Глава 3 Секрет «Ядра Свободи»

Ліфт зупинився. Двері повільно розчинилися, і Марк увійшов у простір, який відразу відрізнявся від усього, що він бачив раніше.

Не коридор, не зал — а велика підземна арена з високими стелями, де в повітрі зависали прозорі сфери, світлові лінії, голографічні карти. Кожна лінія, кожна точка рухалася, пульсувала, реагувала на присутність людей. І, здавалося, на його присутність теж.

— Це… — почав Марк.

— Не намагайтеся зрозуміти одразу, — перебила його Марія. — Просто подивіться.

Вона повела його через лабіринт прозорих панелей, де інформація лилася хвилями, змінювала форму і колір. Тут не було технічного шуму — лише чистий потік даних, що живим потоком відображав життя міста.

— Це «Ядро», — сказала Марія. — Серце Харкова. Тут збирається все: повітря, вода, енергопостачання, транспорт, здоров’я, настрій людей. І не через контроль — через мотивацію.

— Мотивацію? — повторив Марк. Йому складно було повірити, що можна керувати містом, не втручаючись у життя людей силою.

— Так. Кожен громадянин отримує соціальні бали за добрі справи, винаходи, ідеї, навіть просту допомогу іншому. Вони мотивовані робити місто кращим, а не боятися покарання.

Марк нахилився до однієї із сфер. Він побачив маленьку модель кварталу — людей, що рухаються, будівлі, транспорт, зелені насадження. І все було в реальному часі.

— Це… воно відображає життя міста? — спитав він, ледве стримуючи захоплення.

— Так, — кивнула Марія. — Але важливіше те, що місто відчуває вас так само, як ви відчуваєте його.

Марк відчув дивний холодок: ніби хтось або щось спостерігало не просто за даними, а за ним особисто. Він намагався зберегти професійну дистанцію, але серце билося швидше.

— Я б назвав це цифровим повідцем, — сказав він, випробовуючи межі дипломатії.

— А я назвала б його дзеркалом, — відповіла Марія. — Він не примушує. Він показує, як ти дієш.

Вони зупинилися перед великою сферою. Вона світилася теплим світлом, плавно пульсувала.

— Це центральний вузол, — пояснила Марія. — Він об’єднує всі системи. Транспорт, енергетику, водопостачання. Навіть екологічні показники та настрій людей.

Марк нахилився ближче. Він міг бачити цифри, графіки, анімації — усе в одному потоці, що неможливо було зупинити.

— І люди це знають? — запитав він. — Що вони підключені до системи?

— Знають. І беруть участь добровільно. — Марія усміхнулася. — Ніхто не змушує. Кожен робить вибір. І це головне.

Марк промовчав. Внутрішньо він відчував: тут немає подвійної гри. Тут просто немає потреби в обмані.

— А якщо хтось захоче зламати систему? — його голос тремтів більше від цікавості, ніж страху.

— Тоді люди захистять її самі, — спокійно сказала Марія. — І ти побачиш, як це відбувається.

Вона провела його далі. Марк бачив, як маленькі, майже непомітні рухи однієї людини викликають реакцію системи в іншому кінці міста. Лінії світла змінювалися, а графіки пульсували.

— Ви кажете, що це не контроль, — сказав Марк. — А як тоді пояснити, що місто реагує на найменший рух?

— Це не контроль, — повторила Марія. — Це взаємодія. Ми навчили місто відчувати людей, і воно відповідає.

Марк зробив крок назад. Йому не подобалося визнавати це, але він зрозумів: це працює краще, ніж будь-які системи, які він бачив у Лондоні чи будь-де ще.

Вона повернулася до нього, уважно дивлячись у очі.

— І саме тому ти тут, Марку. — її голос став тихішим, майже інтимним. — Щоб побачити, чи зможеш ти зрозуміти, як це працює, не намагаючись зламати.

Він хотів щось сказати, але не зміг. У нього була лише одна думка:

— Це місто… воно живе.

— І воно не тільки живе, — відповіла Марія, — воно чекає на нас, щоб ми зробили його ще кращим.

Марк дивився на світлові потоки, що тікали по всіх напрямках, і зрозумів: це не звичайна робота урбаніста. Це випробування його власного скепсису, його власних переконань, його самого.

— Готовий піти далі? — запитала Марія.

Марк зробив глибокий вдих.

— Більше нікуди не втечу, — сказав він.

Вона кивнула, і вони рушили глибше у серце Ядра.

Коли Марк і Марія рушили далі, простір Ядра здавався ще більшим. Лінії світла та голограми обвивали їх, ніби реагували на кожен крок. Іноді Марк відчував легке запаморочення — не від висоти або швидкості, а від того, що інформація тут текла живим потоком, а він не міг її зупинити.

— Як ви все це координуєте? — нарешті спитав Марк, намагаючись сховати захоплення. — Скільки людей тут працює?

— Немає сенсу рахувати, — відповіла Марія. — Бо кожен житель Харкова стає частиною цього процесу. Хтось вдома поливає квіти — це фіксується. Хтось винаходить нову систему рециркуляції води — теж фіксується. Все йде в Ядро.

— Добровільно? — здивовано повторив Марк.

— Звісно, — кивнула Марія. — Ніхто не змушує. Ніхто не карає. Люди отримують бали — і це мотивує їх робити більше. Але якщо вони не хочуть — нічого не змінюється. Місто просто продовжує жити.

Марк пройшов трохи вперед і підійшов до однієї з панелей, що відображала квартали міста в реальному часі. Він побачив будинки, парки, транспорт і людей, що рухалися по своїх маршрутах. І це було настільки органічно, що він відчував себе стороннім не тільки в фізичному сенсі, а й у сенсі свого мислення.

— Ви називаєте це «Ядро», — промовив він. — Але воно не контролює… воно слухає.

— Так, — відповіла Марія. — Воно слухає і показує наслідки дій. Кожен вибір людини тут — не прихований, не караний. Лише відображений.

Марк нахилився ближче. Його рука торкнулася легкого проміння голограми. Лінії світла зашуміли, і він відчув дивне тепло, яке поширилося по всьому тілу.

— Це… — почав він.

— Це взаємодія, — завершила за нього Марія. — Місто відчуває нас, ми відчуваємо його.

Він відступив і подивився на її обличчя. Її погляд був спокійним, але проникливим.