Глава 5

Якийсь час він ще лежав, потім зрозумів, що більше просто не витримає. Обережно витяг руку, вислизнув з-під ковдри. Дівчина ворухнулася.

– Час вставати? – сонно пробурмотіла Стася.

Він навіть не озирнувся, накинув свиту й узяв рушник.

– Ні, спи ще. Піду вмиюся.

– Так рано?

– Звичка.

Вона сонно кивнула й знову заплющила очі. За дверима Олекса видихнув крізь зуби й потер долонею чоло.

– Госсссссподи...

На подвір’ї було по-ранковому холодно. Біля колодязя він набрав відро крижаної води, зачерпнув повні пригорщі й довго вмивався. Потім ще раз. І ще. Коли повернувся, щоки вже почервоніли від холоду, а сам він нарешті виглядав цілком спокійним.

*****

Олекса попросив служника принести до вбиральні теплу воду, знов вийшов на подвір'я, оглянув коней, перекинувся кількома словами зі стайничим. До того часу, як повернувся, вода вже чекала.

Коли він зайшов до кімнати, вже поголившись і обмившись, Стася тільки розплющила очі.

Вона не прокинулася раптово. Просто вже якийсь час дрімала неспокійно. Нове місце, незнайомі звуки постоялого двору, а головне – вона знов змерзла.

Олекса, помітивши її погляд, завмер.

– Доброго ранку, – тихо сказав він.

– Доброго ранку, – майже пошепки відповіла Стася.

Він усміхнувся самими очима.

– Перепрошую. Не хотів тебе розбудити.

Олекса акуратно поклав брудну сорочку до дорожнього клунка, дістав чисту й почав одягатися, не поспішаючи й намагаючись не здіймати зайвого шуму. Одягнувшись, він застебнув пояс і взявся за дверну клямку.

– Я спущуся вниз, – сказав він. – А ти спокійно вмийся, тепла вода є. Ніхто тебе не потурбує.

– Дякую.

Він уже хотів вийти, але на мить зупинився.

– І ще одне.

Вона підвела на нього очі.

– Як почуваєшся після дороги? Снідатимеш тут чи краще візьмемо щось із собою? До обіду ще їхати й їхати.

Стася на хвилину замислилася.

– Мабуть... щось легке зараз. А якщо можна, то ще щось в дорогу.

Олекса кивнув.

– Добре. Так і попрошу.

Він усміхнувся, вже зовсім по-домашньому.

– Не поспішай. Я зачекаю внизу. А, ще… Коли щось брудне, згорни окремо. Ввечері на постоялому дворі віддамо випрати.

*******
Лише коли він вийшов, Стася помітила, що сидить не там, де лягала ввечері.

Учора вона вмостилася біля стіни.

А зараз була на тому боці ліжка, де засинав Олекса.

– Невже...

І раптом зрозуміла. Напевно, уві сні, сама того не тямлячи, підгорнулася до нього. Так само, як колись, ще дівчинкою, горнулася до бабусі. Стася тихо застогнала від збентеження.

– Господи... Він же, мабуть, помітив...

Вона тихенько зітхнула.

Ну то що тепер...

Ніколи вже було про це думати. Повернувшись із вбиральні, Стася швидко перевдяглася, розчесала волосся, заплела косу й пов'язала покриву. Потім розправила постіль. Струснула ковдру, поправила подушки, щоб кімната не виглядала так, ніби з неї щойно похапцем вибігли.

Після цього склала до своєї дорожньої торби новий гребінь, стрічку, рушник та інші дрібниці, перевірила, чи нічого не залишилося на лаві й на підвіконні.

Торба Олекси вже стояла біля дверей, охайно застебнута й готова до дороги.

Олекса повернувся саме тоді, коли Стася затягувала ремінець своєї дорожньої торби.

– Готова? Нічого не забула?

Стася ще раз обвела поглядом світлицю.

– Ні.

Вона нахилилася по свою дорожню торбу.

– Залиш.

Олекса взяв обидві торби й відчинив двері.

– Ходімо.

******

Коли вони спустилися до трапезної, Михась, Остап і Семен уже чекали за столом. Побачивши полковника, усі троє підвелися.

– Доброго ранку, пане полковнику.

– Доброго здоров'я, – відповів Олекса.

Козаки вклонилися Стасі.

– Пані.

– Доброго ранку.

Олекса легким рухом відсунув для неї лаву. Дочекався, поки вона сяде, і лише тоді сів сам. За ним сіли й решта.

На столі вже стояли великі миски з гарячою пшеничною кашею на молоці, свіжий хліб і масло. Перед Стасею служник поставив мисочку свіжого сиру, кухоль молока й окраєць теплого хліба. Перед чоловіками – кухлі узвару.

Кілька хвилин усі мовчки снідали. Лише стукіт дерев'яних ложок та приглушені голоси інших подорожніх порушували ранкову тишу.

Михась кілька разів непомітно переводив погляд із полковника на Стасю, але щоразу, зустрівшись очима з Остапом, знову брався до каші.

Олекса, ніби нічого не помітивши, спокійно промовив:

– До полудня будемо на державному дворі. Там перепочинемо й нагодуємо коней.

– Так, пане полковнику, – відповів Остап.

Більше нічого пояснювати не було потрібно. Кожен добре знав свою справу.

Закінчивши снідати, козаки підвелися першими й вийшли на подвір'я.

Олекса зачекав, поки Стася доп'є молоко.

– Готова?

– Так.

Він знов підхопив обидві дорожні торби, і вони разом вийшли надвір.

***********

Там вже чекали осідлані коні. Побачивши господаря, Туман тихо пирхнув.

Тим часом Олекса підійшов до Тумана, провів долонею по його шиї, перевірив попругу, стремена, оглянув копита, закріпив торбу. Потім так само уважно оглянув коня Стасі. Підсадив дружину в сідло, сів сам. Окинув поглядом свій невеликий почет.

– Рушаймо.

Ворота державного заїжджого двору відчинилися. П'ятеро вершників і двоє в'ючних коней виїхали на державний тракт.

******

До вечора дорога стала майже одноманітною.

Коні йшли рівним кроком. Час від часу долинав дзенькіт збруї або коротка команда Остапа.

У Стасі вже болів поперек і все, що нижче. Забита під час пожежі щиколотка теж нагадувала про себе. Добре, що хоч опік встиг загоїтися. Вона не звертала більше уваги на подорожніх, лише раз у раз поглядала на чоловіка.

Він сидів у сідлі так само спокійно, як і зранку. Час від часу переводив погляд із дороги на козаків, перевіряючи, чи все гаразд. Помітивши, що вона дивиться на нього, лише ледь усміхався. І знову їхав мовчки.