2 Білявка в Держпромі

Марк прийшов раніше.

Це було нехарактерно. Зазвичай він з’являвся рівно вчасно — не раніше й не пізніше, тримаючи дистанцію, залишаючи собі право на холодну оцінку. Але цього разу ноги привели його на площу Свободи задовго до чотирнадцятої.

Площа жила.

Не як туристичний простір і не як адміністративний центр — як велика кухня, де кожен щось робить і водночас знає, що відбувається навколо. Люди сиділи групами, стояли, ходили, сперечалися, сміялися. У повітрі висіли напівпрозорі схеми, графіки, візуалізації — вони з’являлися й зникали, ніби дихали разом із площею.

Марк упіймав себе на дивному відчутті: тут не було «глядачів». Усі були учасниками.

— Отже, — пробурмотів він, — відкритий формат.

Він ще раз перевірив повідомлення. «Формат — відкритий». Без уточнень. Без адреси.

— Класично, — з іронією подумав Марк. — Запросити людину й не сказати, куди саме.

— Ви ж Марк Грей?

Він обернувся. Перед ним стояла дівчина років двадцяти п’яти з планшетом під пахвою. У неї було темне волосся, швидкий погляд і звичка говорити трохи швидше, ніж думати — або навпаки.

— Так.

— Тоді вам туди, — вона кивнула в бік Держпрому. — Але не всередину.

— Логічно, — відповів Марк. — А куди саме?

— Побачите.

Вона вже пішла, навіть не озирнувшись. Марк зітхнув і рушив за нею.

Чим ближче вони підходили до Держпрому, тим виразніше Марк відчував внутрішнє роздратування. Будівля, яку він знав з підручників і лекцій як символ індустріальної епохи, тут виглядала… живою. Не музеєм, не пам’ятником. Вона не хизувалася своїм віком і не намагалася бути молодшою. Вона просто була частиною міста.

І саме це дратувало.

— Ось, — сказала дівчина і зупинилася.

Марк очікував побачити сцену. Або подіум. Або хоча б мікрофони.

Натомість — коло людей просто неба. Хтось сидів на складних стільцях, хтось стояв, хтось присів на бордюр. Посередині — голографічна модель фасаду будинку, що повільно оберталася, змінюючи кольори.

— Це… нарада? — обережно спитав Марк.

— Ага, — кивнула дівчина. — Уже п’ятнадцять хвилин.

— І ніхто не проти, що вона проходить… так?

— А як інакше? — здивувалася вона. — Тут же місто.

Марк хотів щось відповісти, але в цей момент у центрі кола з’явилася вона.

Марія.

Він упізнав її одразу — з екрана, з ранкового відчуття, з того самого внутрішнього подразника, який він відчув ще зранку. Світле волосся, зібране недбало, білий костюм без жодної ознаки офіційного пафосу, кеди. Вона тримала в руках стилус і говорила одночасно з двома людьми, не підвищуючи голосу.

— Якщо ми перенесемо запуск на тиждень, — сказала вона, — ми виграємо стабільність, але втратимо темп. А темп зараз важливіший.

— Але ризики… — почав хтось.

— Я знаю, — перебила вона м’яко. — Тому ми їх не ігноруємо, а беремо на себе. Разом.

Марк завмер.

Це не було схоже на політика. І не було схоже на менеджера. Вона не переконувала — вона залучала.

— Маріє, — озвався хтось із кола, — а якщо система не витримає навантаження?

Вона задумалася. Не для вигляду — по-справжньому.

— Тоді ми визнаємо, що помилилися, — сказала вона. — І виправимо. Але не будемо боятися помилитися ще до того, як спробували.

У колі пролунав сміх. Не глузливий — полегшений.

Марк відчув, як у нього всередині щось напружується. Це було небезпечно. Не тому, що неправильно. А тому, що працювало.

— А це хто? — Марія раптом подивилася прямо на нього.

Погляди обернулися. Марк відчув себе не гостем, а експонатом.

— Марк Грей, — сказав він чітко. — Урбаніст. Лондон.

— А, — усміхнулася вона. — Той самий.

— Залежить, що ви про мене чули.

— Що ви не вірите в дива, — відповіла Марія. — Це добре. Нам такі потрібні.

— Щоб доводити, що ви помиляєтесь? — сухо уточнив Марк.

— Щоб не давати нам повірити у власну пропаганду, — так само спокійно відповіла вона.

Кілька людей у колі перезирнулися. Хтось тихо хмикнув.

— Ви завжди проводите наради на вулиці? — запитав Марк.

— Лише ті, що стосуються міста, — сказала Марія. — А ці — всі.

Вона зробила крок до нього.

— Ви вже встигли скласти думку?

— Я тільки починаю, — відповів Марк. — Але виглядає так, ніби у вас тут… культ ефективності.

Марія засміялася. Щиро.

— Ні, — сказала вона. — Культ відповідальності. Це різні речі.

— Не для всіх, — зауважив Марк.

— Саме тому ми не для всіх, — легко відповіла вона.

Вона повернулася до кола.

— Продовжимо. Фасади запускаємо в п’ятницю. Хто проти — підніміть руку.

Дві руки. Потім ще одна.

— Добре, — кивнула Марія. — Після обговорення залишаємося ще на десять хвилин. Решта — дякую.

Люди почали розходитися, але не поспіхом. Хтось залишився, хтось підійшов до Марії з питанням, хтось просто махнув рукою на прощання.

— Ви не боїтеся, що це виглядає… хаотично? — спитав Марк, коли вони залишилися майже вдвох.

— Боюся, — чесно відповіла вона. — Але контроль і страх — погана пара.

Вона подивилася на нього уважно.

— Ви шукаєте тріщини, Марку.

— Це моя робота.

— Тоді раджу дивитися не лише на стіни, — сказала Марія. — А й на людей. Вони тріскаються швидше.

Марк хотів заперечити. Але не знайшов слів.

— Підете зі мною? — раптом спитала вона. — Покажу вам дещо. Якщо, звісно, не боїтеся підземель.

— Після цього міста? — Марк криво всміхнувся. — Я вже нічого не виключаю.

Марія кивнула.

— Тоді ходімо. Але попереджаю: там вам може не сподобатися.

— Це обнадіює, — відповів Марк.

Вони рушили в бік входу до Держпрому, і Марк упіймав себе на думці, що вперше з моменту приїзду він не думає про звіт.

Він думав про те, що саме ця жінка намагається приховати — і чому йому починає здаватися, що вона нічого не приховує взагалі.