Взуття та упередження

Я купую взуття. По 50 пар на місяць. І передаю волонтерам до Харківського шпиталю. Знайшла виробника, який без нагадування просто збирає 50 пар і відправляє в Харків на початку кожного місяця. А я - кидаю йому гроші. А через тиждень волонтерка Ярина присилає мені фото хлопців, які отримали зручні легкі кросівки. І так вже понад рік. Але це не зовсім про кросівки...
Я пішла співати, хоч і голосу мені бракує. Бо робити в темному пустому місті більше нічого. А хоч з кимось крім охоронця та сусіда побалакати наживо хочеться. Та ж причина і в моєї вчительки, яка вирішила давати приватні уроки, хоча раніше була оперною співачкою. 
Але знов я не про те, хоча згадати варто. Тому що саме після уроку вокалу сталася ця історія.
Тож, сьома вечора. Початок березня. Я йду. Місяця на небі немає. Ліхтарі не горять. Але мене це не лякає - бо треба більше ходити пішки. Тому що джинси на на талії не застібаються. Але починається дощ.
Я добігла до зупинки. Відкрила аплікейшен - ну що? Повинен бути тролейбус. Тож почекаю, подихаю свіжим повітрям. Подивлюся у темряву…
На щастя, на зупинці вже не так темно - бо через дорогу сяє ліхтарями облізлий, побитий супермаркет.
Повз мене проходить понурий чоловік. Переходить дорогу просто так - машин нема, світлофор не працює… заходить до супермаркету.
Через деякий час повертається з пляшкою в руці. Веселий такий, іде бадьоро. 
А я все ще стою - бо аплікейшен показує, що тролейбус буде, і дощ все ллє.
-Девушка, извините за беспокойство…- чую. - Давайте, вам такси закажу… троллейбуса не будет. 
Озираюсь. Цей чоловік. З пляшкою. Що там? Авжеж горілка…
-Не, спасибо. Троллейбус скоро будет. - відповідаю.
-Не. - мотає головою він. 
-Приложение каже, шо щас будет. - показую йому екран свого мобільного.
І світло падає на його лице - свіженьке, як у дитини, з рясним ластовинням. 
Не схожий на алкоголіка, але, можливо, він тільки початківець… чого б ще з пляшкою тут стояв? Свято? То поспішав би святкувати! Хоча які зараз свята? Але знову таки - у алкоголіка кожен день - свято.
-Я ж тут уже две недели. В такое время они не ходят. - знизує плечима він і шморгає носом.
-Я тут уже месяц. -  хоча заняття по вокалу в цьому районі в мене вперше.
-Говорите адрес. Я закажу вам такси. - і він ховає пляшку у кишеню куртки та дістає мобільний.
Відчепись вже!
-Я сама. - і дістаю свій телефон.
-Вы не стесняйтесь - если проблемы с деньгами, то давайте лучше я вам закажу…
Ти диви! Алкоголік - волонтер! Жертвує бутилку на таксі для незнайомої дівчини!
-Не, спасибо… -  і мій мобільний починає пошук.
Чоловік знову шморгає. Озирається. 
-Идите домой. Такси скоро приедет. - киваю йому.
-Не. Пока вы не сядете, не пойду. - відказує та ще раз шморгає.
Може хустинку йому запропонувати? 
Дивлюся. Куртка з чужого плеча, така облізла і страшна! 
Обійдеться і без хустинки.
-Чего вы так поздно? - питає він.
-Дела… Та идете! Я местная. Дорогу, если шо, знаю.
-Не! Тут не безопасно. Наркоманов полно. - знову шморгає, ховає руки в кишені й втягує голову в плечі.
Мовчимо секунду. А навкруги - темрява та вода. І тільки тьмяне світло від побитого супермаркету.
-Я вообще в шоке. Приєхал в отпуск… и офигел - куда не плюнь - наркоманы. - раптово жаліється він.
-Ничего себе у вас экстремальный отпуск! - посміхаюся через силу.
І думаю: ти ж сам алкаш!
-Та работка моя поэкстремальнее будет. - сором’язливо відмахується він.
Підозріло дивлюся на нього.
-По профессии сейчас не работаю. А раньше пекарем был... - і з гордістю додає: -У Клопотенко работал. На десертах.
Ага. Авжеж. Як програміст - то Майкрософт. Як пекар - то у Клопотенка.
-Вот вышел в магазин. Бисквит буду печь…
Ну да… під горілку бісквіт - саме те, що треба.
-Только нормального рома сейчас не найти в Харькове... - з жалем додає він.
Хм… Алкаш - гурман!
-Обхожусь водкой. - сором’язливо посміхається чоловік. - Роблю з неї ром для...
І тут яскраве світло на дорозі.
-Ваше такси! - радісно каже молодий алкоголік і підозріло дивиться на номери, питає: - Це точно ваше?
-Так! - і швидко застрибую у машину. - ПОЇХАЛИ!!!
Наступного дня - новий звіт від Ярини. І на одному фото я бачу знайомого чоловіка з рожевим носом і з рясним ластовинням на усміхненому обличчі. Роблю фото більше. Личко свіженьке, немов у дитини. Сам вгодований з животиком - як справжній пекар. Тільки у пікселі. І на ногах у пекаря - кросівки, які я купила цього місяця.
А я - у гугл: рецепт домашнього рому: треба взяти водку, цукор, есенцію…