Характерники

Розділ 7. Заріччя


Дорога від Чигирина забрала цілий день. Спершу вони їхали вздовж Тясмину по замерзлому берегу, де вітер здував сніг до чорного льоду, і сани гули під полозами, як бубон. Потім повернули на північний захід, у поля, де стирчали тільки сухі будяки й старі, поламані тини, що колись відмежовували чиїсь ниви. Далі пішов ліс, рідкий, березовий, білий на білому, і Данило довго не міг звикнути до цього світла: ні неба, ні землі, лише тонкі чорні лінії стовбурів, що розчинялися в сутінках.
Левко, який перші години мовчки гортав свого «Псалтиря», нарешті закрив книгу й зітхнув.
— Знаєте, що мене непокоїть? — сказав він.
— Ти, — відповіла Горпина.
— Ні. Що я не пам'ятаю жодного опису Заріччя. Жодного. Ні в Книжниці, ні в літописах, ні в списках козацьких полків. Було село, згоріло, і все. Ніби його ніколи не було.
— Може, й не було, — тихо сказала Мальва.
— Було, — спокійно заперечила Устина. — Ми ж їдемо до нього.
Більше вони не розмовляли. Холод ставав гострішим, сутінки густішими, і Данило вже почав розглядати придорожні кущі як місце для ночівлі, коли Тихон, що правив санями, підняв руку.
— Дим, — сказав він.
Данило глянув. Над лісом, у сірому небі, підіймався тонкий, прямий стовп диму. Не пожежа, а звичайне піччине тепло, ледь помітне, але таке живе й затишне, що в Данила аж защеміло в грудях.
За півгодини вони виїхали на узлісся, і перед ними відкрилася долина.
Нове Заріччя було невелике, але чистеньке, як вишита сорочка. Двадцять із чимось хат, розкиданих по обидва боки замерзлої річки, під білими стріхами, з тинами з лози, з журавлями біля колодязів, з димом, що підіймався з комінів прямими смужками. Біля кожної хати стояла купа дров під навісом, на кілках сушилися глечики, десь над двором висіла гірлянда червоного перцю й цибулі. Ближче до центру стояв довгий будинок з іконою над дверима: село не мало своєї церкви й ходило молитися до сусідніх Лужан, але для спільних зборів і для поминок тут завжди було одне й те саме місце.
А за селом, на півночі, далеко, на самому краю рівнини, темнів чорний прямокутник.
Данило довго дивився на нього. На білому тлі він виглядав, як рана, як шматок сажі, що хтось розмазав по пергаменту. Жодного дерева, жодного куща, жодної стежки. Тільки сніг, що ніде не лежав рівно, а збивався в дивні нерівні пагорби, і на тлі неба кілька тонких чорних стовпів, що колись були хатами.
— Старе Заріччя, — тихо сказала Устина.
— Так, — відповів він.
Вони в'їхали в село просто так, не ховаючись, і Данило мимоволі відзначив, що тут ставлення до них інше, ніж у Чигирині. Ніхто не кланявся і не відвертався. Люди просто дивилися: уважно, насторожено, з тією селянською обережністю, яку ніколи не плутаєш зі страхом. Двоє чоловіків, що кололи дрова біля крайньої хати, відклали сокири й мовчки провели їх очима. Кілька жінок біля колодязя замовкли. Діти, що гасали на льоду, спинилися, і найстарший, років десяти, хлопчисько в завеликій шапці, вигукнув: «Козаки!», і всі вони кинулися бігти слідом, не наближаючись, але й не відстаючи.
— Не бійтесь, — сказала Горпина, навмисно поклавши булаву на плече. — Ми не кусаємось.
— А ви справжні козаки? — крикнув хлопчисько.
— Справжні.
— А з нечистю вмієте?
Горпина, не повертаючи голови, відповіла:
— Ми з усім вміємо, малий. Особливо з тими, що за санями біжать.
Діти розсміялися й ще дужче рушили за ними.
Старостою села виявився кремезний чоловік років п'ятдесяти на ім'я Явтух Бондар, із червоними від морозу щоками й обережними очима, що ніколи не дивилися прямо. Він зустрів їх біля воріт власної хати й, вислухавши, хто вони, довго мовчав, пересуваючи шапку з одного боку голови на інший.
— Січ, — нарешті повторив він. — Ми про вас чули. Не бачили, але чули. Що ви допомагаєте. Що вмієте те, чого інші не вміють.
— Ми їдемо до старого Заріччя, — сказав Данило. — Хотіли б заночувати в селі, а вранці піти.
— До старого. — Староста різко глянув на нього, вперше прямо. — Навіщо?
— Шукаємо те, що там залишилося.
— Там нічого не залишилось. Крім чорної землі. — Явтух відвернувся. — Туди ніхто не ходить. Ні люди, ні худоба. Навіть птахи не сідають. Старі кажуть, що земля там слухає.
— Слухає? — перепитав Левко.
— Так кажуть. — Староста пересмикнув плечима. — Не знаю. Я не бачив і не хочу бачити. Але вам, мабуть, видніше. Заходьте. Жінка поставить вечерю.
Хата в Явтуха була велика, чиста, з вишитими рушниками на стіні, з піччю, що пахла свіжим хлібом, і з довгим столом, за яким завжди ніби чекали ще когось. Господиня, невисока кругла Марфа, мовчки поставила на стіл борщ, пампушки, смажену рибу й глечик узвару, і Данило помітив, що очі в неї червоні, а руки тремтять, коли вона наливає.
— Що з нею? — тихо спитала Мальва, коли Марфа вийшла по сметану.
Явтух довго дивився на двері, за якими зникла дружина. Потім, не підводячи очей, сказав:
— Донька в нас. Килина. Сімнадцять їй. Минулого тижня захворіла. Лікарка з Лужан була, нічого не знайшла.
— Можна її побачити? — спитала Устина.
— Це не хвороба, — тихо сказав Явтух. Він нарешті підвів на них погляд, і в ньому стояла така безпорадна втома, що Данило відчув себе винним. — Я не знаю, що воно. Але ви ж кажете, що розумієтесь на нечисті. Я прошу. Подивіться.
Вони пішли в сусідню кімнату.
Килина лежала на широкому ліжку, застеленому білою ряднинкою, і дивилася в стелю. Дівчина була тонка, бліда, з довгою русявою косою, що розсипалась по подушці, і з обличчям, на якому читалася тяжка, виснажлива втома. Очі в неї були широко розплющені, але без життя. Коли Устина підійшла й сіла біля ліжка, вона навіть не повернула голови.
— Килино, — тихо сказала Устина. — Ти мене чуєш?
Дівчина ледь помітно кивнула.
— Можна подивитися твої руки?
Килина повільно, ніби крізь воду, витягла з-під ковдри обидві руки й розкрила долоні. Данило, що стояв біля порога, побачив, як Устина різко видихнула.
На зап'ястях і на передпліччях дівчини, прямо на білій шкірі, червоніли кола. Не одне, а кілька, великі, з людську долоню, чітко окреслені, ніби хтось довго й сильно тримав її за руки розжареним залізом. Але шкіра в цих місцях не була обпалена: вона була рожева, гладка, суха, ніби навіть здорова. Тільки червона й гаряча на дотик.
