Розділ сьомий. Чорний діамант

Надвечір сніг почав засипати тротуари, прикрашаючи важкими рукавами гілки дерев та дахи будинків. Віталій і Харита, провідавши батька та дізнавшись, що він непогано влаштувався (у палаті на трьох), вирішили пройтися вулицями міста.

Йти під снігом було легко й хороше. Здавалося, що в житті відбувається щось важливе, якийсь невидимий поворот, але в чому він полягає ніхто з них не міг збагнути. Кожен із них усвідомлював, що набував щось важливе і не хотів цього втрачати.

Віталій і Харита крокували в сніговому царстві, розмова текла вільно - вони відчували одне одного емоційно, з півслова. Дійшли до дерев'яного мосту, що з'єднав береги замерзлої річки. Сніг у похмурому сірому просторі летів і падав на синій лід.

Дихалося легко, хоча в серцях був смуток.

Віталій, спираючись на скрипучі дерев'яні перила моста і дивлячись на засніжену річку, сказав:

- Я радий, що ти допомогла мені, Асю, поїхала з нами. Батько до тебе дуже ніжно ставиться тому, що…

- Що я нагадую йому Селестіну, - доповнила Харита.

Віталій зітхнув.

- Не тільки. В молодості у батька була кохана на ім'я Асія. Вони у будівельному загоні познайомилися... А потім... Так вийшло... Ну… шляхи їх розійшлися...

І Віталій розповів усе, що він знав про Асію.

Харита зацікавилася його розповіддю.

- Слухай, а якщо спробувати дізнатися про подальшу долю цієї Асії. Мені здається, що це могло б допомогти твоєму батькові. Можливо, він страждає від того, що його минуле не відпускає! Щось пов'язане з цією дівчиною мучить його, не дає йому спокою. Можливо, йому стало б легше, якби ми знайшли її.

Віталій кивнув головою.

- Можливо… Але як її знайти? … Країна чималенька!

Вони пішли на протилежний берег, де виднілися, розсипаючись крізь снігову пелену, зелені, жовті та помаранчеві вогники будинків.

Білий сніг поступово прогнав геть сутінки; він вибілив світ начисто, надавши йому світла.

Віталій раптово згадав про одну людину.

- У всякому разі, це єдина зачіпка. Ця людина живе у якомусь невеликому селищі. Якось зустрічався з батьком... Цей чоловік інвалід, живе на пенсію вже давно. У нього свій дім... Батько казав, що він був секретарем їхньої комсомольської організації.

- Так би мовити - комсомольським ватажком... - уточнила Харита.

- Ну, так… Прізвище його здається на літеру «С», чи то «Савенко», чи то «Севанов»… Треба буде запитати у батька.

- Не треба, - зупинила Харита, взявши за руку. – Батько безперечно буде проти. Добре буде, якщо ми самі знайдемо цього колишнього секретаря та жінку...

- Може ти й маєш рацію…, - замислився Віталій.

- Ти хоч приблизно знаєш, де він живе?

- Пам'ятаю, ми їздили з батьком на риболовлю, зупинялися біля його дому, заходили до нього... Але давно це було. А там вулиці такі звивисті, з поворотами… Можна спробувати його знайти…

Харита посміхнулася:

- А язик нащо? Розпитаємо людей… Спробуємо… Якщо ми знайдемо цю людину і якщо вдасться дізнатися про долю Асії, можливо, цим ми підтримаємо твого батька…

Вони перейшли через міст, підійшли до старої церкви і зупинилися, дивлячись на побілілий купол.

Неподалік діти грали у сніжки. Було і хороше, і сумно, водночас.

***

На вокзалі їм відвели для ночівлі старий шкіряний диван, бо всі ліжка були зайняті.

- На цьому дивані ми відпочиваємо, - сказала чергова, - але якщо треба…

Віталій і Харита спочатку лягли валетом, але невдовзі почав дошкуляти крижаний холод, ніби пронизуючи гострими голками (кімнату ледве зігрівали батареї опалення).

- Іди до мене, Віталько, - прошепотіла Харита в темряві. Поруч хропів сусід – пасажир, який чекав на поїзд.

Віталій ліг поряд, обійнявши Асю. Поступово вогненна хвиля наповнювала його тіло. Вони лежали обнявшись і здавалося, що зараз упадуть у якусь безодню.

- Спи, любий, - прошепотіла дівчина, і він одразу провалився в сон, який виявився іншою дійсністю.

***

Зимова ніч була залита світлом. Білим покривалом на дахах лежав ніжний сніг, що іскрився срібно – блакитним сяйвом під спицями місячних променів, що виривалися з-під розірваних хмар.

Вони з Харитою сиділи на даху, і він відчував крижаний вітер, що пронизував одяг.

«Зараз тобі стане тепліше», - прошепотіла Харита і витягла звідкись маленьку скляну пляшечку. – «Зроби ковток» - запропонувала дівчина. – «Це дуже легке вино».

Напій пах квітами, був в'язким та приємним на смак.

Усередині тіла розлилося приємне тепло.

 «Тепер тобі не страшний зимовий холод», - почув він її слова, відразу зменшуючись, а навколо, навпаки, все зростало і збільшувалося в розмірах. Та й з Харитою відбувалося щось чарівне: вона перетворилася на легку сніжинку синьо-білого кольору. А Віталій світився помаранчевим сяйвом.