Штрудель

Штрудель. Так звати цього рудого котопотама, який жалібно оре перед дверима вже протягом години. Хоча третя ночі. Лежу та ненавиджу цю тварюку. І так вже більше ніж пів року! 
Чую кроки батька. Тихий голос:
— Штруделюшка, чого ти? 
Кряхтить. Бо нахиляється та бере кота на руки. Знову кроки. Знову голос:
— От дурнику. Розумію. Хочеш на свободу. До дерев, пташок поганяти… бідолашний…
Шурх… шурх… затихають кроки. Більше не чутно кота-ката. Не чутно батька.
Через силу засинаю. І клятий будильник. Вже четвертий!
Вибігаю на кухню. Жаліюся: 
— Знову проспала! —  та на ходу запихаю до рота прісний глевкий сирник.
Батько навіть не озирається на мене. Сидить за столом та понуро дивиться на стіну. Як і Штрудель поряд. Наче їм щось цікаве показують.
Мені ніколи їх розпитувати. Біжу на роботу. Повертаюся пізно. Виснажена та розчавлена, бо пацієнтів багато і не всім можу допомогти. На мене чекає суп. Прісний, з великими шматками цибулі. Але їм це й мене не бентежить огидний смак і вигляд. Падаю в ліжко. І в ночі підстрибую від протяжного:
— Ма— а— а— у… мр… ма— а— ау!
Бляяяяя…
Знову кроки. Знову батько:
— Штруделюшка… Не можна. Там тільки брудний під'їзд. Пішли спати, друже.
А вранці знову встаю пізніше ніж треба. На столі мене чекає переварений прісний рис. А за столом — батько та Штрудель. Знову дивляться на стіну. І лише коли я біля виходу, долітають до мене перші слова за ранок:
— В нас продукти закінчилися.
— То сходи та купи! —  роздратовано кидаю я та хочу вже втекти.
Але:
— Штруделя боюся залишати самого. Він сумує дуже.
— Тато! Це просто кіт! —  і гупаю дверми.
Як батько переїхав до мене, то ні разу не вийшов на вулицю. Завжди каже цю дурню, про зажуреного Штруделя! Дістало! Тому не витримую, вибігаю з під'їзду, сідаю на лавку та ледь не починаю плакати. Але повз проходить дядько з мопсом. І сіре опудало грізно гавкає в мою сторону. Через силу посміхаюся. Мене трохи відпускає. Сиджу. На вулиці початок жовтня. Приємно-сире повітря. Ще тепло. І яскраве жовте листя крізь, яке чомусь так старанно намагаються прибрати двірники. Навіщо? Адже так красиво! Чому б не вийти, не пройтися по цьому листі до магазину?
— Гав! —  якась дівчина з ротвейлером поздоровкалась.
Кивнула їм. З десятого вони, здається…
Так чому б не прогулятися до базарчика? Під парасолькою! Чи на річку? До Журавльовки рукою дотягнутися можна! 
— Рррр! —  з дому вибіг хлопчик з маленьким чихуа.
Котра година? Робота! Тож біжу. Тролейбус. Сідаю. Поряд жінка з рудим кокер— спанієлем. Дивлюся задумливо. Спанієль такий милий. Виляє куцим хвостиком. І дивиться так ніжно!
Не те що батьків Штрудилятина… Козляро…
Примружую очі. В голові ідея. І після роботи біжу у магазин для тварин.
І тільки в десять добираюся до хати. Батько зі Штруделем на руках зустрічає мене:
— Купила продукти? Бо тільки рис.
— Ні! Не купила. Завтра в ранці купимо! Диви! —  і простягаю йому сріблястий костюмчик та повідець.
І батько, і Штрудель дивляться на мене, як на навіжену. Тому вибухаю:
— Я не можу нормально спати через це опудало!!!
— Він же не винен! Він звик жити на свободі! Йому хочеться до дерев, до пташок! Додому! —  і батько міцніше притискає до себе Штруделя.