— Дотики, — тихо сказала Устина. — Відбитки пальців.
— Чиїх? — спитала Горпина.
— Хтось ніжно тримав її за руки. Дуже довго. І щоразу залишав слід.
Явтух стояв біля дверей, стиснувши в руках шапку, і дивився на доньку так, що Данило відвів очі.
— Вона нічого не розповідає, — сказав староста. — Каже, що їй сниться щось гарне. А вранці прокидається ледь жива. Спершу я думав, що її хтось скривдив. Хлопець якийсь. Але ж ні. Двері замкнені, вікна зачинені. Марфа сама спала поруч, нічого не чула.
— Скільки ночей? — спитала Устина.
— Шість. Чи сім.
— І не тільки в неї, правда?
Староста мовчав. Потім повільно кивнув.
— Ще в двох у селі. У Параски й у Мелашки. Теж молоді. Теж із цими слідами. Але в Килини гірше.
Данило обмінявся поглядами з Устиною. Вона дивилася на Левка, і той, зблідлий, стискав у руках записник.
— Левку, — тихо спитала вона. — Скажи, що ти думаєш.
— Я… не впевнений, — пробурмотів він. — Але є одна істота. Вона дуже схожа на це.
— Яка?
— Не тут. — Левко кивнув у бік дверей. — Не при ній.
Вони вийшли. У сінях, де пахло сухими травами й тістом, Левко довго не міг заговорити, а коли заговорив, голос у нього був хриплий і тихий.
— Перелесник, — сказав він. — Є така нечисть. Вогненна. Вона приходить до дівчат і жінок ночами. Красенем, з очима, як волошки, з гарячими руками. Дівчина закохується, не розуміючи, що це не людина. Вона чахне, худне, її шкіра горить зсередини, а потім…
— Що потім? — рівно спитала Устина.
Левко підвів на неї очі.
— Потім помирає, — сказав він. — Зазвичай за місяць-півтора. Згоряє. Зсередини.
Ніхто не промовив ні слова.
Баба Гафія жила на самісінькому краю села, біля річки, у хаті, що вже півстоліття не бачила жодної нової дошки й тому здавалася частиною самого берега. Низька, з масивною, вкритою мохом стріхою, з вікном, що світилося блідо-жовтим, вона стояла, ніби старий гриб, що виріс із землі й ніколи не збирався її залишати.
Староста сам привів їх увечері, поки Марфа сиділа з Килиною. Він постукав у двері, відчинив, не чекаючи відповіді, і буркнув:
— Бабо, гості до вас.
— Чую, — відповів із глибини хати хрипкий, дзвінкий голос. — Заходьте, діти. Тільки поріг переступайте правою.
Усередині було тепло, пахло сушеною м'ятою, медом і старістю. Хата складалася з однієї кімнати, заставленої скринями, глечиками, в'язками трав, що звисали зі стелі, як павуки. Біля печі, на лаві, застеленій овечою шкурою, сиділа жінка, яку Данило не одразу розгледів, бо вона була така мала й суха, що тонула в кожушках і хустках. Обличчя її, жовте, як віск, було пооране зморшками, а очі, великі, ясні, зовсім дитячі, дивилися на кожного з них по черзі, довго, уважно, ніби вона читала їх, як книгу.
— Гафія, — сказала вона, коли староста вийшов. — Мені дев'яносто один. Кажуть, я найстарша в селі. Хоч, по правді, свекруха моя була старша, та її вже поховали. Сідайте.
Вони сіли де змогли: на лаві, на скрині, на долівці. Баба Гафія повільно розглядала їх і зупинилася на Устині.
— Ти, — сказала вона. — Підійди.
Устина підійшла й сіла навпочіпки перед нею. Баба Гафія торкнулась її обличчя висохлою долонею, провела пальцями по щоці, по скроні, по лінії підборіддя. Дивилася мовчки.
— Нічого, — нарешті пробурмотіла вона. — Мені здалося. Дай Боже, щоб здалося.
— Що вам здалося? — спитала Устина.
— Що ти з тих. — Гафія відпустила її й відкинулась на лаві. — Ну та Бог з ним. Розповідайте, чого прийшли.
Данило розповів, коротко, без подробиць. Що вони з Січі, що шукають сліди старого села, що чули про дівчат, на яких лишаються сліди. Гафія слухала мовчки, покивуючи головою, ніби все це їй давно відомо.
— Старе Заріччя, — повторила вона, коли він замовк. — Я там не жила. Я з Лужан, дівкою сюди заміж вийшла. Але моя мати зі старого Заріччя. Вона одна з тих, хто вціліла.
— Вціліла? — здивувався Левко. — У справі сказано, що вціліла лише дитина.
— Справи ваші, — спокійно відповіла баба Гафія. — Мати моя вціліла, бо того дня їздила до Лужан по сіль. Повернулася, а села немає. І нікого немає. Жодної хати, жодного вогню. Тільки чорна земля. Вона мені потім розповідала. Не одразу, роки минули, поки заговорила.
— Що вона розповідала? — тихо спитала Устина.
Баба Гафія помовчала. Потім сказала:
— Що пожежа була без диму. Що горіли хати, а ніхто не кричав. Що її сусіди, всі до єдиного, стояли в своїх дворах і дивилися на вогонь, як на щось звичайне. А коли вона підійшла, один із них, дядько Охрім, повернув до неї голову й сказав: «Тікай, Софіє. Вона вже йде». І вона втекла. А потім, коли повернулась, не було нічого.
— Вона? — перепитав Данило. — Хто «вона»?
— Не знаю. Мати теж не знала. Казала, що не розуміла, про кого він. Просто так сказав, і так вона запам'ятала.
— А дитина? Хлопчик?
— Це інше. — Гафія зітхнула. — Про хлопчика мати говорила мало. Казала, що в тому селі була одна жінка, не їхня, прийшла за рік до того. Тиха, гарна, з довгим волоссям, і що вона співала дитині. Мовою, якої ніхто не розумів. Спершу бабки шепотілися, думали, що чаклунка. Але вона нікому не шкодила. Допомагала хворим, ходила за коровами, тільки не говорила з людьми. А потім її не стало.
— Не стало? — перепитала Горпина.
— Зникла. Або пішла в землю. Так мати казала: «Пішла в землю». Не вмерла, не втекла, а саме пішла.
— Що це означає? — спитав Левко, нахилившись уперед з виразом людини, що зараз запише кожне слово.
— Хто ж знає. — Баба Гафія розвела руками. — Мати казала, що це давній вираз. Про тих, хто не належить світові. Хто приходить звідкись, а йде кудись. Така собі народна казка. Але ж вона була не казка, правда ж?
Устина не відповіла. Вона дивилася на старенську, і Данило бачив, що її губи ворушаться. Не слова, а ритм, тихий, рівний, ніби вона наспівувала щось собі.
Баба Гафія раптом різко випросталась.
— Що ти співаєш? — гостро спитала вона.
Устина здригнулась і замовкла.
