Глава 2

Спершу дорога пролягала поміж просторими дворами старшини та урядовців. Високі тини, різьблені ворота, комори, стайні, ошатні дерев'яні будинки під гонтовими дахами свідчили, що тут мешкають люди заможні й наближені до князя.

Далі забудова ставала строкатішою. Уздовж вулиці стояли бондарська майстерня, двір шевця, кілька невеликих крамниць.  Біля колодязя жінки набирали воду, хлопчаки ганялися один за одним, ремісники працювали просто надворі. Дехто впізнавав полковника, чемно вклонявся або прикладав руку до грудей. Олекса відповідав коротким кивком, не сповільнюючи коня.

Міський торг залишався осторонь. Державний шлях не проходив крізь торгові ряди – возам і вершникам не було потреби змішуватися з юрбою покупців.

Незабаром попереду виріс земляний вал. Над ним здіймалася дерев'яна стіна, а над проїзною вежею майорів стяг. Біля брами стояла варта. Побачивши полковника, десятник вклонився, і вершники проїхали крізь ворота.

За брамою будівель вже не було.

Перед ними простяглася широка заплава Десни. Просто через неї прямо, немов стріла, тягнувся високий земляний насип. Обабіч нього сріблилися озерця, жовтіли очерети, між вербами виблискували вузькі протоки. Уздовж насипу тяглися відвідні канави, а там, де вода перетинала шлях, чорніли короткі дерев'яні містки.

Небо хмарилося, вітер посилювався. Стася щулилася, відвертала обличчя від пилу. Кілька разів поправила покриву, яку вітер вперто намагався закинути наперед.

Попереду, над широкою річкою, виднівся довгий наплавний міст. Біля його початку височіла ще одна сторожова вежа – варта переправи. Річку переходили пішки, ведучі коней у поводу. Стасиного коня забрав Семен, полковник свого вів сам.

Коли переправа залишилася позаду, вони ще кілька верст їхали державним трактом.  Лише тоді Хмара звернув праворуч, на добре второвану місцеву дорогу, що вела до Осокорівки.

*****

Харківський полк, будинок купця Назара Стодолі

Осінній Харків жив своїм звичним життям. На подвір'ї рипіли вози. Наймити затягували останні діжки з медом, обережно вкладали мішки із сіллю, перераховували сувої полотна.

Назар стояв біля відкритих воріт, переглядаючи воскову табличку з переліком товарів.

– Дві бочки воску?

– Уже на возі, пане.

– Хутра?

– Також.

Він кивнув, ніби нічого іншого його не турбувало. Поруч терпляче чекав його слуга. Назар ще раз пробігся очима по списку, тоді тихо сказав:

– Полковник незабаром повернеться.

Слуга мовчки кивнув.

– Як повернеться – відправиш листа.

– Так, пане.

– Не раніше.

– Зрозумів.

Назар склав табличку, передав її писареві й рушив до свого коня. 

– Поїхали.

Ворота відчинилися. Караван повільно рушив на південь.

******

Після двох годин їзди Стася втомилася. Давалася взнаки напруга останніх днів і майже безсонна ніч. Не настільки, щоб впасти на шию коневі, але…  болів поперек, боліли ноги, хотілося якнайшвидше злізти з бісової коняки й нарешті сісти на щось м'яке. Або хоча б пройтися.

Втім, коли полковник сказав:

– Дивись. Ось і Осокорівка.

Вона насправді трохи злякалася. І навіть захотіла, щоб дорога тривала ще трохи.

Бо це був новий світ.

А чи чекали її в тому світі? Чи хотіли її там бачити? Хто знає...

У золотаво-червоних променях призахідного сонця садиба виглядала гостинною й теплою. Світлий, ще не потемнілий від часу сосновий зруб під гонтовим дахом, із лелечим гніздом на гребені, невеликий сад попереду й за будинком, широко відчинені ворота – Осокорівка наче запрошувала до себе.

Полковник, який усю дорогу виглядав дещо похмурим і задумливим, тепер усміхався. Світло. Радісно. Як людина, яка справді повернулася додому.

Так... Для нього це був дім. А для Стасі?..

Від воріт хутора вже біг назустріч хтось із дворових – прийняти коней і привітати вершників. 

Зовсім ще молодий хлопець, майже підліток, років п'ятнадцяти. Світло-рудий, у темній свиті. Він радісно вітався з полковником, з козаками – видно було, що всіх їх добре знав. І з цікавістю поглядав на Стасю.

Мовляв, хто це ще така?

Полковник легко зістрибнув із сідла. Остап, Семен і Михась теж уже спішувалися.  Стася завагалася, кінь під нею затупцював на місці.

Диви, які вправні... І я маю сама злізти. Добре, а як? Коли раніше доводилося їздити верхи, поруч завжди був хтось, хто допомагав.  Принаймні був якийсь ослін, на який можна було стати. А тут? До землі так далеко... Хоч би не впасти.

Ще й ця клята спідниця... Навіщо я взагалі її вдягнула? Треба було начхати на все й їхати в штанях. Бабуся ж їздила. І нічого.

Стася була настільки заклопотана своїми думками, що навіть не помітила, коли полковник підійшов до неї. Лише відчула, як він узяв коня за повід. Той одразу заспокоївся.

– Моя пані, давай допоможу.

Дівчина повернулася до нього. З одного боку, їй було ніяково. З іншого... краще вже хай допоможе, ніж вона осоромиться перед усіма.

– Дякую, пане полковнику. Але... як?

– Насправді просто. Перекинь праву ногу через сідло, ліву вийми зі стремена. Потім поклади руки мені на плечі. Я тебе підхоплю.

Стася знову завагалася. Але чи був інший вихід?

Вона якось – ой, краще не згадувати, як саме, – перекинула праву ногу через сідло, вийняла ліву зі стремена.

Тепер руки… Вона несміливо поклала їх на плечі полковника. Для цього довелося нахилитися до нього.

Саме в цю мить бісова коняка зробила крок убік. Дівчина навіть злякатися не встигла. Полковник миттєво підхопив Стасю обома руками за талію. І сам навіть не похитнувся. Обережно поставив її на землю. Усміхнувся.

– Ну що? Бачиш? Нічого страшного. - Відпустив.

А Стася ще кілька митей стояла, навіть не дихаючи. Це було... несподівано.

Та часу оговтуватися вже не було.