Післямовий від автора Світло, яке не згасає — роздуми після історії

Ця книга не про те, як подолати темряву. Вона про те, як навчитися жити після того, як вона пройшла.

Коли я писав цю історію, мене не цікавили лише події, сюжетні повороти чи драматургія. Мені хотілося поговорити з тобою про те, що значить бути людиною в місті, яке пережило випробування. Про те, як втрачається страх, але не пам’ять, і як важливо не плутати одне з одним.

Історія Харкова, яку ти прочитав, — не лише вигаданий сюжет. Вона про спільноту, яка навчається не ховатися у власній тиші, а говорити одне з одним, коли здається, що відповіді немає. Коли я створював персонажів — Марію, Марка, мешканців, дітей — я намагався дати їм не суперсили, а звичайну здатність слухати і бачити інших. Бо саме це, на мою думку, є справжньою силою, яка вирізняє спільноту від натовпу.

Ми звикли мислити великими словами: «герой», «боротьба», «перемога». Але мій найголовніший меседж у цій книзі не про те, як знищити ворога, а про те, як люди можуть зберегти одне одного. І це не романтична ідея — це повсякденний вибір: слухати, питати, обіймати, коли боляче, і не залишати того, хто поруч.

Коли я писав перші голови, мені здавалось, що головна небезпека — зовнішня: атака, темрява, хаос. Але чим далі я працював над текстом, тим чіткіше розумів: справжня небезпека — внутрішня. Це страх мовчати. Це раціоналізація самотності. Це відчуття, що «я сам». І коли місто починає думати так про себе, тоді темрява приходить не зовні — вона стає всередині.

Саме тому я хотів показати, що найнижчий рівень боротьби — не проти ворога, а проти байдужості. І ті сцени, де мешканці діють разом — не нарочито героїчні епізоди, а дрібні, повсякденні жести: підняти руку, щоб допомогти, залишити світло в коридорі, підійти до незнайомця і запропонувати каву. Саме такі дрібниці і створюють справжню спільноту.

Твій час у цій історії — не обмежується сторінками. Коли ти закрив останню главу, ця історія не зникла. Вона лишається в тобі. І якщо ти розумієш, що таке значить «бути поруч», навіть коли важко, — тоді книга виконала свою роботу.

Я багато думав про те, як зображувати місто як живий організм. Бо місто — це не бетон і скло. Це люди, ритм їх днів, їхні взаємні посмішки й сумні моменти. Місто — це певний тип пам’яті. І не та пам’ять, яка зберігається у книгах чи на стінах, а та, що живе у вчинках і словах людей. Коли місто «усміхається» — це не метафора віртуального майданчику для туристів. Це глибоке відчуття, що навіть після болю життя триває і стає кращим. І це відчуття вічне.

У процесі написання я не раз повертався до однієї думки: люди здатні створити світло не тому, що воно вже є, а тому, що вони його шукають. І для мене найважливіше у цій книзі — не відповідь на питання «як перемогти темряву», а питання: «що робити, коли світло повертається?». Величезна кількість творів показують боротьбу, але мало хто показує життя після. Саме про це — ця книга.

Діти в історії — це не просто персонажі. Вони символізують те, що майбутнє вже розпочалося. Вони не знають страху так, як дорослі. Вони не живуть у минулому. Вони просто є. І це їх природне існування — це великий урок: ми можемо змінити світ не силою, а здатністю приймати світ таким, яким він є, і працювати з ним разом.

Мені багато говорили про те, що прозвучало у фіналі: місто не стало ідеальним — воно стало справжнім. І саме це для мене є найголовнішим. Ідеальність — це абстракція; справжність — це те, що можна відчути. Справжність — це не те, що залишається на сторінках, а те, що залишається у серцях.

Щоразу, коли я закінчував чергову главу, я перепитував себе: чи це відповідає тому, що я сам хотів би відчути від світу?. І відповідь була завжди одна: я хотів би жити у світі, де люди здатні чути одне одного. І коли я писав ці рядки, у мені не було жодної ілюзії, що «всі так роблять». Ні. Але я вірив, що можна так жити. І це віра стала серцевиною твору.

У цьому післямові я не даю рецептів. Бо жодна історія не може дати універсальних відповідей. Але я хочу залишити кілька думок, які, сподіваюся, будуть резонувати з тобою:

1. Світло не буває автоматичним.

Світло — це те, що люди вибирають щодня, навіть коли темно всередині.

2. Немає “малих” людей.

Немає нікого настільки малого, щоб його дія не мала значення. Кожен внесок — це лепта у спільне життя.

3. Спільнота — це не маса.

Це не статистика й не натовп. Це ти й я — ті, хто не боїться менших жестів: усмішки, слова підтримки, доброго погляду.

4. Пам’ять — не про те, щоб жити в минулому.

Пам’ять — це те, що допомагає нам не забувати, що маємо одне одного зараз.

Коли я думаю про майбутнє, я не думаю про великі плани, а про тих, хто поруч. Я думаю про те, як важливо не зникати, не замикатися у своїх страхах, а відчиняти двері.

Ця історія не про те, щоб бути ідеальною. Вона про те, щоб бути щирою.

І якщо ти дочитав цей текст до кінця — дякую.

Дякую за увагу.

За відкритість.

І за готовність думати не тільки про світ, який може бути, а про людей, які можуть його створювати.

Життя триває. І воно — у кожному подиху, у кожному кроці, у кожній усмішці.

Бо світло — це не те, що приходить саме.

Світло — це те, що зберігають люди.

Після того, як я закінчив писати книгу, я зрозумів, що її головна мета не у завершеному сюжеті. Мета — змусити читача замислитися про те, що таке спільнота, що таке пам’ять і що означає бути живим серед інших. Часто ми сприймаємо історії як розвагу — але історія про місто, яке пережило темряву, — це не лише розповідь про події. Це запрошення до спостереження, до співпереживання, до участі.

Мені хотілося показати, що життя триває не тільки в великих моментах — війнах, катастрофах, переломних подіях. Воно триває у дрібницях: у посмішці, у слові підтримки, у тому, що хтось допоміг перенести пакет, підняти дитину на сходах або залишив світло у під’їзді, щоб людина, що повертається вночі, не почувалася самотньою. Саме ці дрібниці роблять місто живим, роблять спільноту живою, і саме вони є головним героєм цієї історії.