— Нічого, — тихо відповіла вона. — Я не помітила.
— Не співай цього, — сказала Гафія. Голос її змінився, став хрипким, майже шепотом, і очі, великі, ясні, раптом налилися страхом. — Не тут. Не в цих місцях. Ця мова, дитино, не для чужих вух. Земля слухає.
У хаті стало дуже тихо. Десь у кутку, за піччю, потріскувало вугілля, а за вікном вив вітер.
— Вибач, — прошепотіла Устина.
— Не вибачайся. — Баба Гафія вже заспокоїлась, відкинулась на лаві й заплющила очі. — Просто пам'ятай. І не ходи на чорну землю вночі. Вдень можна. Вдень вона спить. А ввечері, як сонце сяде, не підходь. Мати мене цього вчила, а я вчила дітей. І ніхто не заперечував.
— Дякую, — сказав Данило.
— Нема за що. — Вона відкрила одне око й подивилася на нього так, що він відчув себе малим хлопчиськом перед суворим дідом. — Зроби ще одне. Подивись на ту дівчину. Килину. Вона мені, правда, ніхто, але я пам'ятаю, як вона була дитиною. Така весела була. Ти ж допоможеш їй?
— Допоможу, — відповів він, не роздумуючи.
— Добре. — Вона знову заплющила очі. — Тоді йдіть. Я хочу подумати.
Вони вийшли. На ґанку Данило зупинився, вдихнув холодне повітря. Над селом висіли великі білі зорі, і місяць, ще молодий, тонкий, як відламана скоринка, ледь освітлював білі стріхи. Десь далеко гавкала собака. З хати Явтуха долинув приглушений голос Марфи, що співала Килині колискову.
— Дивна вона, — сказала Горпина.
— Мудра, — відповів Тихон.
— Це те саме, — буркнула Горпина.
Устина мовчала. Вона дивилася на північ, туди, де на білому тлі ночі темніла рана старого села, і Данило бачив, що вона знову безсловесно наспівує, ледь чутно, самими губами. Він тихо торкнувся її ліктя.
— Не слухай, — прошепотів він. — Не співай.
Вона здригнулась, повернулась і подивилася на нього так, ніби прокинулась.
— Знаю, — сказала вона. — Я не хочу. Воно саме.
Рішення ухвалили за вечерею, вже коли Марфа забрала порожні миски й тихо, ніби крадькома, вийшла до доньки. Явтух сидів за столом, стискаючи в долонях порожню чарку, і дивився в неї так, ніби там можна було розгледіти відповідь.
— Ви впевнені, що воно прийде знову? — спитав він.
— Прийде, — сказав Левко. — Якщо воно вибрало дівчину, воно не відступиться. Для нього це не полювання, а, власне, залицяння. Він вважає, що її кохає.
— Господи, — тихо сказав Явтух.
— Нам треба впіймати його на гарячому, — сказав Данило. — У домі Килини. Вона не повинна там бути, її треба винести. Але хтось інший має лягти в ту постіль, і він не повинен здогадатися, що це не вона.
Усі подивилися на Мальву.
Вона сиділа на краю лави, схрестивши тонкі руки на колінах, і розглядала власні нігті. Дівчина невисока, дрібна, у великій хустці, зі світлим волоссям, заплетеним у дві коси. Вона мало говорила, ще менше сміялась, і Данило, добре знаючи її з Січі, ніколи до кінця не розумів, що вона думає. Але зараз, відчувши на собі погляди, вона підвела голову й спокійно сказала:
— Я.
— Мальво, — різко сказав Тихон.
— Я наймолодша з усіх відьом. Мені дев'ятнадцять. Килині сімнадцять. Ми однакові на зріст. І в мене немає нареченого, про якого було б відомо.
— Це не…
— Тихоне. — Вона глянула на нього, і в її очах, тихих, світлих, не було ні вагання, ні страху. Лише спокійна, майже холодна рішучість. — Це я зроблю.
Тихон помовчав. Потім коротко кивнув, але Данило, що сидів поруч, помітив, як у нього побіліли кісточки на руці, якою він стискав руків'я шаблі.
— Тоді готуємось, — сказала Устина.
Килину винесли до баби Гафії, бо хата стояла біля самої води, а вода, за словами Левка, була найкращим захистом від вогненної нечисті. Гафія без жодних питань розстелила для дівчини ліжко біля печі, накрила її теплою ряднинкою й вигнала всіх із хати, пробурчавши, що вони тільки заважають людині одужувати.
А в Килининій кімнаті розпочалася підготовка.
Горпина з Тихоном принесли чотири діжки холодної води й поставили по кутках, так, щоб до кожної можна було дотягнутися одним кроком. Левко розклав на підвіконні рядок срібних монет, які зібрали по всій хаті: різні, старі, потерті, з різними печатками. Мальва, не поспішаючи, обвила нитками узголів'я ліжка, вікно, поріг. Устина ходила кімнатою й повільно, пошепки зачиняла кожну шпарину, і Данило, що спостерігав за нею з порога, подумав, що вона схожа на людину, яка розставляє шахові фігури, добре знаючи, що противник теж грає.
— Він не пройде крізь воду, — пояснював Левко, поки Горпина підставляла під двері ще одну діжку. — У фольклорі це майже закон. Вогонь і вода, нічого складного. Але ми не можемо вилити воду на нього заздалегідь, бо він просто не прийде. Він має бути всередині, і лише тоді ми закриємо пастку.
— А якщо він не захоче заходити? — спитала Горпина.
— Захоче. Він заходить крізь вікно.
— Звідки ти знаєш?
— Бо я читав, — просто відповів Левко. — Він завжди заходить через вікно. Ніхто не знає чому, але це загальновідомо.
Вони замовкли. Мальва лягла в постіль Килини, закуталась у ряднину, поклала руки поверх ковдри так, як їх тримала та дівчина: долонями вгору, розслаблено, відкрито. Устина ще раз перевірила нитки, кивнула й загасила останню свічку.
У кімнаті стало темно. Тільки крізь вікно, зашторене білою ряднинкою, пробивалося слабке місячне світло, і в ньому лежали довгі сині тіні.
Решта відступила в сусідню кімнату й причаїлась. Данило сів біля дверей, поклав на коліна шаблю, змащену свяченою водою й натерту срібним порошком, і дивився крізь шпарину на постіль. Тихон сидів поруч, нерухомий, як камінь. Горпина й Левко притулилися до протилежної стіни, а Устина, замкнувши очі, наче спала, хоч Данило знав, що вона слухає.
Година минала за годиною. Десь у селі прокричав півень, але рано, зарано, і замовк. Мальва лежала нерухомо, і Данило, що вже почав сумніватися, чи прийде той, почув, як вона тихо вдихнула.
За вікном щось зашурхотіло.
Спершу він просто з'явився. Без звуку, без руху, ніби був там завжди. Ряднинка на вікні здригнулась, ніби її торкнувся вітер, а потім відхилилась, і в кімнату втекло світло.
