Розділ 5: Привиди не терплять страху

— Дім з привидами? Де ти взагалі це знайшов? — Зої йшла разом з іншими, позіхаючи від недосипання й ледве переставляючи ноги невідомим маршрутом.

— Зізнаюся чесно, я ніколи тут не був, — сказав Матео, поглянувши на друзів.

— Я б на вашому місці взагалі МОВЧАВ!! Ви й так знову залишили нас без грошей, тож тепер просто робіть мовчки те, що треба! — Мотлох активно розмахував руками, продовжуючи впевнено крокувати вперед.

За кілька хвилин вони вже були на місці. Це був великий парк атракціонів, що виглядав повністю занедбаним. Навколо не було жодної душі, а іржаві, похилені каруселі одразу давали зрозуміти — він не працює вже дуже давно.

— Оскільки наш парк реставрують, і перший атракціон відкривається вже сьогодні, ваша задача — робити все, щоб люди виходили звідси, кричачи від страху! — заявив гладкий низький чоловік на вході.

— О так, лякати ми точно вміємо! — посміхнувшись, зазначила Лорі.

— Скажіть, чи знаєте ви, що саме вам доведеться робити сьогодні?

— Не хвилюйтеся! Ми все прочитали ще вчора! — намагаючись показати максимальну впевненість, Мотлох хвацько сперся ліктем на паркан і ледве не полетів шкереберть.

Чоловік пропустив друзів, і вони рушили до великої похмурої будівлі. Мабуть, навіть якби парк працював на повну, цей дім жахів усе одно першим кидався б у вічі.

— Здається, це він, — показав Матео, протираючи окуляри.

— Так... Краще й не придумаєш, — Лорі підійшла та відчинила важкі двері будівлі, які ледве трималися на завісах.

— Цікаво, який сенс відкривати лише один атракціон окремо від усього парку? — запитала дівчина, коли компанія зайшла всередину, вдихаючи густий аромат пилу.

— Уся справа в бабках! Ти думаєш, так просто полагодити стільки гойдалок? Для цього теж потрібні гроші! А як їх отримати? Відкрити те, що й так не потребує ремонту і має моторошний вигляд! — швидко вимовив Мотлох, зачепивши манекен поруч, який від цього жесту просто розсипався на порох.

— Все не так уже й погано... — продовжуючи йти вперед, зауважив Матео.

— Так ти що, темряви боїшся?! — Мотлох зненацька торкнувся плеча хлопця, і той у ту ж секунду підстрибнув вгору.

— Та пішов ти... недоношений! Нічого я не... боюся, — вкрай невпевнено процідив Матео.

— Це дуже добре! Бо саме зараз... час обирати ролі! — Мотлох здер брудне покривало з великої картонної коробки, яку досі тримав під пахвою. У ній лежало чотири костюми.

— Нехай я буду... відьмою! — Лорі витягла фіолетово-чорну сукню з прикріпленим до неї гостроверхим капелюхом.

— Оу, а я, схоже, вбивцею в масці! — Зої крутила в руках чорний балахон, намагаючись зрозуміти, що це за персонаж.

— А я буду клоуном! — гучно вигукнув Мотлох, дістаючи купу різноколірної тканини.

— Тобі для цього навіть костюм не потрібен... — тихо зауважила Зої.

Матео подивився на дно коробки, помітивши там біле простирадло з прорізами для очей.

— Привид? Думаю, це не так уже й погано, — підбадьорила його Лорі.

— Т... так. Мені все одно, ким бути, — хлопець різко підняв голову. Під звук скрипучої підлоги вони розійшлися по різних кімнатах перевдягатися.

Перевдягнувшись, вони знову зібралися в холі.

— І що далі? Коли прийдуть відвідувачі? — поцікавилася Зої, яка тепер стояла в чорному подряпаному костюмі.

— Ну... як би це так сказати... — Мотлох зам'явся, поки друзі вичікувально вставилися в нього. — Через дві години!

— Ти що, серйозно?! — крикнули вони в один голос.

— Та не хвилюйтеся ви! Ми вдягли костюми не просто так, бо зараз нам треба зробити найважливішу річ — прорепетирувати! — Він указав на дверний отвір, де раптово з'явився їхній знайомий. — Здорово, дітлахи!

Його, звісно, налякати було НАБАГАТО складніше, ніж Матео, проте містер Бампкінс міг стати чудовим піддослідним. Лорі поглянула на Матео, але той демонстративно відвернувся, ігноруючи компанію.

— І що нам робити далі? — запитала Зої, тримаючи в руках маску.

— Сценарій такий, — Мотлох розгорнув пом'ятий папірець, уважно вчитуючись у текст. — По-перше, Зої, ти як «вбивця» проводиш відвідувачів всередину, розповідаючи легенду про це місце... Бажано вивчити її просто зараз. Повторюй за мною: «Цей страшний котедж...»

— Цей страшний котедж...

— ...був побудований на старому кладо...

— ...був побудований на старому кладовищі...

— ...після того, як мертві почали повставати зі світу мертвих... І... — Він зиркнув на дівчину, яка вже стояла з заплющеними очима, погойдуючись. — ЗОЇ! — викрикнув він.

— Так, так... Мертві повстали зі світу мертвих, щось там далі...

— Якщо ти продовжиш спати на роботі, то наш план знову піде коту під хвіст!

— Ну вибачте! Не тобі ж доводиться спати під чийсь пекельний хропіт!

— Та неважливо вже, потім розберемося зі словами! Давайте ближче до суті, — нервово вигукнув Матео.

— Добренько... Після того як Зої проводить відвідувачів до ліфта, з'являються Лорі та Мат! Ви заходите разом із ними в кабіну й везете їх на другий поверх.

— Ну клас, тепер мені ще й у ліфті сидіти, — пробурмотів Матео.

— Далі... далі в нас... Ось! Настає мій час! Я вискакую і починаю бігти за людьми. Потім Лорі з Матео повинні вийти через запасний... — Мотлох продовжував детально розписувати сценарій ще хвилин десять. — Ну що, всім усе зрозуміло?

Усі кивнули, чекаючи на початок.

— Тоді по місцях! А Бампкінс нехай вийде на вулицю.

Усі розбіглися, крім Зої, яка залишилася стояти в холі, намагаючись не заснути на ходу.

Лорі з Матео вже зайшли в ліфт. Вони ступили на іржаву підлогу кабіни, після чого хлопець мовчки притулився до такої ж старої стіни, густо завішаної штучним павутинням.

— Схоже, тобі не дуже подобається тут перебувати? — дивлячись на нього, запитала дівчина.

— Та начхати. Головне, щоб цей бовдур Мотлох був задоволений.

Двері ліфта зі скрипом зачинилися. За кілька хвилин вони почули, як Зої веде першого відвідувача. Вона ледве згадувала текст, плутала слова і розмовляла з геть нульовим ентузіазмом. Промовивши останню репліку, вона легенько постукала в двері ліфта. Але відповіді не було. Вона грюкнула сильніше, крикнувши: