День 61

Вони рухалися повільно й обережно, тримаючи між собою рівні інтервали, щоб не втратити контроль над навколишнім середовищем і водночас не стати легкою мішенню. Сніг під ногами був нерівний, місцями змерзлий у тверду кірку, а місцями провалювався під вагою, змушуючи коригувати кожен крок і постійно тримати рівновагу. Кожен рух доводилося прораховувати наперед, щоб не видати себе зайвим звуком, адже навіть тихе потріскування льоду під підошвою тут здавалося занадто гучним.

Ігор ішов попереду, трохи нахилившись уперед, уважно вдивляючись перед собою. Його довга постать рухалася плавно, безшумно, але в цій плавності відчувалася напруга, що накопичувалася з кожним кроком. Пальці на руці час від часу ледь помітно стискалися, ніби перевіряючи готовність до миттєвої дії. Дихання було рівним, але занадто напруженим, і він сам це відчував.

У голові знову й знову виринала розмова з командувачем, яка відбулася лише кілька годин тому, але вже встигла закарбуватися надто чітко.

Командувач стояв біля великої карти, і його голос був навіть занадто спокійним для того, що він описував. Це був той спокій, який з’являється не від впевненості, а від розуміння, що ситуація виходить за межі звичного.

— У нас є ділянка, на якій виникли серйозні проблеми, — сказав він, не відводячи погляду від даних. — Із нею немає жодного зв’язку. Люди звідти не відповідають ані звичайними засобами, ані через мислезв’язок. Усі дрони, що там були, миттєво перестали виходити на зв’язок, а нові зникають, щойно перетинають певну межу. І ми точно знаємо що там не відбувались боєзіткнення, по інформації з того боку, ворожих солдатів там немає.

Ігор тоді відчув, як усередині щось неприємно стиснулося, хоча зовні він залишався спокійним.

Командувач зробив паузу, і ця пауза затягнулася рівно настільки, щоб слова, які прозвучать далі, осіли глибше.

— І ця зона розширюється.

Саме це не давало спокою. Не сам факт зникнення, а те, що воно не було статичним. Щось діяло. Щось росло.

— Нам потрібно зрозуміти, що там відбувається, — продовжив командувач. — Якщо хтось і зможе розвідати цю місцевість, то це ви — характерники.

Тепер, просуваючись лісосмугою, Ігор відчував це вже фізично. Напруження не просто існувало — воно ніби висіло в повітрі, як невидима плівка, крізь яку доводилося рухатися. Звуки глушилися, простір здавався трохи «плоским», неприродним. Над головою не було чути звичного гулу дронів, і ця відсутність звуку тиснула сильніше, ніж будь-який шум. Навіть ворожі безпілотники не заходили сюди, ніби інстинктивно обходили цю територію.

Контакт стався настільки раптово, що мозок не встиг підготуватися.

Ігор лише краєм зору вловив рух попереду, коли пролунала суха, різка черга. Звук був короткий, приглушений, але наслідок був миттєвим: першого характерника різко сіпнуло, ніби його смикнули за невидимі нитки, і він впав у сніг. Мислезв’язок обірвався одразу, без жодного відлуння, і ця тиша після нього вдарила сильніше за сам постріл.

Тіло ще падало, а Ігор уже діяв.

Вони удвох із другим характерником відкрили портали перед собою майже синхронно, не обговорюючи, не погоджуючи — просто як єдину реакцію. Простір перед ними викривився, і наступні черги, що летіли в їхній бік, зникали в темних площинах порталів, щоб вирватися вже позаду джерела вогню.

Робот, який відкрив атаку, стояв за уламками бетонної конструкції, але тепер його укриття втратило сенс. Власний вогонь почав бити по ньому ж, і корпус здригався під ударами, метал розходився, іскри розліталися в повітрі, залишаючи короткі світлові сліди. Один із вузлів різко зірвався з місця, рухи машини стали нерівними, ніби її «перекосило» зсередини.

На мить з’явилося відчуття, що вони перехопили ініціативу. Але ця мить закінчилася майже одразу.

Ігор відчув зміну ще до того, як побачив її. Ліворуч щось почало рухатись, і вже за частку секунди новий робот відкрив вогонь з іншого кута. Постріли прийшли під іншим кутом, обминаючи портал, і ця геометрія бою миттєво зруйнувала їхню перевагу.

Другий характерник різко змістився, але цього виявилося недостатньо. Черга буквально зрізала його, тіло різко сіпнулося і відкинуло назад, у сніг, який одразу почав темніти, вбираючи кров.

Мислезв’язок з побратимом зник. Ігор залишився сам, і ця самотність відчулася не думкою, а фізично — як провал під ногами.

Він різко відступив, ковзаючи по снігу, і втиснувся за перевернутий уламок бронекорпусу. Метал був холодний і шорсткий, але давав хоч якийсь захист. Постріли врізалися в нього з глухими ударами, віддача проходила крізь укриття в тіло, дрібні уламки сипалися зверху, дряпаючи обличчя й руки.

Час почав стискатися. Думки стали чіткими й короткими, але не уривчастими — вони просто відсікали все зайве.

Портали більше не давали повного захисту. Противник працював із кількох напрямків, і кожен новий кут атаки зменшував його шанси. Роботи вже аналізували його позицію, підлаштовувалися, і це було відчутно навіть без візуального контакту.

Рішення з’явилося миттево. Ігор різко розгорнув портал вже не перед собою, а трохи осторонь, під кутом, і різким, майже інстинктивним рухом витягнув тіло першого характерника з поля бою до бази зі шпиталем. Воно зникло беззвучно, ніби його просто не стало. Другий рух — і зникло тіло ще одного.