— Тому завтра піде до пташок! —  і біжу у свою кімнату, — Або я його викину геть! —  і гупаю дверима.
Вранці прокинулася раніше. Штрудель валявся на моїй куртці, хитро мружачи зелені очі. Козляро, а не кіт. Тому ніякої жалості! Підступила, схопила. Воно заорало!
Батько одразу жалібно:
— Не мучай тваринку!
Нічого! Воно заслуговує! 
Хоча котопотам і пручався, і орав, але сріблястий костюмчик я дуже швидко одягла на нього. Кивнула батьку:
— Ми пішли!
Чи то вид в мене був живодерський, чи то у Штруделя — дуже розгублений, але батько рішуче накинув свою кофту:
— Я його тобі не довіряю.
Тож разом ми вийшли з під’їзду. Штрудель одразу заволав на весь мікрорайон, вчепився кігтями в батька. Той перелякано обхопив свого кота. Та безсило вмостився на лавочку. Я поряд. З хвилину вислуховувала, що все дарма, що треба йти до квартири, бо Штрудель зараз роздере батьку все тіло, бо в Штруделя буде серцевий напад, бо у батька буде серцевий напад! Але я — лікар, я контролюю!
І кілька хвилин…
Десь заливисто цвірінькає синичка. І поряд падає з легким шурхотом листя зі строго клена. І пахне приємно вогкістю. І кіт вже мовчить. Лише стурбовано озирається, принюхується. І батько мовчить. Лише стурбовано озирається. Принюхується. Ледь усміхається. Та міцно тримає Штруделя.
Сидимо. Ще хвилина. Перші промені ранкового осіннього сонця. Батько підіймає голову, мружить очі. Глибоко вдихає повітря. І Штрудель теж. 
А я згадую, що час сніданку. Вдома їсти нічого. Тому пропоную:
— Тут недалеко пекарня відкрилася. Пішли підтримаємо їх — купимо по круасану.
Батько киває, підіймається зі Штруделем на руках.
Ідемо алеями, які вкриті жовтим листям. Спускаємося в ярок. Річка. Вуточки. Кіт з цікавістю витягує шию, впираючись передніми лапами батькові в плече. А батько — хоч і не старий дідусь, але вже за п'ятдесят, та й за останній рік дуже схуд та помарнів. Тому питаю:
— Може, котопотам сам піде?
— Ні. Хай на руках. Бо ще не звик. А що як втече?
В глибині душі посміхаюся: буду рада! Але батькові нічого не кажу.
І от виходимо на вулицю. Машин багато. Кіт лякається, ховає голову у батьківську кофту. Людей багато. Спішать на роботу. Відкриваються крамниці. Батько з цікавістю озирається. витягує шию.
— Не впізнаєш. —  усміхаюся я.
Авжеж! Він на вулицю не виходив більше ніж пів року!!!
— Так, наче все як до війни. —  глухим голосом відповідає батько.
І кривиться, бо помічає заліплені скотчем вікна деінде. І бачу, що знову втягує голову в плечі, відводить очі. Міцніше притискає Штруделя. І тут ще клята сирена! Тому кажу:
—  Пішли до дому. А круасани завтра купимо.
Повертаємося. І я спішу на роботу.
Ввечері забігла до напівфабрикатів — набридло їсти прісну їжу батька. Вже пів року їмо так! 
Добігаю до під'їзду — батько сидить зі Штруделем на руках. Усміхається мені:
— А ми вийшли тебе зустріти. —  і дивиться на пакети: —  А я рису зварив. Ну за гарнір буде.
І вже пізніше до напівфабрикатних голубців додає ложку рису. Дивлюся — не переварений цього разу. Куштую. Навіть посолений як слід. 
І лягаю спати. І вперше більше ніж за пів року ніхто в ночі не оре у квартирі. Але вранці все ж почула невдоволення нявкання Штруделя. Виходжу з кімнати. А батько вже з котом у сірому костюмі на порозі:
— Ми — гуляти.
