Пролог

У старовинній церкві князівського палацу у Чернігові палали свічки. День ще не закінчився, але світло потроху меркло за вікнами, і лише тепле полум'я десятків маленьких вогників освітлювало храм.

Всередині було людно. Державні службовці, військові, шляхтичі – з родинами й без – усі святково вбрані чекали початку церемонії.

Хтось цікавився, звідки такий поспіх із весіллям. Хтось дивувався, чому князь вирішив одружити Хмару саме тепер. Молодий же ще. Жінок найбільше цікавила наречена: з якого вона роду, яка на вроду, скільки їй років. Дівчата ж значно частіше поглядали на нареченого.

Ще б пак. Вихованець князя. У двадцять шість років – і вже полковник, хоч і призначений лише кілька місяців тому.  Воїн, про якого вже говорили не тільки на кордоні. Високий, плечистий, худорлявий. Темно-русяве, майже чорне волосся було коротко підстрижене, а чисто виголене обличчя робило його молодшим за роки. Синьо-сірі очі дивилися спокійно й уважно, ніби звикли помічати більше, ніж показувати. Святковий стрій був дорогий, але без показної розкоші – навіть сьогодні Хмара більше нагадував людину, готову будь-якої миті сісти в сідло, ніж нареченого.

Сам же винуватець свята стояв біля вівтаря спокійно.

Він повернувся до Чернігова лише вчора ввечері. Дорога була важкою. Перед тим – кілька тижнів безперервних роз'їздів прикордонням. Найбільше зараз хотілося виспатися. Але сьогодні був день для іншого.

***************

Князь вперше заговорив з ним про одруження ще на Різдво, мало не за святковим столом.

Спочатку Олекса спробував відбутися жартом. Не вийшло. Князь наполягав. Запропонував кількох наречених на вибір. Жодної з них Олекса не знав. Усі – шляхтянки, усі з добрих родів.

Та саме тоді думав він не про одруження і не про те, якою буде майбутня дружина. Думав про службу й про все, що треба було завершити перед переведенням. 

– Треба вже й тобі про родину подумати.

Олекса майже навмання торкнувся пальцем одного з імен.

– Ганна Яблонська? Чому саме вона?

– А яка різниця?

– Як це яка? Тобі ж із нею жити.

– Княже-батьку, я ж вас знаю. Аби кого ви мені не запропонували. Отже, всі дівчата гарні. А коли я жодної з них не знаю і знайомитися часу немає, то чому б не покластися на долю?

Князь усміхнувся.

– Яблонські – добрий рід. До речі, твій Туман саме з їхніх стаєнь.

– Справді? Коли ви мені його подарували, ви ж нічого не казали.

– А навіщо було казати? Тоді й ти був молодший, і Туман ще зовсім лоша. А конюшні у Яблонських – найкращі на всій Чернігівщині.

Олекса теж усміхнувся.

– Коли у них коні такі гарні, мабуть, і дівчата непогані.

– Ну то що? Ганна Яблонська?

– Так.

– Може, хоч познайомишся з нею?

– Княже-батьку, а коли? Ви ж самі знаєте – мені завтра їхати. Справ ще повно. Хай сидить спокійно вдома, а я поїду. Побачимося вже на весіллі.

– А укладання шлюбного договору? Реєстрація?

– Гаразд. Але часу буде обмаль. Давайте все, що стосується документів, зробимо в один день, перед вінчанням. Наступного дня я заберу молоду дружину, заїду на день-два до Осокорівки, а тоді поїду до Харкова.

На тому розмова й закінчилася.

Точніше, вони з князем заговорили вже про зовсім інші справи.

Олекса не переймався. Він знав: князь усе зробить як слід. Зрештою, так було в більшості родин. Про шлюб домовлялися батьки. Траплялося, що молоді знаходили одне одного самі, але це вже залежало від обставин. Але як там у інших, Олексу не обходило.

Усі наступні місяці мотався по службі, з місця на місце. До Чернігова не приїздив – не до того було. Лише вчора повернувся. 

Князь був заклопотаний останніми приготуваннями до весілля. Поговорити саме про весілля вони майже не встигли. Так, кілька слів… Все інше - кордон, застави, патрулі. Закінчили вже запівніч, з ранку Олекса носився по всьому Чернігову. До складів, до зброярів, в канцелярію… І далі б їздив, але гонець від князя перестрів його по дорозі до стаєнь і передав наказ - негайно повертатися і зайнятися нарешті тим, чим і треба. Весіллям.

*************

– Дивно. Яблонських запросили всіх. Чому нікого немає? - князь виглядав дещо занепокоєним.

– Потім розберемося. - Олексі, правду кажучи, це було зовсім не цікаво. Не прийшли, то й не прийшли.

Двері церкви розчинилися.

З вулиці лягла доріжка призахідного світла, і по ній до храму зайшла наречена.

Вона йшла одна, як того й вимагав звичай. Ані батька, ані подруг – нікого. Василькова сукня, дороге вбрання, щільне біле покривало. Повільні кроки. Здавалося, вона йде трохи невпевнено. Але для нареченої це було цілком природно. Напевно, хвилювалася.