Розділ одинадцятий. Кожухар

Місто з'явилося через чотири години.

Вулиці були похмурі. Машини гасали по розбитому асфальту, бризкаючи мокрим брудним снігом. З мосту виднілися труби якогось заводу. Валив стовпами чорний дим.

Річкою йшов лід.

Будинки були сірі, нудні, оповиті парою. З дахів капав підталий почорнілий сніг. Де-не-де висохлими рукатими велетнями лежали на дорогах дерева, і машини змушені були їх об'їжджати. Видно, що вони впали від старості.

Вокзал був маленьким, захаращеним. У ньому тінями блукали підозрілі особи, від яких неприємно пахло. Ще в залі було повно безпритульних собак і тому несло псиною. Собаки займали навіть сидіння для пасажирів. Видно було, що собак тут підгодовують і зігнати їх не було жодної можливості.

Віталій намагався якнайшвидше вибратися з неприємної атмосфери вокзалу. Гидко було заходити в привокзальний буфет. Якийсь підозрілий пом'ятий тип довго нишпорив в урні, нарешті витяг пляшку з-під пива. Піднявши заросле щетиною обличчя, він допив рештки, а пляшку поклав у мішок.

На площі продавали гарячі пиріжки.

- Прямо з пилу - жару, - повідомила товста продавщиця в білому халаті з брудними жирними плямами. Віталій, захлинаючись, намагався їсти гарячий пиріжок, але на смак він був гірким. Довелося з пиріжка виїсти м'ясо з рисом, а решту викинути в дерев'яний ящик, який служив урною для сміття.

У співробітниці вокзалу, що вийшла з приміщення КАСИ, Віталій дізнався про те, як доїхати до центру міста.

Навіть не удостоївши Віталія поглядом, жінка, повернувшись спиною, пробурчала скоромовкою, що найкраще йти пішки.

- Автобус уже поїхав, наступний буде лише увечері. Хочете – чекайте вечора, ось там зал очікування.

Згадавши про зал очікування із собаками та жебраками, Віталій одразу ж відмовився від такої перспективи.

- Вийдіть на трасу – і прямо... За півтори години дійдете ... Можете попутку впіймати, якщо пощастить ... Або таксі візьміть у нас на площі.

На площі, вкритій брудними грудками снігу, стояло таксі, теж досить засніжене, ніби воно стирчало тут більше доби.

Віталій трохи прочистив вікно машини і став барабанити.

Не одразу, але скло опустилося.

За кермом сидів рудовусий чоловічок. Він протирав очі. Тихо грала невиразна музика. Від салону несло затишним теплом.

- Чого треба? - невдоволено спитав рудовусий.

- До міста підкинете? – бадьоро запитав Віталій.

- Куди? - з інтонацією обурення запитав таксист. А потім рішуче назвав суму, яка перевищує ту, на яку сподівався Віталій.

- Та ви що! – щиро здивувався він. – Ну у вас і тарифи.

У той же момент засніжене віконце машини почало підніматися.

Перспектива застрягти на вокзалі не надихала Віталія.

- Добре. Поїхали! - застукав він у віконце.

  Тепер відчинилися дверцята, з яких буквально вивалився таксист. Він відчинив задні двері, кивнувши, щоб Віталій сідав, а сам став ліниво, повільно, зітхаючи, чистити автомобіль від снігу. Це виявився пошарпаний  «Ford Mondeo».

Віталій терпляче чекав, сидячи на задньому сидінні, але таксист не поспішав, акуратно походжаючи з совочком і щіткою, мабуть вибробовуючи терпіння Віталія.

Нарешті він не витримав:

- А скоріше не можна?

- Скоро коти народжуються, - буркнув водій, але зауваження пасажира змусило його поквапитися.

І, нарешті, після довгого заводу, автомобіль невпевнено смикнувся і вирушив у дорогу. Згодом, по досить тряскій дорозі, таксі в'їхало до міста і покотилося, здійснюючи  віражі, об'їжджаючи ями.

Нарешті зупинився біля якихось споруд.

- Центр? – спитав Віталій.

Але шофер нічого не відповів, покинув машину, недбало грюкнувши дверима.

«Ну й обслуговування», - подумав Віталій, помітивши, що до машини тягнуть шланг... Вони заїхали на заправку.

Він нетерпляче завозився у машині.

Незабаром людина в рожевому комбінезоні закінчила заправку. Але водія все ще не було.

Віталій визирнув із машини.

«Чайна» - свідчила пошарпана вивіска.

Віталій вийшов, розминаючи ноги, прогулявся майданчиком. Приїжджали, виїжджали автівки, але водія не було.

Віталій рішуче пішов до чайної.

Тут пахло кавою та сигаретним димом.

Він швидко розрізнив у синюватій, мигаючій кольоровими лампочками напівтемряві рудого чоловічка, який, розсівшись, потягував з кружки, неквапливо ведучи розмову з барменом.

– Ви ще довго? – нервово спитав Віталій. – Знаєте, є чудове прислів'я – «Час – гроші».

- Ну чого ти такий нетерплячий? От пасажир попався неспокійний, - поскаржився водій.

Він допив чай і пішов до машини. Слідом за ним гнівно крокував і Віталій.