Розділ 1: Про те,як я поїхала з дому

В цьому місці з самого народження люди розуміють: їхнє життя буде сповнене дивовижних пригод. Ходить легенда, що саме тут до десяти років доживають найхитріші та найвитриваліші! Що може бути прекрасніше за нескінченні сірі будівлі та, звісно, дивовижну старшу школу? Вона збирає в собі найталановитіших учнів, які з самого початку розуміють, що вона...

— Лорі Хейс! Хіба це не твоє ім'я? Брудна шалаво! — прокричала коричневоволоса дівчина разом зі своїми друзями.

— Та відчепись від мене, Моніко! Це взагалі не твоє місце! Називаєш брудною мене, а сама сидиш де заманеться!

Здоровенний хлопець, що стояв біля Лорі, схопив її за руку й штовхнув на підлогу.

— Знай своє місце, поганінь! — грубим голосом промовив він.

Лорі лежала на підлозі, засуджувально дивлячись на них. У клас зайшла вчителька. Вона виглядала достатньо великою, особливо якщо дивитися на неї, лежачи на підлозі. При виді цієї жінки Лорі миттєво підвелася на ноги.

— Міс Хейс, невже ви знову хочете зірвати мені урок?

— Що? Та звісно ні, я просто...

— Просто протираєте підлогу? — запитала вчителька, після чого майже весь клас вибухнув сміхом.

— Та ну, послухайте, вас взагалі не хвилює той факт, що я опинилася внизу через них?

Спочатку жінка поглянула на Моніку та інших учнів, потім знову на Лорі й врешті-решт сказала:

— Абсолютно. Єдине, що може мене хвилювати — це твоя майбутня освіта, якої взагалі може не бути, — мовила вона, роздратовано дивлячись на дівчину.

— Та пішли ви всі! — викрикнула Лорі, вибігаючи з класу.

— Не забудь зачинити двері! — радісно гукнула Моніка, після чого увесь клас почув гучний гуркіт зачинених дверей.

Лорі Хейс мала довге біле волосся, чорну футболку з коричневою кофтою та шпильку у вигляді бабки, яка прикрашала її зачіску. Вона йшла коридором із максимально нейтральним виразом обличчя. Для неї насмішки від інших не були чимось новим. Вона часто тікала з уроків, щоб побути наодинці. І ні, не тому, що її сильно ображало таке ставлення, — скоріш за все, ці люди просто були їй огидні.

Урок нарешті закінчився, і за секунду темні зелено-коричневі коридори заповнив натовп учнів, які бігли до їдальні. Опинившись там, Лорі взяла свою порцію й пішла за свій стіл. Присівши, вона дивилася на інших і щиро не розуміла: яким чином такі різні люди можуть бути такими близькими? Тим паче в такому місці, як старша школа? Тим паче в такому місці, як Ланкастер?

Минуло декілька годин, і вона вже йшла зі школи. Повітря було важким, пил летів звідусіль, а спека стояла настільки сильна, що плавила асфальт. В один момент, не встигнувши нічого зрозуміти, Лорі знову опинилася на землі. Поглянувши вгору, вона побачила жахливі обличчя однокласників, а особливо Моніку, яка зловтішно посміхалася.

— Ну привіт ще раз, подружко! Невже ти знову протираєш підлогу? — запитала Моніка.

Лорі спробувала підвестися, але одразу ж знову опинилася на землі.

— Ти що, ще не втямила? Твоє місце ЗНИЗУ! — голосно сказав хлопець.

Всі інші дивилися на це з цікавістю, усім було байдуже. Єдине, чого вони хотіли — це видовищноїцени. Навіть учителі боялися втрутитися, знаючи, хто батько стерви Моніки.

— Та ти просто... — нервово почала Лорі.

— Просто що? — запитала її Моніка. — Ти забула, як розмовляти?

Її друзі тихо захихикали, дивлячись на беззахисну дівчину.

— Просто жалюгідна! — закричала Лорі, кинувшись на кривдницю, поки всі інші, включно з хлопцями, спостерігали за цим.

О так, Лорі була рішучою. Вона гамселила Моніку від щирого серця, поки та кректала, отримуючи кулаками по своєму напудреному обличчю. Умить увесь шкільний двір переповнився криками. В той момент вона ні про що не думала, все, чого вона хотіла — розмазати це нафарбоване обличчя по асфальту.

Врешті-решт хлопці все ж таки відтягнули Лорі, і та вже за мить сиділа в кабінеті директора.

— Лорі Хейс, це вже друга бійка за цей місяць. Як вам взагалі не соромно вчиняти таке в одній із найкращих шкіл нашого міста?

— Найкращих шкіл? — обурливо повторила дівчина. — Та в нас навіть із питних кранчиків тече іржава вода, спортзалом бігають щури, а в їдальні до какао замість зефіру додають штукатурку! Хіба ви думали, що я не помічу?

— Пам'ятайте, з ким розмовляєте, юна леді! — голосно обірвала її директорка. — Чому ви постійно ображаєте Моніку та інших? — запитала жінка, суворо зсунувши брови.

— Я й не думала! Хто їй лікар, що вона постійно мене дістає? Чому вас ніколи це не хвилює? — запитала Лорі, стискаючи руками стілець.

— Моніка — дивовижна дівчинка, лідер шкільної команди підтримки, вона дуже розумна й талановита! Якби не її батьки, навряд чи наша школа мала б такий успіх... А ось твоя мама знову не відповідає на мої дзвінки, — зауважила директорка.

Обличчя Лорі одразу втратило впевненість.

— У моєї мами немає часу на те, щоб розмовляти з вами, — кинула дівчина, відвернувши голову вбік.

— Отже, моя люба, якщо ти не перестанеш так поводитися, мені доведеться виключити тебе.

— Але...

— Я що, неправильно висловилася?

— Ні... Все правильно, — прошепотіла Лорі.

— Ти вільна. І все ж таки я хочу поговорити з твоїми батьками, — наостанок кинула жінка.

— Так, так, звісно. А ще передайте батькам Моніки, що я дуже вдячна за те, що в нас досі немає дверей у жіночому туалеті, — промовила Лорі перед тим, як піти.

Йдучи сірими вулицями, Лорі дивилася на перехожих, які постійно кудись поспішали. Вона пробула в школі так довго, що сонце вже почало заходити. На щастя, це був останній тиждень перед літніми канікулами.

І ось — дім, милий дім. Вона нарешті дісталася району трейлерного парку. Спускаючись схилом і дивлячись під ноги, вона згадувала, як дивовижно вибивала дур із Моніки. Проходячи повз, вона кинула 10 центів безхатьку, який лежав на узбіччі. Вона добре його знала, бо він часто навідувався до її мами.