Він був гарний. Данило мусив це визнати. Високий, стрункий, у світлій сорочці з розстебнутим коміром, із русявим волоссям, що спадало на лоб, і з обличчям, на якому не було жодної ознаки того, чим він був насправді. Тільки очі, великі, ясні, неймовірно блакитні, як волошки в пшениці, світилися в темряві м'яким внутрішнім світлом. Він стояв біля вікна й дивився на постіль із такою ніжністю, що Данило відчув, як холонуть пальці.
— Килино, — прошепотів він. Голос у нього був низький, теплий, ніби мед на сонці. — Ти не спиш?
Мальва не рухалась.
— Я знав, що ти чекаєш. — Він зробив крок до ліжка, не торкаючись підлоги, і від його ніг уздовж дощок розійшлося тепло. — Ти мені снилася. Увесь день. Я думав про тебе й не міг працювати. Ти не уявляєш, як я хотів тебе бачити.
Данило бачив у шпарину, як Мальва ледь помітно повернула голову. Вона не розплющувала очей. Але її губи ворухнулися, і вона тихо, ледь чутно, прошепотіла:
— Це ти?
— Я, — відповів він. Підійшов, сів на край постелі, обережно, ніби боявся її злякати. — Це завжди я. Не бійся.
Він простягнув руку й узяв її долоню. І Данило побачив, як шкіра на Мальвиному зап'ястку від його дотику ледь почервоніла. Тихон поруч різко видихнув, і Данило поклав йому руку на плече.
— Ще ні, — прошепотів він.
— Знаю, — глухо відповів Тихон.
Перелесник нахилився й торкнувся губами Мальвиної руки.
— Ти така тепла, — пробурмотів він. — А я так змерз. Півжиття мерз. Тепер лише ти можеш мене зігріти. Мені потрібна лише ти.
— Мені теж, — прошепотіла Мальва.
І тоді вона розплющила очі й дуже спокійно, чітко сказала:
— Тільки ти, мабуть, не знаєш, що я не Килина.
Перелесник завмер.
Мить, може, дві він сидів нерухомо, не випускаючи її руки, ніби не розумів, що сталося. Потім його обличчя змінилося. Не різко, не страшно, а повільно, плавно, ніби крізь гарну маску проступало щось інше. Очі, що були волошковими, спалахнули золотом. Шкіра на скронях потріскалась, наче глина, і з тріщин забило яскраве, оранжеве світло.
— Брехунка, — прошипів він. Голос уже не мав нічого спільного з тим, що вони чули. Це був тріск полум'я, шелест сухої соломи. — Хитра, холодна, мертва. Ти не варта мого вогню.
Він рвонувся вгору, і разом із ним спалахнуло ліжко. Ряднина зайнялась за секунду, нитки, що її обв'язували, затріщали й почорніли, а кімната наповнилась ревінням і золотистим сяйвом.
— Тепер! — крикнула Устина.
Вони вломилися в кімнату разом, усі п'ятеро. Горпина першою, з двома діжками в руках, і одним махом вилила обидві на ліжко. Вода зашипіла, як сто змій, піднялась стовпом білої пари, а крізь неї, у клубах диму, піднявся Перелесник.
Він уже не був схожий на людину. Це був стовп вогню, заввишки до стелі, з обличчям, що ледь вгадувалося в полум'ї, з руками, що виглядали, як довгі жмутки розпеченого дроту. Він ревів, і від його голосу тремтіли стіни.
— Тримайте його! — гукнула Устина.
Тихон кинувся вперед із ланцюгом, срібним, тонким, і накинув на плечі істоти. Ланцюг засичав, зачепився, і Перелесник загорлав, рвонувшись убік. Горпина, не замислюючись, вихопила ще одну діжку й обрушила її йому під ноги. Спалахнув пар, заклубився, і крізь нього Данило, пригинаючись, увійшов у ближній бій.
Шабля, змащена свяченою водою, пішла вгору, по дузі, туди, де в полум'ї мало б бути серце. Вона зачепилась на чомусь твердому. Перелесник скрикнув, відсахнувся й раптом зник у клубі диму.
— Де він? — вигукнув Левко.
— Над нами! — крикнула Мальва.
Стеля тріщала. Перелесник висів під самим сволоком, зліплений із полум'я, і з його долонь стікав золотий дощ, що падав на підлогу, підпалюючи дошки. За секунду кімната була в огні.
— Вода! — заволав Левко. — Усі діжки!
Горпина, Тихон і Левко кинулися до діжок. Але вогонь був скрізь, і вода, замість гасити, лише додавала пари, в якому ніхто нічого не бачив. Данило, що ледь відбивався від жару, зрозумів, що кімната їх задушить за хвилину.
— Устино!
Вона стояла в центрі кімнати, нерухома, посеред вогню й пари, спокійна, як статуя. Її руки були підняті, губи ворушились, і Данило побачив, як навколо неї збирається щось тихе, холодне, що не мало до вогню жодного стосунку. Це не було закляття в його звичному розумінні. Це було радше нагадування, що вогонь колись теж був тихим.
— Згас, — прошепотіла вона. — Де світло було.
Вона не кинула попелу. Просто повільно, дуже повільно, опустила руки.
Жар зник. Не розчинився, а раптово випарувався, ніби його вирвали з повітря. Полум'я на стелі й на стінах спалахнуло ще раз, яскраво, білим, і зникло, залишивши по собі тільки чорні плями на дошках і тонкий прозорий дим. Перелесник, що висів під сволоком, закричав і впав.
Він упав на підлогу, посеред калюж, уже не вогонь, а людина, знову гарний, блідий, з розплющеними блакитними очима й тремтячими губами. Його сорочка була розірвана, у грудях зяяла рана, з якої сочилась не кров, а тонкий золотий струмінь.
Данило наблизився й приставив вістря шаблі до його горла.
— Хто тебе послав?
Перелесник посміхнувся. Усмішка була гірка й дивно красива.
— Господиня, — прошепотів він. — Вона дізнається.
— Яка господиня?
— Та, що спить під землею. Та, що чекала. Вона… вже чує вас. — Він повернув голову й подивився на Устину. Погляд у нього був дивний: ні ненависті, ні страху, лише глибока, виснажена цікавість. — Ти не така, як вони. Ти пахнеш… холодом. Як вона. Тільки вона гаряча, а ти холодна. Дві половинки.
— Про що ти? — різко спитала Устина.
Він не відповів. Закашлявся, і золотий струмінь із рани став густішим. Данило не став чекати. Він устромив шаблю по руків'я.
Перелесник видихнув. Блакитні очі повільно згасли, і тіло, ще мить тому тепле, зморщилося, посіріло й розсипалося на сірий попіл, тонкий, як мука. Данило відступив, витираючи лезо.
У кімнаті стояла тиша. Горпина сиділа на підлозі, обіймаючи порожню діжку, зі скуйовдженим волоссям і чорною від сажі щокою. Левко притулився до стіни, бліда тінь самого себе, із записником у тремтячій руці. Тихон стояв на колінах біля Мальви. Вона лежала на обгорілому ліжку, вся в сажі, але жива, і дивилася на нього спокійним, трохи втомленим поглядом.
— Ти як? — спитав він.
— Нормально, — відповіла вона.
