Розділ восьмий. Друг батька

Віталій зайшов у темну квартиру, яка стала незатишною та пустельною. Він порився в шафі для одягу, щоб взяти деякі батьківські речі для лікарні.

Потім сів у крісло, взяв з шафи портрет тата і замислився. Той виглядав на ньому молодим та веселим.

«Що з нами робить старість…», - промайнуло у голові у Віталія. Налетіли сумні думки, і сумним здавався сніг, що рівними пасмами падав за вікном.

Він знав, що ця фотографія батька є частиною спільної з мамою. Але мами вже давно немає.

Віталій порився в старих альбомах, знайшов їхню загальну фотографію, що трохи пожовкла в кутках, розгладив її…

«Чи любив батько матір? Чи було його сімейне життя щасливим?»

Тільки зараз Віталій задумався про це. Згадала Ася-Харита, і стислося серце. Ймовірно, вона зараз разом із Олегом…

Щоб трохи відволіктися, Віталій знайшов у шафі ключ та відкрив секретер батька.

Папери, папери, папери… Його роботи… Стоп, ось і листування… Багато конвертів із різнобарвними марками, штемпелями. Звичайно ж, він не переписувався з тією Асією… Але він писав друзям… Чи писав він загадковому «С»? Чи отримував від нього листи? Навряд чи вони були близькими друзями.

 Майже дві години Віталій копирсався в батьківському архіві. В основному переважало листування останніх років, старі конверти траплялися рідко. Серед адресатів потрапив Сиволап Микола. Якийсь літератор, аж із Львова. Ні, це щось занадто далеко! А ось ще на "С"! Жінка – Неллі Валеріївна Сородич, ще й доктор наук! Ні, не те…

Віталій зібрав розсипані листи, у великий потемнілий целофановий мішок Почав розбирати величезний пакет. Рукописи, самвидав… Віддрукований на машинці роман «Вальпуржина ніч»  якогось Гліба Сагайдакова. Ого, ще 1906 рік! Цікаво! А це що? Репринтне видання «Майстра та Маргарити», повне! Далі йдуть рукописи -  Багряний, Плужник, Пастернак ... Стоп! Майнуло щось знайоме.

«О. Грін. Недоторка».

Очі Віталія ковзнули по машинописному тексту. Типовий грінівський стиль! Ух ти, і тут Харита! Так,  про цю «недоторку» говорив батько. Цікаво! Віталій переглянув обсяг. Незакінчений роман Гріна не був об'ємним, за вечір цілком можна подолати.

Він звернув увагу на приписку у кутку обкладинки.

«На згадку Вовці, невтомному детективу, мисливцю за рукописами, від Льошки Севастьянова. Полум'яне привітання від НМГ».

 І стояв підпис.

Льошка Севастьянов? Прізвище на букву «С»… А хто такий НМГ?

Значить, треба пошукати адресата на прізвище «Севастьянов». Але, може, батько й не листувався з ним? Можливо вони не були друзями?

За мить Віталій заглибився в перипетії роману. Поневіряння сивого зброяра Ферроля і його дочки Харити, дівчини дуже тонкої душі і доброго серця, чимось нагадали йому сторінки прози Чарльза Діккенса.

Відклавши рукопис, Віталій знайшов у шафі збірку «Спогади про Олександра Гріна». Книжку було закладено новорічною листівкою.

Вона була вітанням від Олексія Севастьянова! Там стояла й адреса!

***

Харита-Ася вміла прикрашати будь яку обстановку. Її поява в квартирі Віталія осяяла простір світлим сяйвом і наповнила позаземним спокоєм.

Олег чекав біля під’їзду, доки Харита оглядала житло Віталія.

- Які в тебе книжки! Обіцяй, що даси почитати!

- Звісно, ​​Асю! Більшість із цих книжок батьківські. Дефіцитні видання. Бери які хочеш, усе, що до душі…

…Через годину їхній автомобіль пробирався за містом крізь снігові замети. Вони в'їжджали до селища Калинове, де, судячи з листівки, мав мешкати Олексій Севастьянов.

Кущі та дерева були припорошені снігом,  що хвилястими килимами лежав на парканах і дахах.

- Оце намело, - говорив Олег, обертаючи кермо. Автомобіль часом пробуксовував, але потім уперто пробирався вперед.

— Зате гарно, — весело говорила Харита, постійно хапаючи Віталія під лікоть. Той готовий був їхати в такій обстановці далі й далі… Присутність Харити, її тісно обтягнуті білим светром груди, хвилювали його.

 Лише головна вулиця, на яку вони вибралися, виявилася більш-менш очищеною від снігу.

Вони спитали двох вусанів, що стояли біля будівлі сільради, необхідну вулицю, але ті лише мовчки знизали плечима.

– А я не пам'ятаю шляху, – казав Віталій. – Пам'ятаю лише, що були у цьому селищі. А де… Обстановка мало знайома. До того ж я тоді пацаном був.

Проїхали повз нахилену дзвіницю, з купола якої білим порошком сіявся сніг.

- Наче пізанська вежа, - сказав Олег, вказуючи на неї.

Жінка в пуховій хустці, з відром у руках йшла від колонки, довкола якої була брила льоду. За нею біг собака.

Жінка знала цю вулицю.

- Вона далі... Ви вздовж річки трасою їдьте. А потім візьміть ліворуч, ближче до клубу. Перший поворот ліворуч.

Жінка прикривала рот рукавицею. З рота собаки клубилася пара.