, як завжди після дороги, їв так, ніби не вечеряв щонайменше два дні.

– Не поспішай, – мовив Семен.

– Я й не поспішаю.

– Це ти так думаєш.

– Семене...

– Що?

– Дайте людині поїсти.

Остап тільки всміхнувся, не підводячи очей від миски. Стася тихенько засміялася. Олекса, почувши це, мимоволі підвів на неї погляд. Вона одразу перехопила його очі.

– Щось не так? – тихо запитала.

– Ні. –  І після короткої паузи додав: – Просто приємно чути твій сміх.

За вікнами, не стихаючи, шумів дощ. До вечора стало остаточно зрозуміло: сьогодні, а мабуть і завтра, більше ніхто нікуди не вирушить.

********

Вечеря закінчилася. Порожній посуд прибрали зі столів. Люди вже не поспішали розходитися по кімнатах. Хтось пересів ближче до великої печі, хтось завів неспішну розмову із сусідами.

За сусіднім столом сиділи купець, його небіж і троє візників. Біля вікна – літнє подружжя з двома доньками й онуком. Окремо вечеряв урядовець. Неподалік мовчки сидів літній старшина.

Дощ усе ще барабанив по даху. У теплій світлиці ставало дедалі затишніше.

І саме тоді хтось усміхнувся й запитав:

– І хто цього разу почне?

У світлиці одразу стало тихіше. Запитання прозвучало так невимушено, ніби його ставили вже не вперше. Кілька людей усміхнулися.

Семен неквапливо повернув голову до Михася. І мовчки показав на нього.

– Та що, я єдиний, хто співати вміє? – обурився джура.

– Ні, – спокійно відповів Остап.

– То чого я?

– Бо молодший.

Михась фиркнув. Поглянув на Олексу, ніби сподіваючись знайти союзника. Той лише всміхнувся.

– Слухайся старших, Михасю. Досить уже сперечатися, сам же хочеш.

– Та хто сказав, що хочу?..

– Я сказав.

Джура удавано тяжко зітхнув.

– От завжди так...

Він випростався на лаві й затягнув:

– Ой розвийся, сухий дубе...

Молодий тенор легко наповнив світлицю. На другому рядку до нього приєднався Семен. Його баритон ліг рівно й спокійно, підтримуючи мелодію. На приспіві несподівано долучився літній старшина за сусіднім столом. Співав неголосно, але впевнено. Остап мовчав. Лише слухав, поклавши великі долоні на стіл.

Стася майже нечутно підспівувала собі під ніс. Так тихо, що це міг помітити лише той, хто сидів поруч. Олекса помітив.

Коли останні слова пісні стихли, у світлиці пролунав схвальний гомін.

– Гарно...

– Авжеж...

Михась уже хитро всміхався. Не даючи нікому заговорити, він одразу почав іншу.

– Ти казала в понеділок,
Підемо разом в барвінок...

Семен тільки скоса глянув на нього. Вже зрозумів. Джура навмисне вибрав саме цю пісню. Михась довів куплет до кінця й весело затягнув приспів:

– Ти ж мене підманула,
Ти ж мене підвела...

Семен підхопив одразу. За ним долучилися візники за сусіднім столом.

На мить Стася завагалася. Потім усміхнулася й теж заспівала. Спершу тихо. А вже за кілька рядків – вільно й упевнено. Михась, не перестаючи співати, задоволено скосив на неї очі.

Олекса це теж помітив. Лише ледь похитав головою.

Коли весела пісня закінчилася, кілька людей навіть засміялися.

– Оце вже краще! – кинув хтось із візників.

– Тепер черга Остапа, – одразу озвався Михась.

– Чого це моя?

– Бо досі відмовчувалися.

Остап важко зітхнув.

– Ну, якщо вже причепився...

Він випростався. На мить у світлиці стало зовсім тихо. І тоді глибокий оксамитовий бас повільно повів:

– Гомін, гомін, гомін по діброві...

Здавалося, ніби сама піч відгукнулася на цей голос.

Ніхто не перебивав і не підспівував. Слухали мовчки.

Коли Остап закінчив, у світлиці кілька секунд панувала тиша. А потім хтось  сказав:

– Оце голос...

– Ну, тепер щось веселіше! – оголосив Михась.

– А хіба досі було сумно? – озвався Семен.

– Було гарно. А тепер буде весело.

Не чекаючи нічиєї відповіді, він затягнув:

– Служив козак при війську,
Мав років двадцять три,
Любив він дівчиноньку –
І з сиром пироги...

Уже на перших рядках у світлиці почали всміхатися. Семен лише похитав головою й підхопив другий голос. До приспіву долучилися майже всі.

– Гей, чули, чули, чули,
Гей, чули, чули ви,
Любив козак дівчину –
І з сиром пироги!