Глава 4 Рандеву на Сумській

Наступного дня Марк вирішив піти сам.

Він хотів побачити місто «живим», без голограм і схем. Без Марії, без Ядра. Просто вулиці, люди, запахи, шум. Він вибрав Сумську — центральну, але водночас ту, що з’єднувала старі квартали з новими.

Щойно він ступив на тротуар, його відчуття реальності змінилося. Площа Свободи і підземні схеми Ядра здавалися далекою абстракцією. Тут було все справжнє: кроки перехожих, запах свіжозавареної кави, шелест паперу газет, а поруч — тихий гул транспортної магістралі.

Марк намагався знайти щось «неідеальне». Провулок із сміттям, графіті, тріщину у фасаді. Знаходив маленькі недоліки, але вони не виглядали занедбаними — швидше як частини живої тканини міста.

— Хм… — пробурмотів він. — Ідеально не для всіх, а для системи.

Підійшовши до одного з будинків Салтівки, він зупинився. Колишній спальний район перетворився на вертикальний ліс: на дахах і балконах росли дерева та кущі, система автономного мікроклімату робила повітря чистим і свіжим.

— Ну треба ж, — Марк усміхнувся сам собі. — Це… фантастика.

З вулиці на нього подивився молодий чоловік, студент-фізик, який із гумором пояснював групі дітей, як працює система контролю вологості на балконах:

— Нам простіше прибрати зараз, ніж потім червоніти перед Марією, — сказав він, і діти реготали.

Марк не втримався і підійшов.

— Ви що, контролюєте клімат на всіх дахах? — спитав він, намагаючись зберегти серйозність.

— Якщо коротко, — відповів студент, — то ми просто підказуємо місту, де треба більше кисню, де менше пилу. А воно самостійно розподіляє ресурси.

— І ніхто не втручається? — здивовано спитав Марк.

— Хіба що Марія, — серйозно, але з посмішкою додав студент. — Але вона не командує. Вона просто нагадує, що місто живе не для себе, а для людей.

Марк спробував знайти в цьому хоча б натяк на недосконалість. Але всередині щось підказувало: це працює. І працює живо, а не за схемами, які можна підробити.

Він пішов далі Сумською, помічаючи деталі: дитячий майданчик, де дерева росли прямо серед гравію, лавки, які регулювали температуру під час сонця чи дощу, вуличні світильники, що реагували на людей — не для енергозбереження, а для комфорту.

— Лондон би просто помер від заздрощів, — подумав він. — Або подав у суд на когось за порушення правил.

Марк зупинився біля невеликого кафе. Він помітив, як бариста сміється з літньою жінкою, яка купувала каву, а поруч стояв термінал для «соціальних балів» — обидві операції відбувалися одночасно, не перетинаючи приватність клієнтів.

— Все просто і складно одночасно, — подумав Марк.

Студент підійшов до нього вдруге:

— Не хочете спробувати маленький тест? — спитав він із іскрою в очах.

— Який тест?

— Подивимося, як ви відчуваєте місто. Просто підіть і зробіть щось хороше. Маленьку добру справу.

Марк знизав плечима.

— Добре, — погодився він. — Я спробую.

Він підійшов до жінки, що тягнула важкі сумки, і допоміг їй донести їх до під’їзду. Жінка посміхнулася, подякувала, а Марк відчув дивне тепло всередині.

— Що за відчуття… — подумав він. — Як ніби я сам стаю частиною цього Ядра.

Він дивився на студентів, на людей, на вертикальні сади та світлові ліхтарі. Все було живим, інтерактивним, спільним.

— Я розумію, — подумав Марк. — Тут не існує «поганих зон». Є лише можливості.

І в той момент, коли він усвідомив це, світ Салтівки здався йому одночасно неймовірно складним і простим: місто і люди були одне ціле, а він — новий гравець у цій живій системі.

Марк ще трохи поблукав Сумською, відчуваючи, як місто підлаштовується під нього. Він помічав дрібниці, які раніше не кидаються в очі: як вітер грає з листям на вертикальних садах, як вуличні світильники м’яко обрамляють тротуар, створюючи майже театральну сцену для випадкових перехожих.

Він сів на лавку, спостерігаючи за маленьким сквером поруч. Діти гралися у повітрі, сміх лунав глибоко і дзвінко, а автоматизовані системи поливу дерев реагували на їхній рух: волога падала тільки туди, де її не вистачало, залишаючи землю сухою під ногами.

— Хм… — пробурмотів Марк сам до себе. — Це більше ніж «система». Це… життя.

До нього підійшла молода дівчина з ноутбуком у руках.

— Ви новачок? — спитала вона, піднявши брову. — Звідки ви знаєте про Ядро?

— Я тут… — Марк зам’явся. — Просто цікавлюсь.

Дівчина посміхнулася.

— Тоді у вас є шанс побачити місто без фільтрів. Ми називаємо це «живим режимом».

Вона підвела його до невеликої групи студентів і молодих інженерів, що стояли поруч з мініатюрною моделлю спального району.

— Це наш тестовий сектор, — пояснила вона. — Ми намагаємося знайти місця, де місто можна покращити. Без наказів. Без штрафів. Просто стимулюючи добрі дії.

Марк нахилився, вивчаючи мініатюру. Він побачив маленьких людей, що йшли своїми маршрутами, автоматичні системи освітлення, крапельне зрошення, зелені насадження. Все працювало органічно, немов живий організм.

— І люди погоджуються на це добровільно? — спитав він.

— Так, — кивнула дівчина. — Тому що вони відчувають ефект. Коли робиш щось добре для міста — воно відповідає тобі. Не наказами, а взаємністю.

Марк мовчав. Усередині щось ворушилося. Він відчув дивне тепло: наче вперше за довгий час його вибір справді мав значення.

— Спробуємо? — раптом запитав студент, який стояв поруч. — Просто зробіть одну невелику добру справу.

Марк здивовано підняв брови.

— Добре, — сказав він. — Що саме?

— Знайдіть когось, кому можна допомогти, — відповів студент. — Не для балів, не для системи. Для себе.

Марк глянув навколо. Побачив жінку, яка намагалася донести важкі пакунки до під’їзду. Він підійшов і допоміг їй. Жінка посміхнулася, подякувала, а Марк відчув легке, щемке тепло всередині.

— Це… — пробурмотів він. — Це відчуття, як ніби я частина всього цього.