Розділ дев'ятий. Помста Еринії

У сільській чайній було тихо та тепло – палала залізна піч. Севастьянов сидів, кашляючи, гріючи руки об склянку з чаєм, відсунувши порцію вареників. Привели його сюди буквально під руки прямо з лазні – старий був брудний і ледве ходив.

- Їжте, їжте... - пропонувала йому Харита.

- Дякую, хрр... не можу їсти... - проскрипів Севастьянов. - Шлунок, хрр... злипся, адже я майже нічого не їм... Спасибі добрим людям - носять дещо... Та ще Манька, полюбовниця Льоньки мого, раз на день якоїсь кашки підкине - от і вся моя їжа. .. Хрр...

- Але так не можна, - зауважив Олег. – Вам треба якось боротись! Є ж поліція... Суд... Як може цей ледар небо коптити, живучи на вашу пенсію? Нехай їде до міста працювати!

- Справді! Зберіться з силами, мобілізуйте друзів, проженіть його та займіть свій дім. У сараї ви загинете, – вставив Віталій.

Севастьянов закашлявся так, що сльози виступили. Він витер очі хустинкою, подарованою Харитою, висякався. Подивився почервонілим каламутним поглядом зневіреної людини.

- Та кажу я вам... Кхм... Підсунули папір, підмахнув не дивлячись... Все майно тепер йому перейшло. А він виписав мене звідти. Каже, кхм, діду, забирайся в сарай, вмирати значить... А сам пенсію мою отримує і гуляє...Кхм... Дім розкрав, речі розпродав...

Віталій зітхнув:

- Ех, ну як же ви... Все ж,  людина з досвідом, з вищою освітою...

- Кхм ... Та ось так… Повірив я внуку. Ось так і прошляпився! А тепер і помирати видно у сараї доведеться. Адже в мене нікого не лишилося...

Темні, з плівкою очі Севастьянова раз у раз зупинялися на Асі.

- А ви приємна дівчина, - сказав він. – Кха… І когось мені нагадуєте… Від вас така енергія приємна йде…

Харита посміхнулася і поклала свою руку на його - зморшкувату, худу, стару.

- Ви не турбуйтесь. Глибоко зітхніть - вам стане добре і спокійно... Ми вам допоможемо, не залишимо в біді. Може вдасться прилаштувати в один заклад, де все ж таки легше буде, за вами буде догляд.

Олег кивнув:

- Потрібні будуть гроші – добудемо… Я концерти даю… І милиці вам купимо…

- Ви співаєте? - зачаровано запитав Севастьянов.

- Так, є трохи, - усміхався Олег, прямо і по-доброму дивлячись у його обличчя.

Севастьянов витер рота.

- Кхм... Слухайте, хлопці, а що це ви мене... е... такою турботою оточили?

Друзі переглянулись.

Відповіла Ася-Харита, м'яко та довірливо:

- Нам необхідно дізнатися про одну людину.

Севастьянов пожвавився:

- Про кого?

- Про одну дівчину. Її звали так само, як і мене – Асею. Адже ви були секретарем комсомольської організації, в якій перебував тато Віталія, про якого ми вам розповідали.

Севастьянов кивнув головою.

- Ася? Кхм ... Хіба зараз усіх згадаєш? А як її прізвище?

Віталій знизав плечима.

- Її ще з комсомолу виключили за якусь провину...

Севастьянов замислився.

- Кхм ... Я пригадую одну дівчину. Пішла на початку четвертого курсу. Як же її? Асія Рутгер, здається так... Вона начебто з цих, як їх... прибалтійських німців була.

- І як склалася її доля?

Севастьянов скривив губи.

- Не знаю. Кхм ... А навіщо вона вам потрібна?

Віталій та Олег переглянулися.

Харита відповіла за них:

- Нам дуже треба розшукати її. Одній людині погано. А ця Асія може йому допомогти… Розумієте, чисто… психологічно допомогти…

Вона дивилася чистим поглядом на Севастьянова.

Він опустив блискучі очі.

- Боже, як давно це було... Я пам'ятаю, як виключили її, вона потім пішла... А як далі склалася її доля, де вона зараз, чи жива - я не знаю... Кхм...

На якийсь момент запанувала тиша, всі сиділи задумливі.

– А за що її виключили? – спитав Віталій тонким голосом.

Севастьянов глянув на нього.

- За антирадянську поведінку...

- Ось як... - сказала Харита. - І в чому ж воно виражалося?

Севастьянов важко зітхнув, махнувши рукою, налив собі з графина. Випив залпом, віддихався, витер губи.

- Розумієте, час який був... Кхм... Боротьба зі стилягами... І з цим, як його... Ідолопоклонство перед Заходом... І всіляке інше. А вона ходила на ті часи супермодно одягнена... Читала іноземні журнали, слухала різні платівки... У неї родичі за кордоном були. Вона могла легко дістати дефіцитне… Ну ось… А що там було докладніше - я вже й не пригадаю… Давно це було. Кхм...

Він знову закашлявся, витираючи хусткою. Підтягнув миску, кинув у рот один вареник, шамкаючи рідкозубим ротом.

- І ви більше не спілкувалися з нею?