Глава 3

Стася прокинулася від тихого гомону.

Спершу навіть не зрозуміла, де вона. Крізь невелике вікно вже лилося яскраве ранкове світло. За дверима хтось ходив, долинали голоси, дзенькіт посуду, рипіла підлога.

Світло?..

Вона різко розплющила очі.

Котра ж година? Невже я так довго проспала?

Повільно сіла на ліжку й опустила погляд на ноги. Обидві ступні були чисто перев'язані. Біль уже не палив, як учора. Лише глухо нагадував про себе.

Значно легше...

До вбиральні все одно треба. Стася обережно спустила ноги на долівку. Спершу поставила праву п'яту, намагаючись не торкатися підлоги передньою частиною ступні. Потім обережно перенесла вагу на ліву ногу. Щиколотка одразу відгукнулася тупим болем. Вона трохи постояла, звикаючи. Новенькі плетеники, що стояли поруч з ліжком, навіть не спробувала взути.

Нічого... Терпіти можна.

Повільно, вже знаючи, як краще ступати, дошкандибала до вбиральні. Назад ішла вже впевненіше. Тіло швидко знаходило спосіб обходити біль. Повернувшись до кімнати, Стася з полегшенням сіла на ослінчик перед невеликим столиком. На ньому стояло дзеркало.

Вона подивилася в нього...І тихенько пирхнула.

Це я вчора думала, що на примару схожа? Тю... То було ще гарно.

Тепер обличчя зблідло ще більше. Під очима пролягли темні тіні.

От тепер справді… Жах-жах...

Вона взяла гребінь. Обережно розплела косу й почала повільно розчісувати волосся. Вчора довелося обрізати обсмалені кінці. Тепер нерівно… та й хай. Хто побачить?

Гребінь м'яко ковзав по довгих пасмах. Якось само пригадалося, як бабуся розчісувала її в їхньому старому домі в Самборі. Спокійно, нікуди не поспішаючи. Завжди під якусь розмову. А іноді Горпина тихенько наспівувала “Горіла сосна, палала…”. Тоді й Стася підхоплювала знайому мелодію, і вони співали разом.

Не цінувала я тоді свого щастя...

Здавалося, так буде завжди. А тепер...

Де бабуся? Що з нею? І як мені тепер жити?

Гребінь знову повільно ковзнув по волоссю.

Полковник, здається, людина непогана… Але ж хто знає, що він надумає завтра. Учора так нагримав… Навіть за плечі струсонув. "Куди ти полізла?"

Так. Він мав рацію. Вона й сама це розуміла. Але все одно було неприємно.

Стася доплела косу і почала завертати її навколо голови. Мимоволі скривилася. Праве плече різко відгукнулося болем.

– Ой...

Вона здивовано завмерла.

Ще й це... Ой, лишенько, що ж воно так болить...

Обережно спробувала ще раз. Плече слухалося, але варто було підняти руку трохи вище – біль повертався.

Певно... коли кінь рвонув...

Стася зітхнула й знову взялася закріпляти косу. У двері тихенько постукали.

– Можна?

– Заходьте...

До кімнати ввійшла Мотря. Одного погляду їй вистачило, щоб зрозуміти, в чому справа.

– Дозвольте, допоможу. - Жінка вправно накинула на голову Стасі покриву, розправила, зав’язала, ще раз поправила тканину ззаду, щоб легла рівніше.

– Дякую...

– А вас хіба не вчили?

Стася похитала головою.

– Ні. Я тільки бачила... Як бабуся зав'язувала. Молодиці… Запам'ятала.

– Еге... То одне – бачити. А на собі зав'язати – вже інша справа. - Вона ще раз уважно глянула на Стасю. – А як ноги?

– Уже менше болять.

– Це добре. - Мотря трохи помовчала. – До їдальні дійдете? Чи краще сюди сніданок принести?

– А... котра зараз година?

– Уже близько одинадцятої.

Стася аж очі розширила.

– Так пізно?.. - І відразу засоромилася. – Усі вже поснідали?

– Авжеж.

– Вибачте... Я не думала, що так довго спатиму.

– Та яке там.

– Не треба через мене клопотатися.  Я й до обіду зачекаю.

Мотря лише головою похитала.

– Ну що ви таке кажете...

Саме тієї миті у двері знову постукали.

– Стасю?

– Заходьте, пане.

Олекса переступив поріг. Ковзнув поглядом по Стасі. По її ногах.

– Готова?

– Так... Я сама дійду.

Вона навіть підвестися не встигла.

Олекса мовчки підійшов. Підхопив її на руки.

– Пане полковнику...

Він нічого не відповів. Просто виніс її до їдальні. Обережно посадив на стілець. Потім оглянув стіл, де вже стояли полумиски з рум’яними оладками, сметаною, медом, сиром і повернувся до Мотрі.

– Мотре, зроби ласку, принеси мені ще сала чи м’яса.

Вона здивовано глянула на нього.

– Пане, ви ж уже снідали.

– Ну то й що? - Він усміхнувся. – Коли те було? Знову їсти хочу. - І додав. - Оладки твої гарні, але ж ними не наїжся. Та й взагалі. Тобі що, для мене сала шкода?

Мотря тільки всміхнулася.

– Зараз принесу.

Коли вона вийшла, Олекса сів навпроти. Взяв таріль, поклав кілька оладок, поставив перед дружиною. Потім так само наклав собі, додав сметани, взявся їсти.

– Як почуваєшся?

– Уже краще, пане. Дякую.

Випічка і справді була смачна. Свіжа, пухка, ніжна… з густою сметаною так і взагалі.

– А ноги?

– Менше болять. - Вона трохи помовчала. – Пане...

– Що?

– Я ж можу сама ходити.

Він мовчки дивився на неї.

– Не треба мене носити. - Стася опустила очі. – Соромно перед людьми.

Олекса ледь усміхнувся.

– Знайшла чого соромитися. Якби ти здорова була – інша річ. А зараз сама подумай. Ми не можемо довго затримуватися. До Харкова шлях неблизький. Якщо зараз почнеш ходити сама, ноги швидко не загояться. Тоді й у сідло не сядеш. - Він трохи нахилив голову, глянув спідлоба. Стася вперше зрозуміла, що очі в нього насправді не сірі. Там ще синь така… грозова. З-під чорних бров здаються світлішими. - І що тоді?

Стася нічого не відповіла. Саме в цю мить до їдальні швидко зайшла Мотря.

– Пане...

Олекса підвів очі.