Глава 4

Недільного ранку з Осокорівки вирушили ще до сходу сонця.

Попереду рівною риссю їхав Олекса. Позаду котився легкий візок. На козлах сидів Степан, а в самому візку – Стася з Мотрею. Дорога вела поміж уже пожовклими луками до старої дерев'яної церкви, що стояла на пагорбі біля роздоріжжя.

Храм був набагато старший за саму Осокорівку. Потемнілі від часу колоди, високі бані під ґонтом, стара дзвіниця, кілька велетенських дубів і цвинтар із дерев'яними хрестами говорили про те, що люди молилися тут уже не одне покоління. До цієї церкви сходилися мешканці навколишнього села, хуторів і віддалених господарств.

Поки дзвін скликав людей, церковне подвір'я поволі наповнювалося. Хтось приїхав верхи, хтось возом, дехто прийшов пішки. Люди віталися, тихо перемовлялися й заходили до храму.

Служба минула у співі людських голосів, серед запаху воску й ладану. Більшість часу всі стояли мовчки, слухаючи читання та молитви.

Коли служба закінчилася, люди почали виходити на подвір'я.

Олекса ненадовго затримався біля священика, прийняв благословення на дорогу, а тоді разом зі Стасею вийшов на церковний ґанок.

Він обернувся до громади, низько вклонився.

– Зоставайтеся здорові.

У відповідь одразу почулися голоси:

– Щасливої дороги!

– Нехай Господь береже!

– Повертайтеся здорові!

Поки люди ще відповідали, Стася сіла на свою кобилу. Мотря підійшла, мовчки розправила плахту, щоб та не заважала їхати верхи, і відступила на крок. Вони лише переглянулися. Без зайвих слів.

Мотря повернулася до візка, сіла поруч із чоловіком.

Олекса торкнувся коня п'ятами.

На роздоріжжі дороги розійшлися. Візок неквапливо звернув назад, до Осокорівки. Олекса, Стася і козацький супровід рушили дорогою на Харків.

Дорога ще деякий час петляла між луками й перелісками. Позаду залишився пагорб із церквою, сховався за деревами, а згодом зник і останній дах Осокорівки. Попереду лежали поля, уже звільнені від хліба. На стерні темніли зграї граків, а вітер раз у раз перекочував дорогою сухе листя.

Їхали рівною риссю. Остап, як і належало, тримався попереду, уважно вдивляючись у дорогу. Позаду Олекси зі Стасею їхав Михась. Семен замикав почет, ведучи двох в'ючних коней. Обидві тварини були навчені: слухняно ступали одна за одною, лише зрідка дзенькаючи вуздечками та погойдуючи нав'юченими клунками.

Надворі вже добре розвиднілося. Сонце, хоч і осіннє, ще гріло майже по-літньому. Подекуди в низинах тримався легкий серпанок, але він швидко танув під теплими променями. Повітря пахло сухою травою, землею після жнив і димом, що долинав із далеких хуторів.

Назустріч траплялися люди. Старий пасічник поволі віз на возі діжки з медом. Кілька селян переганяли череду волів. Молодиця з двома дітьми чемно відступила на узбіччя, пропускаючи вершників, а хлопчак, затиснувши під пахвою лозину, не зводив очей із полковника та його почту.

Час від часу Олекса перекидався словом з Остапом про дорогу. Осінь стояла суха, тому ґрунт був твердий, і коні йшли легко. Якщо погода не зміниться, до Ніжина дістануться ще до вечора.

За черговим пагорбом місцева дорога стала помітно ширшою. Добре втрамбоване дорожнє полотно простяглося далеко вперед, а назустріч дедалі частіше траплялися купецькі валки, вершники та державні гінці.

– Ось і тракт, – тихо мовив Олекса.

Вузька дорога Осокорівки без різкої межі влилася в державний шлях Чернігів–Ніжин. Тут життя вирувало безупинно. Скрипіли вози, перегукувалися візники, цокотіли копита, дзвеніли шлеї. Шлях був настільки широкий, що дві валки могли розминутися, майже не сповільнюючи ходу.

Остап трохи подав коня вперед. Почет перебудувався, займаючи своє місце серед інших подорожніх.

Остап повів почет рівним кроком, легко вливаючись у загальний рух. Тут кожен їхав своєю справою. Одні прямували до Чернігова, інші – до Ніжина, ще інші звертали на бічні дороги, що розходилися від тракту до містечок і сіл.

Невдовзі праворуч від дороги з'явився високий дубовий стовп із вирізьбленим державним знаком. Нижче були акуратно вирізані назви найближчих міст і державних заїжджих дворів із відстанями до них.

– Для тих, хто їде вперше? – тихо запитала Стася.

– Для всіх, – усміхнувся Олекса. – На добрій дорозі подорожній завжди має знати, де він і скільки ще до наступного двору.

Стася провела стовп поглядом, поки він не залишився позаду.

Попереду повільно рухалася купецька валка. Остап озирнувся. Олекса ледь помітно кивнув. Почет плавно змістився лівіше, дочекався вільної смуги, обігнав валку й так само спокійно повернувся на свій бік дороги.

Назустріч раз у раз траплялися купецькі вози, вершники, державні гінці, невеликі гурти подорожніх. Люди віталися короткими кивками, перекидалися кількома словами й рушали далі, не затримуючи дороги ні собі, ні іншим.

Олекса звично ковзнув поглядом по почту. Остап тримав попереду рівний темп. Семенові в'ючні коні слухняно ступали слідом, не збиваючись із кроку. Михась, як і належало, час від часу озирався назад, стежачи, щоб ніхто не відстав.

Стася мовчки роздивлялася шлях. Вона вперше їхала ним у цьому напрямку. Здавалося, дорога жила власним життям. Одні подорожні зникали за спиною, їм назустріч уже з'являлися інші, а попереду знову виднілися нові вершники й вози. Потік людей майже не переривався.

Минули вже понад дві години.

Сонце піднялося вище, зігріваючи землю. За узбіччям пропливали стерні вже зібраних нив, луки й невеликі переліски. Повітря пахло сухою травою, листям і кінським потом.

Спочатку Стася уважно роздивлялася все довкола, але згодом усе частіше ловила себе на інших відчуттях. Сідло вже не здавалося таким м'яким, як уранці. Хотілося трохи випростатися, змінити посадку, дати відпочинок ногам. Вона непомітно поворушила плечима й зручніше вклала ступні у стремена.

Вона знала, що до вечора ще далеко. Олекса наперед показав їй увесь шлях і пояснив, де вони ночуватимуть, де мінятимуть коней, скільки приблизно триватиме кожен переїзд. Але лише тепер ці числа починали набувати справжнього змісту.