Глава 1 Скляний горизонт

Марк завжди ненавидів момент приземлення. Не через страх — через розчарування. Літак ще не торкався смуги, а він уже знав, що побачить: сірі будівлі, зморені обличчя, місто, яке програло майбутньому ще до того, як встигло з ним познайомитися. Так було в Делі, так було в Каїрі, так було навіть у Мілані, який уперто маскував втому під глянцем.

Тому, коли шасі м’яко ковзнули по поверхні аеропорту «Харків-Центральний», Марк уже приготувався внутрішньо скривитися.

Але нічого не сталося.

Не було звичного реву гальм. Не було вібрації, від якої дзвенять зуби. Лише короткий, майже делікатний поштовх — і тиша. Така глибока, що Марк мимоволі зняв навушники, думаючи, що оглух.

— Ми вже…? — хтось здивовано прошепотів поруч.

Стюардеса усміхнулася так, ніби це питання їй ставили щодня.

— Ласкаво просимо до Харкова.

Марк підвівся не одразу. Він чекав, що за кілька секунд тиша зламається — запізнілим гуркотом, криком двигунів, метушнею. Але тиша трималася. Вона була щільною, як скло.

Коли двері літака відчинилися, він зробив крок і… зупинився.

Повітря.

Воно не просто було чистим. Воно було іншим. Марк, який провів половину життя в містах і аеропортах, звик до запахів: гасу, металу, кави, людської втоми. Тут не було нічого з цього. Повітря мало легкий, ледь вловимий аромат — не квітів, ні. Швидше, як після дощу в горах. Воно входило в легені і… залишалося. Ніби не поспішало виходити.

Марк кілька разів глибоко вдихнув, потім озирнувся, відчуваючи себе ідіотом. Пасажири йшли далі, хтось знімав відео, хтось жартував. Для них це, схоже, було нормально.

«Психосоматика», — автоматично зафіксував його внутрішній критик. — «Очікування. Маркетинг. Плацебо».

Він усміхнувся сам до себе і рушив у термінал.

Аеропорт був прозорий. Не метафорично — буквально. Скляні стіни, стеля, переходи. Але це не тиснуло. Скло не було холодним. Світло проходило крізь нього м’яко, без різких відблисків. Марк помітив, що не мружиться.

— Дивно… — пробурмотів він англійською.

— Кажуть, очі менше втомлюються, — відповів хтось поруч такою ж англійською, але з м’яким акцентом.

Марк здригнувся. Чоловік років п’ятдесяти, у формі аеропорту, дивився на нього з легкою цікавістю.

— Особливе скло? — запитав Марк, професійно.

— Особливі люди, — знизав плечима чоловік. — Скло — це вже потім.

Марк хотів уточнити, але той уже пішов далі, ніби сказав усе, що вважав за потрібне.

Паспортний контроль пройшов швидко. Надто швидко. Камера ковзнула по його обличчю, зелений індикатор блимнув — і все. Жодних черг, жодних нервових зітхань. Його валіза з’явилася майже одразу, чиста, без подряпин.

«Показуха», — знову подумав він. — «Вітрина».

На виході з аеропорту його чекав таксі-дрон. Він не здивувався — дрони були всюди. Але цей не дзижчав. Він просто… стояв. Чорний, гладкий, майже безшумний.

Водій — справжній, не алгоритм — сидів за кермом і гортав новини на прозорому дисплеї.

— До центру? — запитав він українською, а потім одразу перейшов на англійську. — Ви Марк Грей?

— Так, — Марк насторожився. — Звідки ви знаєте?

Водій кивнув на дисплей.

— Місто знає.

Це мало б прозвучати загрозливо. Але прозвучало буденно.

Марк сів на заднє сидіння і, сам не знаючи навіщо, дістав з кишені білу паперову серветку. Старий трюк. Він використовував його всюди — в Нью-Йорку, у Пекіні, в Ріо. Серветка ніколи не залишалася білою.

Він провів нею по підвіконню.

Серветка була ідеально чистою.

Марк втупився в неї, потім — у вікно, потім знову в серветку. Провів ще раз. Натиснув сильніше. Нічого.

— Ви щось загубили? — байдуже поцікавився водій.

— Ні, — повільно відповів Марк. — Я щось знайшов.

Таксі рушило. Місто відкривалося поступово, без театральних жестів. Не було гігантських хмарочосів, що кричали про велич. Не було нав’язливих голограм. Будівлі були світлими, різними, живими. Деякі фасади… рухалися? Марк придивився. Ні, не рухалися — дихали. Поверхні змінювали відтінок, реагуючи на сонце, на тінь, на хмари.

— Фотосинтезуючі панелі, — ніби між іншим сказав водій. — Старі будинки теж отримали. Вони раді.

— Рідко чую, щоб будинки були «раді», — сухо зауважив Марк.

Водій усміхнувся.

— Ви ще багато чого тут почуєте.

Вони проїжджали повз парк. Вода в озері була такою прозорою, що Марк бачив риб. Справжніх, не декоративних. Люди сиділи на траві, хтось працював з планшетом, хтось просто лежав, дивлячись у небо. Ніхто нікуди не поспішав.

Це дратувало.

Марк ловив себе на бажанні знайти щось не так. Тріщину. Сміття. Зайву рекламу. Хоч одну ознаку того, що це місто — як і всі інші — просто добре приховує свої проблеми.

— Тут завжди так? — нарешті спитав він.

Водій задумався.

— Ні. Раніше було гірше. Потім — важко. А тепер… — він зробив паузу. — Тепер ми стараємося.

«Ми», — відзначив Марк. Не «влада», не «система».

Таксі зупинилося біля готелю. Скляний, але теплий, як і все тут.

— Ласкаво просимо до Харкова, пане Грей, — сказав водій. — Сподіваюся, вам тут буде… цікаво.

Марк вийшов і підняв голову. Над містом простягався горизонт зі скла і світла. Він не сліпив. Він запрошував.

Марк дістав телефон і відкрив нотатки. Написав:

«День перший. Харків. Надто чисто. Надто тихо. Очевидно — ілюзія. Завдання: знайти, що вони приховують».

Він зупинився, перечитав, а потім додав ще один рядок, сам не розуміючи чому:

«Повітря тут дивне. Хочеться дихати глибше».

Марк зберіг нотатку і пішов усередину, не знаючи, що місто вже давно стежить за ним — не як за ворогом, а як за людиною, яку ще можна переконати.

Марк прокинувся серед ночі.

Не різко — без паніки, без кошмару. Просто відкрив очі й кілька секунд лежав, дивлячись у темряву, намагаючись зрозуміти, що його розбудило. У Лондоні це зазвичай був звук: сирена, автомобіль, сусід, що повертався п’яним. Тут — нічого.