Розділ 2: Круто бути вигнанцем

Дівчата дивилися одна на одну, поки темношкіра дівчина не запитала:

— Ти що, здуріла?

Лорі поглянула на неї з ноткою сорому, не знаючи, що відповісти.

— Пробач, просто... Просто на мене вперше летить здоровенний чоловік, — усміхаючись, відповіла Лорі.

— Ти типу вперше в барі? — запитала дівчина.

— Я типу вперше в Харисвілі, — відповіла Лорі, і цієї ж миті двоє чоловіків неподалік зняли галасливу бійку.

— Ох, та пішли звідси! — Дівчина вхопила Лорі за руку й вивела з бару під акомпанемент криків та гучної музики.

Вони зупинилися у провулку біля чорного виходу. Дівчина закурила цигарку й першою почала розмову:

— Тож чому ти тут? Борги? Розшук? Чи ти типу... туристка?

— Я просто сіла не на той автобус. Хто ж знав, що вони абсолютно однакові! Я... я, до речі, з Ланкастера, — невпевнено промовила Лорі.

— Он як. Ну, що можу сказати: сюди легше заїхати, ніж виїхати! — упевнено відрізала дівчина. — Я, до речі, Зої, — вже м'якше додала вона, протягуючи руку.

Вона була темношкірою американкою з гарним чорним волоссям, одягнена у стару рожеву футболку.

— Дуже приємно, я Лорі! І, чесно кажучи, мені б не завадило дістатися додому якомога швидше...

Зої здивовано подивилася на неї, а тоді голосно розреготалася:

— Ха-ха! Ну, подруго, бажаю удачі!

— Гей! Що я сказала смішного? Мені справді дуже треба додому.

— Подруго, повір, я знаю розклад буквально КОЖНОГО автобуса тут. І той, з якого ти злетіла, як не дивно, сьогодні був останнім!

— Та ну, тільки не це! — стогнала Лорі, закривши обличчя руками.

— Тобі що, взагалі нікуди йти? — трохи засмучено запитала Зої.

— Мені навіть у Ланкастері не дуже-то й раді... — зітхнула Лорі.

Вони мовчали кілька хвилин, після чого Зої, докуривши цигарку, сказала:

— У мене взагалі-то є ідея... Не знаю, чи сподобається вона тобі, вона може здатися дивною, але...

— Я готова на все, окрім кладовища! Мені там минулого разу не сподобалося...

— Ти спала на кладовищі?! — здивовано перепитала Зої.

— Деякі йолопи на Хелловін сказали, що вся школа буде спати там! І, звісно, це була просто брехня. Бо окрім старого охоронця, привидів і мене там більше нікого не було!

Зої витріщилася на неї, ледь стримуючи новий напад сміху.

— Ну... ну, знаєш... На кладовище я тебе точно не поведу! Проте я можу запросити тебе до нас. Я живу з двома друзями, думаю, вони будуть не проти.

Вона дістала подряпаний кнопковий телефон, і за кілька секунд пролунали гудки:

— Алло, дурні, мені треба, щоб ви дещо зробили!

— Ти хочеш, щоб ми переїхали, чи що? — озвався з трубки лінивий чоловічий голос.

— Мені треба, щоб ви негайно звільнили нашу гардеробну! Одна дівчина переночує у нас сьогодні.

— Що-що? Яка ще дівчина?! А нас ти не хотіла запитати?

— Квартира не тільки ваша! Коли ти приводив своїх друзів-наркоманів, я тобі й слова не сказала!

— Ми й так ледве тут поміщаємося, ти хочеш, щоб наша квартира тріснула по швах?! — подав голос інший хлопець, чий тон звуblockував значно впевненіше. Музика на тлі ревіла так гучно, що голоси ледве можна було розібрати.

— Значить так, йолопи, щоб за десять хвилин кімната була порожня!

— Ага, ВЖЕ БІЖИМО! ХА-ХА! — в один голос прокричали хлопці.

— Вони не проти, — спокійно кинула Зої, ховаючи телефон до кишені.

Лорі лише вилупила очі, намагаючись перетравити все, що щойно почула.

Дівчата підходили до двоповерхової будівлі. Проходячи повз крамницю, Лорі раптом зупинилася:

— Почекай, хіба я можу просто так прийти? Мені здається, що в гості не личить з'являтися з порожніми руками... — нервово проговорила вона, вказуючи пальцем на автомат зі снеками, що стояв поруч.

— Ні, ні, нам нічого не треба... Хоча... — Зої замислилася й усміхнулася: — Знаєш, це непогана ідея.

Лорі повільно підійшла до автомата, обережно розглядаючи снеки. Поки вона діставала монети, Зої закотила очі й з усієї сили вліпила кулаком по старому апарату. Різні солодощі градом посипалися вниз.

— Ну, ем... можна й так, — промовила приголомшена Лорі.

Вони згребли купу їжі й зайшли у ліфт, який розташовувався просто на вулиці. За мить дівчата вже стояли на другому поверсі перед дверима. Лорі помітила поштову скриньку, вщент забиту рекламними листівками.

Зої гучно постукала, але відповіді не було. Вона вгвіздила кулаком ще сильніше — і випадково поцілила в обличчя хлопцю, який саме відчиняв двері.

— Ну нарешті! — кинула Зої, заходячи всередину.

— Ай, бляха! Невже я повинен відчиняти двері миттєво?! — засичав хлопець, тримаючись за ніс. Він здивовано витріщився на Лорі, а тоді вихопив з її рук купу солодощів і загорлав на всю квартиру: — ПЕРЕДАЧКА!!

Він миттєво зник у коридорі, побігши в одну з кімнат.

Квартира виглядала своєрідно: цегляні стіни, трохи брудна підлога, а біля дверей хаотично висіли куртки й худі. Зої провела гостю до великої вітальні з занедбаним, але затишним диваном та масивним дерев'яним столом. Поруч був вихід на балкон, де хтось залишив коробку з недоїденою піцою.

— Це Лорі, вона опинилася в скрутному становищі... Тому побуде у нас.

— Приємно познайомитись, мабуть, — тихо промовила дівчина.

— Так, так, дуже приємно! — буркнув рудий хлопець, хрускочучи чипсами прямо на дивані.

— Я думав, ми домовилися більше нікого не приводити, — зауважив інший, незадоволено склавши руки на грудях.

— Коротше, отой на дивані — Мотлох, — представила Зої.

— Йоу.

— А це Матео, і він у нас страшний зануда, — Зої вказала на чорно-біловолосого хлопця в трохи побитих окулярах.

Мотлох був одягнений у брудну білу футболку та коричневі штани, які пасували до його кучерявої рудої шевелюри. Проте, якщо бути чесним, Матео на його тлі виглядав набагато охайнішим.

— Мені начхати, бро! Вона принесла купу ніштяків, тож хай тусується... поки що, — кинув Мотлох, знову вмощуючись на дивані.