Тьотя Свєта

Нарешті, я приїхала додому. Сиджу на кухні. Голодна та втомлена.
За вікном - город з прямими рядами зелені. Далі - пишний колхозний сад. 
Чутно, цвірінькають пташки. В сараї кричить курка. Гавкає старий сусідський собака.
Я - за столом, застеленим білою святковою скатертиною. І рум’яний домашній хліб, запечені котлети, варена молода картопля, свіжі огірки…
-А ось і сирнички. - тьотя Свєта ставить переді мною ще одну тарілку.
Золоті, пухкі, зі хрусткою скоринкою!
Коли я хворіла, сумувала, страждала, тьотя готувала мені сирники! День - ніч, дощ - сонце, є продукти чи треба купляти - ніщо не зупиняло! І вона місила тісто, ставила на вогонь пательню...
…Ох, як мені цього не вистачало…
Тьотя сідає навпроти. Радісно дивиться на мене, підпираючи підборіддя засмаглою худорлявою рукою. Трохи щуриться - навколо темних очей і на впалих блідих щоках збираються сотні зморшок. З під білої бандани вибиваються пасма сивого волосся.
Вона дуже змінилася. Нема тієї пишної кріпкої жінки, з чорними косами та кількома ледь помітними морщинками на широкому лобі.
І вже не лізе до рота сирник.
Але тьотя нагадує:
-Давай їж і збирайся до Харькова!
-Та! - відмахуюсь і все ж таки відламую маленький шматочок сирника, - Я на всю неделю приехала(рос. мова).
-Шо?!
-Я ж в отпуске.
-От і відпочивай у місті!
-Самой скучно! - сміюся. - Давай, тогда вдвоем ко мне в Харьков. В кино сходим. Там будет кино с твоей любимой Галей. Или в зоопарк (рос. мова).
-Ти шо?! Вон корова, собака, котики, кури - в мене такий зоопарк! - енергійно з посмішкою відмовляє вона. - Та і дєл багато. Картохи бризкать нада! Сіно! А тут скоро вишні! А моя робота? Тут ні дня, щоб у когось давлєніе не поднялося! 
-Вот і я допоможу хоча б з картошкою.
- Їж і їдь!
Не відповідаю. Все одно залишусь. Ми не бачились понад рік! І скільки є розповісти! І скільки - спитати! І…
БАХ!
Я інстинктивно кинулась під стіл! Свист… БАХ! Ближче!
Надавила долонями на вуха! Завмерла…
І-і-і…
Обурено вигукує тьотя:
-За садом прильоти!
Одразу десь здалека, гулко: Па-а-ах! Па-а-ах!
-Тепер наші відповідають. - і тьотя нахиляється під стіл.
А я трясусь! Вона простягає до мене руки:
-Моя бідна дитина!
Цілує в лоба. Я притуляюся до неї. Чую як спокійно б'ється її сильне серце. І я, наче, знову маленька дівчинка, налякана старим гусаком, чи сусідським собакою, або після бійки з хлопцями на стадіоні, або після двійки за контрольну, сиджу тихенько в її обіймах.
Секунда. Дві… Мені вже легше.
Прислухаюся - тихо.
Відхиляюся:
-Поехали со мной. (мій голос тремтить) Оно ж может прилететь и в нашу хату!(рос. мова)
-Та! Пол года не прилітало, а тут прилетить?- і м'яко посміхається: - Да і коровка, курочки, собачка - ми всі у тебе не розмістимось!
Кріпко обіймаю її. Вона серйозно промовляє:
-А мої пацієнти? Їм куди подітись? Через раз можна додзвонитися до лікарні, і “Скорая” до нас ледь проїзжає. - і вкрадливо: - І наші хлопці? Вони вертаються з позицій втомлені, виснаженні. А я хлєбушка свєжего принесу, котлєток, сирничків напеку. - тяжко зітхає: - Була б я Ванервумен… з фільму… - і з гіркотою, не розчіпляючи зуби: - Повідбирала б усю зброю у падлюк і повиганяла б їх з нашої землі. І збудувала б стіну, щоб ніхто не проліз.
- Ти і є wonderwoman!