— Він тебе…
— Не торкнувся. — Вона усміхнулась ледь-ледь. — Тільки руку тримав. Тепла була рука. Цікаво.
Тихон мовчав. Потім, дуже обережно, ніби вона була зі скла, взяв її за зап'ясток, де ще лишався рожевий слід від дотику Перелесника, і торкнувся його губами. Не для чого, не з романтики, а просто так, ніби стираючи чужий слід.
Мальва здивовано підвела брови, але нічого не сказала. Тільки зашарілась, і Данило, що весь цей час чемно дивився в інший бік, зрозумів, що дехто нарешті щось собі вирішив.
Тим часом у дворі гамірно гасили пожежу. Явтух із сусідами, що збіглися на дим, носили відрами воду з ополонки на річці, поливали стіну, що обгоріла, збивали жар із даху. Марфа плакала, притискаючи до грудей порожню Килинину подушку, а діти, всі до одного, стояли край двору й дивилися на пожежу з виразом, у якому змішувались жах і захоплення. Одна кімната вигоріла, але решта хати вціліла.
— Вогонь у хаті, а хата стоїть, — пробурмотів хтось із чоловіків.
— Вода, — сказав інший. — Козаки ж налили.
Данило вийшов на ґанок, вдихнув холодне повітря й побачив, що на сході вже займається світанок. Тонка рожева смужка лягла вздовж обрію, а над нею, високо в небі, повільно, ледь помітно, тягнулася тонка сіра нитка диму. Не від пожежі: вона йшла не вгору, а вбік, на північ, над самою землею, над полями, над лісом, прямо в бік чорної плями старого села.
Це був дим від попелу Перелесника. Данило бачив, як він рухається, чітко, як по шнурку.
— Він веде нас, — тихо сказала Устина, що вийшла слідом.
— До чого?
— Не знаю. До неї. До тієї, що спить під землею.
Вони дивилися на нитку диму, що танула в зимовому світанку, і в обох на душі було одне й те саме відчуття: що вони не мисливці, а дичина, яку загнали в потрібний кут.
— Тоді підемо, — тихо сказав Данило. — Тільки вдень. Баба Гафія казала, що вдень вона спить.
— Вона дійсно спить? — Устина обернулась до нього. — Чи ми просто хочемо в це вірити?
Він не відповів.
З хати баби Гафії, що стояла за кілька дворів, долинув раптом високий, радісний дівочий сміх, перший за багато днів. Данило обернувся. Килина стояла в дверях, у білій ряднині, зі скуйовдженою косою, з рожевим від свіжого повітря обличчям, і дивилася на світанок, ніби бачила його вперше. На її руках, на зап'ястях і на передпліччях, червоні кола вже блідли й танули, як слід від мокрого снігу на теплій долоні.
— Бачиш, — тихо сказав Тихон, що вже стояв поруч. — Принаймні це ми врятували.
— Так, — відповіла Устина. — Принаймні це.
Але в її голосі, тихому й рівному, Данило почув те, чого вона не сказала: що Перелесник у передсмертній розмові дивився на неї не як на ворога, а як на рівну. Що «дві половинки» не були випадковою фразою. І що хтось там, під чорною землею, на північ від цього села, вже знає її ім'я.
Поспали вони кілька годин, і вийшли о пів на десяту, коли сонце вже стояло над лісом, холодне й біле, як начищена монета. Баба Гафія ще до світанку послала до них онука зі згорточком: там був окраєць чорного хліба, жменя солі й клаптик червоної нитки. Сказала передати: «Хліб покласти на землю, сіль посипати на межі, нитку зав'язати на дереві. А тоді йти й не озиратись. До заходу сонця повернутись».
— Вона з нами жартує? — спитала Горпина, розглядаючи нитку.
— Ні, — відповів Левко. — Це старий звичай. Коли заходиш на мертву землю, треба залишити там щось живе. Хліб і сіль. Тоді земля розуміє, що ти прийшов не грабувати.
— А якщо вона не зрозуміє?
— Тоді хоч нитка лишиться, щоб тебе знайти.
Горпина пробурчала щось про язичницьку дурню, але нитку сховала до кишені.
Явтух із ними не пішов. Стояв біля воріт із шапкою в руках, дивився, як вони збираються, і лише коли Данило сів на Бурка, тихо сказав:
— Дякую вам. За Килину.
— Ми ще нічого не зробили, — відповів Данило.
— Ви її врятували. А більше нічого й не треба.
Він хотів додати ще щось, але промовчав, тільки мовчки вклонився.
Дорога на північ тяглася через замерзле поле, яке нове Заріччя давно відвоювало в дикого степу, а потім обірвалась. Просто обірвалась, ніби хтось провів лінію. По один бік від неї лежало звичайне зимове поле, жовте від стебел, поцятковане заячими слідами. По інший починалася чорна земля.
Данило зупинив коня й довго дивився. Земля була справді чорна, не від сажі, не від золи, а така, ніби її щойно перекопали. Гладка, суха, мерзла, ні клаптика снігу, ні пучка трави, ні кущика, ні навіть сухого будяка. Сніг, що лежав на полі білою ковдрою, на межі розривався й не торкався чорного, ніби боявся. Над цією смугою висіла дивна тиша: ні вітру, ні шелесту.
— Це неприродно, — тихо сказав Тихон.
— Це сорок років, — відповів Левко. — Після пожежі за сорок років тут повинна була вирости хоч би лобода. Бур'ян, чортополох, щось. А тут нічого.
— Бо воно не згоріло, — тихо сказала Устина. — Воно вмерло.
Вони злізли з коней. Далі йшли пішки, залишивши сани й тварин на краю поля, де Тихон прив'язав їх до старої верби. Коні дивилися услід, тремтячи, і Бурко неголосно заіржав, ніби хотів їх зупинити.
Горпина першою виконала вказівку баби Гафії. Вона опустилась навколішки на межі, поклала на землю шматок чорного хліба, посипала його сіллю й повільно, без жодного жарту, прив'язала червону нитку до гілки найближчого кущика, що ріс по цей бік. Потім випросталась, струсила сніг із колін і сказала:
— Ходімо.
Вони переступили межу.
Скрип снігу під ногами зник одразу. Тепер вони йшли по чорній землі, і підошви стукали так, ніби це була не земля, а кам'яна плита. Данило відчув, як слабшає звук їхніх кроків, ніби повітря тут було густіше, і слова не хотіли поширюватися. Він озирнувся: Горпина йшла поруч, зосереджена, з булавою напоготові, Левко мовчки щось рахував, Тихон з Мальвою крокували пліч-о-пліч, так близько, що рукави їхніх кожухів торкалися.
— Дивіться, — тихо сказала Мальва.
З землі стирчали стовпи. Спершу один, потім ще кілька, потім цілі ряди: чорні, обвуглені, покручені, як зуби старого звіра. Це були рештки хат: стовпи, що тримали стріхи, поріг, одвірок, ріг печі. Вони стояли ровами по обидва боки колишньої вулиці, і між ними темніли квадрати, де колись були двори. Данило бачив рештки тину, купу цегли від розваленої печі, залізний обруч від діжки, що валявся на землі, і чавунну пательню, перевернуту догори дном.