— Я з вами.
Виходимо. Батько озирається:
— Вчора замовив для Штруделя взуття. Можна буде його пускати бігати.
Я усміхаюся. Пусти так.
— Ні, він дуже охайний. А тут брудно! 
— В селі теж було брудно! Крізь навоз! 
— Ні! Було чистіше! Там ніхто не плював. —  буркотливо відмахується батько.
Гуляємо. Мовчки. Поки просинається місто. І вже не так бентежать заліплені вікна. 
— Як гарно. —  раптово каже батько.
— Так, ще зараз круасанів купимо…
Але звучить сирена. Одразу невдоволено нявкає Штрудель.
— Треба до дому. —  стурбовано каже батько
Як скажеш.
І далі — робочий день. І знову повертаюся до дому. Батько та Штрудель, сидять вже поряд на лавці під під'їздом.
— А я сходив за овочами. Потушкував капусту до рису. —  привітно повідомив батько.
Вечеряємо. Капуста навіть трошки переперчена. Але смачна. 
Лягаю спати. Знову тихо. І вранці відчуваю себе щасливою. Підводжуся. На кухні батько щось готує. Виходжу. Штрудель сидить на підвіконні, уважно слідкує за батьком. Той… О, ні! Знову сирники! Знову жерти оте глейке гімно! Але… батько повертається до мене з тарілкою. Сирники рум’яні, пишні. Куштую. Ну трохи б цукру додала. Але все ж смачно!
— А тепер пішли за круасаном! —  і батько поспішає в коридор. 
Штрудель — за ним. І через мить ми біля під'їзду. Трохи дощить. Пташок не чутно. Але так  затишно! Йдемо. Мовчки. Штрудель намагається вирватися, щоб бігти самостійно. Але батько притримує його. Бо ще не прийшло котяче взуття. Виходимо на вулицю. І, як на зло, — сирена. Глибоко втягую повітря, розвертаюся. А батько:
— А пекарня закривається на тривогу?
— В Харкові ніхто майже не закривається на тривогу. —  знизую плечима я.
— Тоді пішли нарешті купимо круасан! —  рішуче та, навіть, весело відповідає батько.
Ну взагалі сирена в Харкові — таке. Зазвичай спочатку чуємо вибух, а потім її вмикають. Якщо досі нічого не бахнуло, то можна йти…
І ось ми вже на порозі. Батько нарешті випускає з рук Штруделя, заходимо. Кіт напруженно принюхується, пригинається до землі підозріло озираючись. А батько привітно звертається до молодого пекаря за прилавком:
— Доброго дня. А є круасани? Ми з донькою хочемо випити кави з круасаном.
— Хм… круасани треба чекати… але… вже є свіженькі штруделі. Будете?
Я панічно поспішаю відмовитися. Але на диво батько зі сміхом киває: будемо.
І от сидимо. Дві червоні пузаті чашки чаю. Плетена скатертина. Аромати ванілі та свіжої випічки. Вітрина, за якою жовта осінь. Два яблучних штруделі. І наш кіт поряд в кріслі. Розвалився. Задоволено мружить зелені очі після прогулянки.
— Який чудовий у вас котик. —  киває пекар і цікавиться одразу: —  Це мейкун?
— Ні, дворянин. —  весело відповідає батько. 
— Красивий. А як звати?
— Штрудель. 
Пекар недовірливо посміхається.
— Серйозно. Ми перед війною сім’єю їздили у Відень. Там дружина постійно купувала чи замовляла штруделі. —  і на мить скривився, опустив очі, продовжив здавленим голосом: —  А коли повернулися додому, до нас приблудилося руде облізле кошеня. І дружина сказала: це Штрудель… —  і сумно зітхнув, але одразу широко усміхнувся, кивнув на мене: —  А донька хотіла Круасаном назвати. Але подивіться на нього, — і повернувся до кота, який ліниво потягнувся в кріслі, — Який це круасан? Це Штрудель!