Глава 1

Олекса прокинувся, як завжди, на світанку. Навіть трохи раніше – сонце ще не зійшло. У кімнаті ще панував присмерк. Лише тьмяне ранкове світло просочувалося крізь маленьке вікно.

Олекса тихо сів на лаві. За ніч тіло трохи затерпло й тепер просило руху.

Тихо... Мабуть, ще спить.

Намагаючись не шуміти, він обережно підійшов до ліжка.

Так. Спить.

Стася лежала на боці, підклавши долоню під щоку, зовсім як дитина. Обличчя залишалося таким самим блідим, як і вчора. Під очима були тіні, повіки та губи трохи припухли…
Плакала вночі?.. Та чому? Начебто ж заспокоїв.. І як він не почув?

Недбало заплетена коса звисала з ліжка й темним кільцем лежала на підлозі. 

І не важко ж їй таке носити...

Ковдра трохи сповзла. Олекса обережно підтягнув її вище, щоб краще вкрити дівчину. У кімнаті було холодно. Ледь він відступив від ліжка, Стася розплющила очі. Наче весь цей час дрімала лише краєчком свідомості. У широко розкритих очах був переляк.

– Доброго ранку, – тихо мовив Олекса. – Вибач, не хотів тебе будити. Ти розкрилася.

Стася різко сіла, водночас підтягуючи ковдру мало не до самого підборіддя, ніби намагаючись закритися якомога більше. Тремтячою рукою відкинула з обличчя пасмо волосся.

– Доброго ранку, пане. Уже час вставати?

– Ні. Поспи ще, якщо хочеш. Виїдемо вже після обіду. А якщо не спиться – можеш вставати.

На мить замовк.

– Хочеш, попрошу, щоб принесли води вмитися?

Дівчина трохи подумала.

– Мабуть, так буде краще, пане. Будь ласка... попросіть. Я ж тут нікого не знаю.

– Добре. Зачекай трохи. Зараз пошукаю когось із служниць, а сам тим часом прогуляюся. Не поспішай.

Він уже повернувся до дверей, щоб вийти, але тихий голос його зупинив.

– Пане полковнику...

Він озирнувся.

– Даруйте... Можна ще попросити дещо?

– Звісно.

– Мені... нема в що переодягнутися. Тільки весільне вбрання. Я... не знаю, як бути.

Олекса здивовано глянув на неї.

Як це – нема?

Звісно, про її речі він учора навіть не думав. Але ж мав же хтось про це подбати. Вона приїхала на весілля, а сьогодні мала їхати з ним.

Чи Яблонські справді не залишили їй нічого, крім весільного вбрання? Подуріли вони там, чи що? Це що ж, отак дівчину заміж віддають? На тобі, чоловіче, далі роби що хочеш? Ну, люди… Але ж зараз треба щось робити. 

– Стасю, не переймайся. Я зараз щось придумаю. Почекай.

Дівчина кивнула й іще щільніше закуталася в ковдру.

********

Олекса вийшов, обережно причинив за собою двері й на хвилину зупинився.

До кого звернутися? Не до князя ж із такою справою йти...

Втім, учорашня управителька, мабуть, зможе допомогти. Тільки де шукати її в таку ранню пору?

Олекса спустився вниз.

У великій залі вже снували слуги, прибираючи після вчорашнього бенкету. Хтось зносив посуд, хтось згортав скатертини, хтось підмітав долівку. Він зупинив першу-ліпшу служницю й запитав, де можна знайти пані управительку.

– Пані щойно була тут, але кудись вийшла. Зачекайте, прошу пана. Мабуть, зараз повернеться.

І справді, тієї ж миті управителька увійшла до зали. Помітивши Олексу, вона відразу поспішила до нього.

– Пане полковнику, щось сталося? Ви мене шукали?

– Розумієте, пані... Тут така справа. У моєї дружини, виявляється, немає іншого одягу. Лише весільне вбрання, в якому вона була вчора. Підкажіть, будь ласка, скриню нареченої вже привезли? Чи, може, вона ще десь залишилася?

Управителька трохи схилила голову.

– Наскільки мені відомо, пане полковнику, скриню нареченої вже відправили до Осокорівки возом, разом із вашими речами. А щодо іншого... Вибачте, але я нічого не знаю. Здається, пані приїхала лише в тому, що було на ній. Навіть служниці з нею не було, і з родичів нікого. І речей ніяких… Дивно якось. Може, зранку хтось має прийти? 

Олекса сдвинув брові. 

– І що робити? Не поїде ж вона верхи у весільному вбранні...

– Звісно, ні, – спокійно відповіла управителька. – Пане полковнику... Давайте зробимо так: я зараз зайду до пані, поговорю з нею. Думаю, ми якось знайдемо раду.

Вона ледь усміхнулася.

– А ви тим часом не турбуйтеся й займайтеся своїми справами. Вашу кімнату прибрано, джура на вас чекає.

Олекса подякував і повернувся до своєї кімнати – тієї самої, у якій завжди зупинявся, коли приїздив до князя.

Маленька, затишна, наповнена його особистими речами, вона була такою звичною, що він почувався тут майже як удома.

Щонайменше треба було поголитися, переодягнутися в дорожнє і підготуватися до виїзду. До того ж було ще кілька невідкладних справ. Ну й Михась чекає… знаючі хлопця, вже з нетерплячки підплясує.

Коли він уже перевдягнувся й затягував на собі широкий військовий пояс – той самий, звичний, а не парадний, який носив учора, – у двері постукали.

– Пане полковнику, князь просить вас негайно зайти.

– Так. Скажіть, будь ласка, що зараз буду.

Двері зачинилися.

Насправді він міг би вийти разом зі слугою. Але Олекса хотів спершу ще раз переглянути деякі документи.

Навіщо турбувати князя двічі, коли все можна вирішити за один раз?

Він підійшов до столу, розгорнув теку з паперами й швидко пробіг очима останні записи. Зібрав потрібне, нагадав джурі знайти Остапа й Семена, хай готуються їхати після обіду, і вийшов.

Якщо вже князь кличе, варто скористатися нагодою й доповісти все одразу.

Так буде швидше для них обох.

**********

Ранок почався для Стасі з переляку.

Цієї ночі вона майже не спала, довго плакала - тихо, щоб полковник не почув. Раз у раз прокидалася, прислухалася до тихого, рівного дихання з іншого кінця кімнати, заспокоювалася, знову засинала... і невдовзі знову розплющувала очі.