Усе було таке, ніби пожежа сталася вчора.
— Нічого не заросло, нічого не згнило, — сказав Левко. Голос у нього був тонкий, напружений. — Навіть метал не заіржавів. Дивіться на цей обруч. Лежить стільки років під снігом і дощем, а на ньому ні плями.
— Це і є «земля слухає», — сказала Мальва. — Вона нічого не забуває й нічого не віддає.
Вони йшли далі, вздовж вулиці, повз чорні стовпи, повз колодязь, чиї дерев'яні стінки обгоріли, але журавель досі стояв, і ланцюг, на якому колись висіло відро, мертво звисав у чорну дірку. Данило зазирнув туди. На дні не було води: лише пітьма, густа, як смола.
А наприкінці вулиці, на невеликому пагорбі, стояла церква.
Вона була біла.
Це здивувало Данила найбільше. Вона не була ні сірою, ні почорнілою, ні потрісканою від вітрів: біла, як свіжа крейда, дерев'яна, з тонкими стінами, з цибулястим дахом, увінчаним хрестом, і з окремою дзвіницею поруч, чотиригранною, вищою за саму церкву. Двері були зачинені, вікна цілі, і в кожному, як у живій хаті, відбивалося небо.
— Вона не згоріла, — тихо сказав Тихон. — Усе село, а вона ні.
— Вона не просто не згоріла, — відповіла Устина. — Вона нічого не помітила.
Вони підійшли ближче. На сходах не було снігу, на дверях жодного сліду. Данило взявся за кільце, потягнув, і двері відчинилися без жодного скрипу.
Усередині було світло. Не від свічок, а від вікон, тонке, біле, спокійне, що лилося на підлогу, на стіни, на ряди ікон із позолоченими рамами. Данило зупинився на порозі й не одразу зрозумів, що його вразило. Потім зрозумів.
Тут не було пилу.
Ні на підлозі, ні на підвіконнях, ні на іконостасі, ні на свічниках. Ніяких павутин у кутках, ніякого пташиного посліду, ніякого мишачого сліду. Церква, що стояла порожньою стільки років, виглядала так, ніби її щойно вимили й провітрили. Навіть повітря було тепле, ледь пахло воском і ладаном, і Данило мимоволі стягнув шапку.
— Хтось сюди ходить, — прошепотіла Горпина.
— Або хтось її тримає, — відповіла Устина.
Вони обійшли неф, нічого не торкаючись. Ікони дивилися із позолочених рам спокійними очима, образи святих, Богородиці, Спасителя, і Данило раптом помітив, що в усіх них погляд спрямований не на людей, що входять, а кудись угору й убік, у бік дзвіниці. Ніби вони чогось чекали.
— Дзвіниця, — тихо сказав він. — Туди.
Дзвіниця була окремою спорудою, поруч із церквою, чотиригранною, дерев'яною, з вузькими сходами, що витягувались угору, у напівтемряву, до самого дзвону. Але Данило туди не пішов. Він обійшов її з північного боку, де біля підніжжя, в кутку, що ніхто б не помітив, у землі виднівся квадратний люк, обкутаний іржавим ланцюгом.
— Тут, — сказав він.
Горпина підступила, обхопила ланцюг обома руками й смикнула. Ланцюг лопнув, як мотузка. Вона відкинула люк, і з чорної діри повіяло холодом, вогким і затхлим, зовсім не таким, як у церкві.
— Хтось має піти першим, — тихо сказав Левко.
— Я, — сказала Устина.
Вона вже спускалась, не чекаючи відповіді. Данило пішов слідом, поклавши долоню на руків'я шаблі, і за ними спустилися решта. Сходи були короткі, кам'яні, вкриті пліснявою, а внизу відкрилась невелика комора, якою колись користувалися для зберігання церковного добра: вузька, низька, з кам'яною підлогою й склепінчастою стелею, від якої на голови сипався ледь чутний пил.
Тут уже був пил. Звичайний, чорний, давній.
Левко запалив ліхтар, і слабке світло розлилось по стінах, дістаючи їх із темряви. Данило озирнувся. Комора була майже порожня: тільки купа старої соломи в кутку, розбитий глечик, дерев'яна миска й кілька сухих кісточок. Це було все, що лишилося після дитини, що колись тут сиділа сама й чекала.
— Подивіться на стіни, — сказав Тихон.
Данило підняв лампу. Стіни були вкриті подряпинами. Дрібними, нерівними, кривими, як малюнки дитини, що не вміє малювати, але дуже старається. Лінії, кола, трикутники, чиїсь дивні істоти. Данило впізнав коня: довгі тонкі ніжки, один хвіст, кучерява грива. Потім людину, дуже високу, з довгим волоссям, що спадало до самої землі. Потім сонце. Потім ще одну людину, меншу, дитячу, що тримала першу за руку.
А на дальній стіні, прямо над соломою, було чисте місце. Відшкрябане. Хтось дуже ретельно зішкріб кам'яну поверхню до білого, залишивши по собі гладку, трохи вгнуту площину, схожу на рану, що зажила.
— Тут був знак, — сказала Устина. Вона підійшла й провела пальцями по стіні. — Той, що описував сотник. Його видалили.
— Не до кінця, — тихо відповіла Мальва, присівши й посвітивши нижче. — Дивіться.
Біля самої підлоги, там, де знак зачепився за край, лишилась невелика подряпина: тонка лінія, що розходилась у три боки, як кореневе гілля.
Устина довго дивилася на неї. Потім повільно підвела очі й глянула на Данила.
— Він малював його знову, — тихо сказала вона. — Сам. Довго.
— Хто?
— Дитина.
Вона відступила від стіни й повільно, ніби ведена чимось, пішла до кутка зі соломою. Опустилась навколішки, розгребла солому руками, повільно, обережно, як роблять із дуже старими речами. Під соломою була підлога, кам'яні плити, і одна з них, у самому куті, трохи піднімалась над іншими. Устина підчепила її нігтями.
— Допоможіть, — тихо сказала вона.
Горпина присіла поруч, вхопила плиту обома руками й підняла, як кришку скрині. Під нею була порожнина, і в порожнині лежало щось маленьке, загорнуте в потьмянілу шкіру.
Устина взяла згорток і, не розгортаючи, довго тримала на долонях.
— Відкрий, — тихо сказав Данило.
Вона розв'язала шнурок. Усередині була залізна скринька, зовсім невелика, завбільшки з долоню, вся вкрита іржею, з дрібним замком, що давно перетворився на грудку. Горпина, не питаючи, взяла її в руки, стиснула, і кришка з тріском відскочила.
У скриньці було три речі.
Перша: дерев'яний коник. Невеликий, із долоню завдовжки, вирізаний із липи, з довгою гривою й тонкими, чіткими ногами. Одна з ніг була трохи коротша за інші: видно, дитячою рукою, що ще не вміла вирізати рівно. Але очі в коника були вирізьблені так уважно, з такою любов'ю, що Данило мимоволі відчув, як стискається в нього горло.
