Розділ 3: Халепа на колесах

Друзі сиділи на кухні, доїдаючи те, що залишилося після згорілого візка.

— Ну, і які в нас плани на сьогодні? — поцікавилася Лорі.

— Твоя кімната виглядає достатньо сіро. Я думаю, нам слід пройтися крамницями, — зауважила Зої.

— Я щось не дуже зрозумів... У вас що, є ЗАЙВІ ГРОШІ? — обурено запитав Мотлох.

— Не було б... — почала Зої.

— ...якби ми випадково не проїхали повз касу! — зі сміхом додала Лорі.

— Я чомусь не зрозумів, чому туалет досі не вимитий? — холодно запитав Матео.

— Який ще туалет?! Якщо я зараз не поїду на роботу, то ми тільки й будемо їсти смажені продукти, — Мотлох вийшов із квартири, гучно зачинивши двері.

Він сів у свою коричневу іржаву «Хонду», ледве відчинивши дверцята. Машина не заводилася досить довго, але після сильного удару ногою ревнула як новенька. Він їхав досить швидко; одягнувши чорні окуляри та ввімкнувши «Бітлз», пафосно відчинив переднє вікно.

Опинившись на вуличках міста, дівчата та Матео йшли, роздивляючись вітрини. Всі магазини виглядали на одне лице, навіть якщо товари в них були геть інші.

— А де взагалі працює Мотлох? — запитала Лорі.

— Ким прийдеться: іноді сортує сміття, іноді допомагає щось будувати. І все це відбувається на одному місці — на старому міському звалищі, — впевнено розповідала Зої.

— Ну, а ви? Чому не працюєте? — поцікавилася Лорі.

— Ми якось і не думали про це... Звісно, іноді ми робимо щось, але не так стабільно, як він... — трохи засмучено відповіла подруга.

— А що з приводу тебе, Лорі? Як ми можемо щось розповідати людині, про яку взагалі нічого не знаємо? — холодно та швидко промовив Матео.

— А що з мене взяти? У мамки купа кредитів, хоча гроші в принципі є... А школа — школа кепська, як і усе це місто, — розповіла Лорі.

— Мабуть, якби все було добре, ти б не втекла, — відповів Матео.

— Гей, ти ж знаєш, що вона потрапила сюди випадково! — додала Зої, після чого Лорі зупинилася.

— Мама... — сказала вона, після чого повернулася до інших. — Я взагалі про неї не подумала... А якщо вона без мене... не впорається? — засмучено сказала Лорі. — Типу, так, навряд чи вона помітить, що я зникла, поки залишився алкоголь, проте... я хвилююся за неї, — закінчила дівчина, дивлячись униз.

Зої з Матео довго думали, що їй відповісти, і просто мовчки дивилися на неї.

— Краще б вона сама подумала, як буде тебе виховувати, до того, як ти з'явилася, — сказав хлопець, пройшовши повз Лорі.

— В будь-якому разі, ти вже тут, тож давай не накручувати себе, — сказала Зої, ледве посміхнувшись. — І ще, ми на місці! — додала вона.

Друзі стояли біля магазину декору. Здавалося, що він ледве тримається на місці через занедбаний стан стін. Зайшовши в крамницю, Лорі одразу примітила велику іграшку лева.

— Ого, він такий великий і водночас дивний. Я хочу його! — крикнула Лорі.

— Нізащо! — промовив Матео, забравши лева.

— Та годі тобі, Матео, він досить дешевий! — зауважила Зої.

— Ніяких левів у нашій квартирі! — твердо сказав Матео.

— Як на мене, леви — дуже гарні тварини... — почала Зої, після чого Матео її перервав:

— У ЛЕВАХ НЕМАЄ НІЧОГО ОСОБЛИВОГО! — Кхм, кхм. — Він підправив свій комір та додав: — Я трохи зголоднів. Піду подивлюся, що можна купити тут.

Він вийшов із магазину та попрямував до пекарні.

— Не звертай на нього уваги, насправді він добрий у душі... Просто зануда! — сказала Зої з невпевненою посмішкою.

Дівчата продовжили оглядати речі, ігноруючи левів і, на всяк випадок, усе, що пов'язано з королями.

Матео йшов вулицею, дивлячись на сірих перехожих і вдихаючи запах машинного диму.

— Ну ось, тепер на одну дівчину більше! — прошепотів він сам собі. — Нам і так було непогано, — продовжував він бурмотіти під ніс.

В один момент замість аромату брудного диму він відчув приємний запах щойно приготованої випічки. Хлопець повернув голову та побачив невелике кафе. Хоча він також добре орієнтувався в цьому місці, ця будівля була для нього незнайомою. Він відчинив двері й зайшов у невелике, але приємне приміщення. Людей було небагато, але вони всі, на його думку, виглядали задоволеними.

Коли він побачив дивовижну булочку з вишневою глазур'ю, його суворий вираз обличчя змінився на легку нервову посмішку.

— Добрий день, друже! Хочеш щось придбати? — запитав товстий бородатий чоловік. Серед постійних байкерів та наркоманів продавець виглядав цілком нормально.

— Мені ось цю, будь ласка, — сказав він, указавши пальцем на кулінарний витвір мистецтва.

— Взагалі-то вона вже зайнята, хлопче! — зауважив старий чоловік, відсунувши хлопця ліктем.

— Але... я був перший! — вигукнув Матео, дивлячись на нього.

— Це ж Харисвіль, друже, місто розчарувань! — додав старий, поклавши гроші.

— Ах ти ж... Старий повільний мудак! — обурено вигукнув Матео, схопив булочку, яку щойно поклав продавець, і кинувся навтьоки.

— Гей! Ану стій! — вигукнув старий, дивлячись на те, як Матео тікає.

Хлопець кулею вибіг із пекарні, побігши навпростець.

— Що, занадто спритний для тебе, га?

Бум! Біжачи, хлопець на повній швидкості врізався в ліхтар. Тієї ж миті позаду нього з'явився розлючений старий, його погляд був наче у розлюченої пантери. Вони бігли колами, ледве оминаючи перехожих. Хоч Матео й був достатньо швидким, чоловік також не поступався.

Хлопець побіг по прямій, уже не бачачи нічого перед собою. В один момент він ефектно перестрибнув проїжджаючу машину, майже не торкнувшись її, а його окуляри ледве втрималися на голові. Він приземлився на асфальт, трохи шокований від трюку, який щойно провернув. Але як тільки повернув голову, знову побачив старого.

Матео різко схопився та побіг далі. В цей момент дівчата саме виходили з магазину. Вони тримали цілу коробку різних речей: від подушок до великої картини.

— Ну що, куди далі? — поцікавилася Лорі.