Зміни

Був січень. Найдурніший місяць нового року, як здавалося на той час. Мряка! Сирість! Слизько!  Але дуже багато людей на вулицях, в кафе, в магазинах, в кіно. Мабуть, всі хотіли нагулятися як слід, немов відчували щось погане попереду. І я — не виняток — тому майже кожного ранку снідала у милому кафе на вулиці Пушкінській. 
Тож новий день. Я присіла за улюблений столик біля великого панорамного вікна. Звідси видно витончений зелений фасад фарм-академії, праворуч від неї — квадратна багатоквартирна будівля, ліворуч — оптика, в якій щойно замовила нові лінзи. І багато-багато машин. Вони ледь тягнуться по дорозі, сигналять, шумлять…
Замовила сирники. Й, раптово, зовсім поряд помітила двох знайомих дівчат — Катя і Маша. Перша — з темним пишним волоссям(мені б таке волосся), спортивна (заздрю її фігурі), в грубій джинсовій сорочці. Друга — повна, м’яка, як пампушка, білявка в рожевому пухнастому светрі.
Ми працювали разом кілька місяців. Тоді ці дівчата конфліктували між собою. Сором’язлива Маша постійно жалілась мені на Катю. А та потім волала на весь офіс, вимагаючи прямолінійності. 
Я звільнила їх обох одним днем. І, очікувано, Маша встигла поскаржитися на мене всім співробітникам, а Катя — влаштувала мені при всіх скандал.
І ось сьогодні вони сидять через столик. Наче подруги. І, здається, треба привітатися. Але переді мною вже стоїть тарілка з запашними рум’яними сирниками. І соус на кокосовому молоці. І свіжа полуниця… 
Тож підійду пізніше. І тягнуся за виделкою.
— ...хочу поехать куда-нибудь… но … так … сложно… —  донісся до мене ніжний голос Маши.
— Чего? —  крикливо, мов ворона, спитала Катя.
— Ну… я не знаю…билеты еще найти надо…
— Так. Кажеться, ты хотела в Барселону. И в Рим? —  і Катя полізла у модну сумочку(заздрю її сумочці) за мобільним.
— Да… и наверное больше в Вену.
— О! —  вигукнула Катя, — Вена! Визэйр! Понедельник, среда и пятница! Прямой! Еще должен быть райнєйр, но не помню — вроде тоже летает по пятницам…. Надо проверить! 
— Ну … там же жить где— то … я ж не знаю австрийского…
— Там на немецком говорят. —  швидко відповіла Катя, щось вже клікая у мобільному додатку.
— Я не зна…
— Английский же знаешь! —  перебила Катя: —  Так! Смари! Вылет в пт вечером, а вернуться можно даже в вс вечером — просто викєнд  в Вене! И всего за 10 евро в одну сторону!
— А шо там делать… —  розсіянно понизила круглими плечима Маша.
— Как шо?! —  Катя аж у перед подалась: —  Климт! Штрудель! Джаз! Опера!
— Я оперу не люблю… 
Катя знову опустила голову до телефону. 
— Я б… лучше в Рим… —  мрійливо додала Маша.
— Ща! —  секунда, і Катя підняла голову: —  Один раз в неделю по вторникам. МАУ. Дороговато… но… есть из Киева лоукостер! Да! Из Киева! 25 евро вот на 20-ое мая! 
— Будет жарко…
— На 13 есть за 26 евро из Киева.
— Киев не люблю…
— Из Харькова вижу на 2-ое за 50 евро.
— В Риме шумно… —  тяжко зітхнула Маша.
Катя почесала носа, примружилася:
— А не хочешь со мной? У нас в группе не хватает одного человека! 
— В Исландию что ли? —  скептично усміхнулась Маша.
— Можно и в Исландию, но она у меня аж на осень. Но в июне —  Мадагаскар! Поехали со мной туда!
— Не-е-е… далеко… и жарко ж опять…
— Ладно. —  Катя знову опустила голову до телефону, — Так, есть еще в Барселону, с пересадкой в Киеве. Очень удобный маршрут. Всего 70 минут на пересадку…
— Я сама не хочу…
— Я с тобой! Берем? На 15— ое? —  і Катя захопливо глянула на Марію.
Та лише ліниво відмахнулась:
— Не… давай, може, в конце лета куда-то поедем… и шоб прямой, без пересадок.
— Давай. Есть чартер до Тивата. Прямой. Черногория. —  енергійно запропонувала Катя.
— Я не х-о-очу-у-у на мор-е-е. —  протянула Марія.
— Там еще есть горы.
— Я не люблю-ю-ю го-о-оры.
— Париж?
— Грязно.
— Берлин.
— Шумно.
— Варшава!
— А шо там делать? —  скривилася Марія.
Катя роздратовано зітхнула:
— Как ты можешь постоянно сидеть на месте?! Особенно тут?
На цьому я проковтнула останній шматочок сирника. Та попросила в офіціанта чек. Тож дівчата помітили мене, натягнуто привіталися. І я поспішила геть.
Пройшов рік. Хоча, здається всі сто років. Кафе на Сковороди тільки-тільки відкрили після річної перерви. Великі панорамні вікна все ще заліплені прозорим скотчем. Але вже зняли фанеру, що захищала скло від уламків. І ось сиджу на своєму улюбленому місці, чекаю на свої сирники й… бачу заходять Катя та Маша. 
Я радісно кинулася до них. Ми обійнялися. Бо зараз і звільнені тобою співробітники — майже рідні. 
Але, маю зазначити — не одразу їх впізнала. Катя стала повніше на два розміри точно(більше їй не заздрю). А Маша — навпаки, дуже схудла(мені б так схуднути!). І Катя — в чорному м’якому светрі з рюкзаком-мішком за плечима. А Маша — у сукні-трапеції з екокожі з клатчем у руці.
Дівчата присіли за мій стіл. Одразу питання: звідки ви тут?!
— Тільки з Польщі. Вранці поїздом приїхала. —  повідомила Маша.
— А я — с Салтовки. На метро. —  посміхнулась Катя.
— Ти не виїжджала, чи вже повернулась? —  запитала я її.
— Все время на Салтовке. —  трохи гордовито відповіла Катя, розвалившись у своєму кріслі.
— А я поїхала до Польщі. Ну спочатку пожили у Відні. Потім — перебралася до Германії. Але “по-ітогу” залишилася у Польщі. —  трохи сором’язливо відповіла Марія, міцно тримаючи красну чашку двома руками.
— Подобається там? —  привітно усміхнулася їй я.
— Та-а-ак… дуже красиво-о-о.
— А яке місто?
— Краків. Щоб ближче… —  і боязко кивнула на Катю, — Кажу їй: приїжджай до мене. 
— Ага! 25 часов! На поезде, потом еще один поезд! —  каркнула Катя та невдоволено нахмурилася.
— Ні-і-і! Поїзд тільки один! Я ж в Перемишле зустріну! На машині. —  повернулася до подруги Марія.
— Поезд галимый. —  скривилася Катя.
— Ти можеш на автобусі.
— Ты шо! Какой автобус —  это хуже поезда. —  і Катя роздратовано відвернулася до вікна.
А за ним все, здається, майже як і рік тому: зелений фасад красивого прибуткового дому в стилі артнуво, брутальний багатоквартирний, трохи спаплюжений "кастомними" балконами, конструктивізм, край пузатої будівлі кінця 18 століття з вицвілою рекламою окуляр, де я колись замовляла лінзи. І широка пуста дорога з лише однією припаркованою машиною — моєю.