Друга: шматок березової кори, туго згорнутий, пожовклий, але цілий. Устина розгорнула його, і всі побачили малюнок. Знак, той самий, що вони бачили на попелі у Верболозах: кривий корінь, що росте вниз, розгалужуючись надвоє. Але тут він був не один. Над коренем дитяча рука намалювала фігуру: високу, тонку, зі спадаючим до землі волоссям, з піднятими руками, ніби вона співала.
Третя річ була найменша, і Данило помітив її останньою. Біля коника, у кутку скриньки, лежав клаптик тканини, складений вчетверо, м'який, вицвілий, колись, мабуть, червоний. Устина взяла його, розправила й побачила, що на ньому нитками вишиті слова.
Не їхніми літерами. Тими самими знаками, що були на листі в босорканя. Ряд зубчиків, що збігали по тканині, ледь помітні, ніжні, акуратні, ніби хтось вишивав їх уночі, при свічці, довго й терпляче.
— Це не дитяча робота, — тихо сказала Устина. — Це вишила доросла. Колискова. Та сама. Чотири рядки.
Вона ще раз перевернула клаптик, перевернула коника й завмерла.
На животі коника, дрібно, кривими, нерівними лініями, видряпаним чимось гострим, було три слова. Тими самими знаками. Дитячою рукою, що ще вчилася писати те, що вже вміла співати.
Устина прочитала їх, тихо, ледь чутно, але Данило почув кожне слово:
— «Вона мене навчила».
У коморі настала тиша. Левко першим спробував її порушити:
— Хто… вона?
— Не знаю, — відповіла Устина. Голос у неї тремтів. — Я не знаю.
— Мати? — тихо спитала Мальва.
— Може, мати. Може, та, що співала йому в селі. Може, хтось інший. — Вона міцно стиснула коника в кулаці. — Але це не просто напис. Хтось вишив для нього пісню, щоб він не забув, а він сам подряпав на кінському животі єдине, що вмів: слова про ту, що його навчила. Шестирічний хлопчик, що лишився сам.
— Чому він це зробив? — спитав Данило.
— Бо більше нічого не було. — Устина підвела на нього очі, і в них стояли сльози, яких вона не помічала. — Він вижив. Один. І все, що в нього лишилось із тієї ночі, це знак на стіні, дерев'яний кінь і слова, які він мав пам'ятати, поки живий.
Данило хотів її обійняти, але не встиг.
— Устино, — раптом тихо, напружено сказала Горпина. — Ти чуєш?
Вони замовкли.
Спершу Данило не чув нічого. Тільки тишу, слабке потріскування ліхтаря, власне дихання. Потім, глибоко-глибоко під ногами, він відчув вібрацію. Не звук, а саме відчуття: повільний, низький, ледь вловимий гул, ніби десь далеко під землею, на великій глибині, поволі ворушилося щось дуже велике.
— Це земля, — прошепотів Левко. — Вона… слухає.
— Мої слова, — зблідла Устина. — Я прочитала вголос.
— Баба Гафія казала… — Мальва не договорила.
Гул ставав гучнішим. Тепер його чули всі: низький, грудний, схожий на биття величезного серця, яке повільно, неохоче, прокидалося. Стіни комори здригнулися, зі стелі посипався пил, і на кам'яній підлозі, там, де лежала солома, раптом з'явилась тонка лінія. Тріщина. А з неї, повільно, лізло червонувате світло.
— Нагору! — гукнув Данило. — Усі! Швидко!
Вони метнулися до виходу. Горпина схопила Устину за плечі, Тихон підхопив Левка, Мальва першою вискочила на сходи. Данило кинувся останнім, і на мить, обернувшись, побачив те, що запам'ятав на все життя.
Тріщина розповзлась по всій підлозі, і крізь неї, зсередини землі, ніби крізь відкриту рану, дивилось на нього велике, золотаве, нерухоме око з вертикальною чорною зіницею.
Воно кліпнуло.
Данило вискочив із люка останнім і встиг відкотитися вбік, перш ніж земля вибухнула.
Вона розірвалась не там, де вони стояли, а далі, між церквою й дзвіницею, там, де вчора ще лежав чорний, гладкий, мертвий ґрунт. Спершу пішла тріщина, довга, як батіг, що розрізав поверхню. Потім ґрунт здибився, розколовся кіркою, і з розколини вирвався стовп вогню, білого, прозорого, гарячого настільки, що сніг на дахах дзвіниці раптом зник і закипів, а повітря над руїнами засмерділо сіркою й розпеченим залізом.
— Назад! — крикнув Данило. — До церкви!
Але відступати було вже пізно. Вогняний стовп хитнувся, розтягнувся, вигнувся дугою, і Данило, що стояв, затуливши очі долонею, нарешті побачив, що це не вогонь.
Це був змій.
Він піднімався з землі повільно, не поспішаючи, ніби щойно прокинувся й розтягував затерплі кільця. Спершу з'явилась голова: велика, плоска, з вузькими ніздрями, з яких вилітав дим, і з двома довгими вусами, що звивалися в повітрі, як живі. Потім шия, товста, як стовбур, укрита лускою, кожна лусочка завбільшки з долоню, розжарена до червона, з жовтим відблиском по краю, наче вугілля в печі. Потім тулуб, нескінченний, що все виринав і виринав із землі, звиваючись кільцями довкола дзвіниці, і над усім цим, прямо в центрі лоба, світилося те саме золотаве око з вертикальною зіницею, що кліпнуло йому з-під підлоги.
Воно дивилося не на Данила. Воно дивилося на Устину.
— Вогняний змій, — прошепотів Левко. — Справжній.
— Слуга Зміюки, — тихо сказала Устина. Вона стояла біля дзвіниці, випрямившись, нерухома, і лише біла, як крейда, шкіра на її обличчі видавала, що їй страшно. — Не сама вона. Тільки той, кого вона тримає тут. Стільки років.
— Тримає? — перепитала Горпина. — Хто тримає?
— Не знаю. Але змій тут не випадково. Він стеріг це місце. — Устина не відводила погляду від золотого ока.
Змій розкрив пащу. Усередині було червоне, як кузня, і в цьому світлі Данило побачив ряди зубів, довгих, тонких, схожих на розпечені голки. Із глибини горла піднялося низьке, булькотливе ревіння, і слова, чи те, що замість слів, вирвалися назовні разом із дихом:
— Вона… прокинулась.
Голос був такий, ніби його дістали з печі. Устина здригнулась.
— Хто «вона»? — різко спитав Данило.
Змій не відповів. Він різко відхилив голову, і наступної миті випустив у них вогонь.
Данило встиг відскочити. Вогонь ударив у землю там, де він стояв, і виплавив у чорному ґрунті скляну западину, з якої одразу піднявся стовп пари. Він упав на бік, покотився, схопився на ноги, і перше, що побачив, це Горпину, що, не пригинаючись, не ховаючись, бігла прямо на змія з булавою на плечі.
— Ти що робиш! — заволав Левко.
— Я його ударю! — відповіла вона.
Вона не добігла. Змій різко звів хвіст, величезний, як стовп, і вдарив ним по землі. Горпина встигла підстрибнути, але хвиля удару відкинула її, і вона покотилась по чорній землі, як м'яч.
— Горпино! — крикнув Тихон.
— Жива! — гаркнула вона, підводячись. — Жива, дідько!
Булава її димилась. Шипи на залізній голові зробилися червоні, як розпечені цвяхи, і вона, шипнувши від болю, перехопила її за кінець руків'я, подалі від розжареного заліза.
— Не бийте по лусці! — закричав Левко. — Вона гаряча, ви обпечетесь! Бийте по ротові, по оку! Там м'яко!
— Дякую за цінну пораду! — відгукнувся Тихон і метнувся вперед.
Він обійшов змія з боку, швидко, низько, прослизаючи між кільцями, і кинув у нього ланцюг: срібний, тонкий, той самий, що вже раз зв'язав Перелесника. Ланцюг зачепився за луску, засичав, зарум'янився, але тримав. Змій різко повернув голову, зашипів і розкрив пащу, і Данило, що вже стояв позаду, не витрачаючи часу, вдарив.
Шабля, змащена свяченою водою, увійшла в основу шиї, де луска була тонша. Змій заревів. Не від болю, а від люті, і ревіння було таке гучне, що з даху дзвіниці посипалася черепиця. Данило ледь устиг висмикнути клинок і відскочити, перш ніж кільце, що огортало дзвіницю, розкрутилося й обрушилося на нього, як стовбур.
— Данило! — крикнула Устина.
Він упав навзнак, перекотився, відчув жар над самою головою, і наступної миті змієве тіло з гуркотом врізалось у землю там, де він щойно лежав. Біля його обличчя тремтіла розпечена луска, і від неї смерділо горілим залізом. Він скочив, відбіг, оглянув себе: рукав обгорів, на передпліччі вискочив червоний рубець, але кістки цілі.
— Тримайте його! — кричала Устина. Її голос різав шум битви, як ніж. — Мені потрібен час! Мені треба хоч кілька хвилин!
— Скільки? — гукнув Данило.
— Не знаю! Скільки зможете!
Вона вже бігла. Не від змія, а до колодязя посеред колишньої вулиці, де колись, мабуть, збиралися люди. Біля колодязя вона зупинилась, різко опустилась на землю й, не озираючись, почала висипати з торби речі: сіль, попіл, мак, полинь, шматок воску, червону нитку, глечик із водою, взяту ще вчора з річки.
— Левку! — вигукнула вона. — Допомагай!
— Що?
— Коло! Мені потрібне коло! Радіусом чотири кроки! Сіль по краю, попіл усередині, мак на північ, полинь на південь! Швидко!
Левко, перелякано кивнувши, кинувся до неї. За мить вони обоє вже ставали навколішки на чорній землі й, як безумні, насипали довкола колодязя тонкі білі, сірі й жовті лінії. Левко щось бурмотів, постійно перераховуючи, Устина мовчала, і її руки рухалися чітко, швидко, без жодного зайвого руху.
— Тримайте його! — повторила вона ще раз, не підводячи голови.
— Чуєш? — прогарчала Горпина. — Тримати!
Те, що відбувалося далі, Данило запам'ятав уривками.
Змій, відчувши, що відьма щось затіяла, розвернувся до неї всією масою й рушив до кола. Не повзти, а пливти по землі, велетенськими, повільними хвилями, що здіймали хмари чорного пилу. Тихон кинувся навперейми, став на його шляху й обмотав новий виток ланцюга довкола передньої частини тулуба. Ланцюг засичав і розплавився на кінці, але змій спинився на півкроку, і цього вистачило. Горпина, що підскочила збоку, з усієї сили вдарила булавою по голові, прямо під золотаве око. Удар був такий, що луска затріщала, а з пащі, з-за зубів, вирвалась хмара диму.
— Є! — заревіла вона. — Тримається!
Змій відповів хвостом. Горпина відлетіла вдруге, вдарилась об стіну дзвіниці й зсунулась на землю. Але підвелась. Знову підвелась, хоча права рука в неї тепер безвольно висіла вздовж тулуба.
Мальва, що весь цей час стояла осторонь, розплітаючи довгу червону нитку, раптом зрушила з місця. Вона підбігла, не звертаючи уваги на жар, і, швидко, майже гнучко, кинула нитку під хвіст змія. Нитка зловила хвостове кільце, обплелася навколо нього, і Мальва, шепочучи, зав'язала вузол. Один, другий, третій.
— Один подих! — крикнула вона. — Тримаю!
Тіло змія на мить завмерло. Лише на мить, але цього вистачило Данилові, щоб підскочити й різонути по оку.
Лезо не дійшло. Змій відкинув голову, і шабля ковзнула по золотистій лусці, лишивши на ній тонкий білий шрам. Але звір гаркнув і рвонув убік, ламаючи Мальвин вузол, і Данило відчув, як ударна хвиля жару відкидає його назад. Він упав, ледь не втративши свідомість, і, підвівши голову, побачив те, чого не чекав.
Змій дивився вже не на нього. Не на Тихона, не на Горпину. Він дивився на коло, де навколішки стояла Устина.
Вона підвела голову. Очі в неї були відкриті, але світилися якось інакше, не відображаючи світла, а ніби випромінюючи власне, холодне, сріблясте, тихе. Вона вже не бачила нікого довкола. Руки її лежали на землі, долонями вниз, по обидва боки глечика з водою, і губи ворушилися.
Вона співала.
Спершу Данило не зрозумів, що це. Тихо, ледь чутно, понад гуркотом битви й реветом змія, у повітрі піднялась мелодія. Низька, повільна, одноманітна, схожа на колискову, яку наспівує мати над колискою в пізню годину, коли дитині вже не можна не спати. Слова були ті самі, незнайомі, чужі, із шиплячими приголосними й тягучими голосними, і Данило вперше за все життя почув, як вони звучать у повному звучанні, не уривками, не уві сні, а свідомо, вголос.
Він відчув, як у ньому щось м'яко, але невмолимо повертається. Повіки стали важкі. Рука, що стискала шаблю, обм'якла. Навколо нього, на чорній землі, Горпина, Тихон, Мальва, Левко, всі завмерли, дивлячись на Устину, і кожен слухав, як зачарований, не рухаючись.
А змій заворушився.
Він відхилився назад, повільно, ніби крізь воду, вигнув шию, і золотаве око, що ще мить тому горіло люттю, раптом затуманилось. Вогонь у ніздрях згас, і з них потягнувся тонкий, мирний, сірий дим, як із потухлого вогнища. Луска, що жеврілась червоним, повільно темніла, остигала, перетворюючись із розпеченого вугілля на чорне скло. Хвіст ледь здригнувся й ліг на землю.
Змій дивився на Устину. Не вороже. Не люто. Радше з безмежною втомою, як дивиться хтось, що десятки років не спав.
— Знову, — прошепотів він. Голос у нього став тихий, майже людський. — Ти знову.
Устина не припиняла співати. Її голос, спокійний, рівний, зовсім не такий, як у бою, лився над руїнами, над колодязем, над чорним мертвим полем. Данило зрозумів, що вона не вбиває змія й не б'ється з ним. Вона його присипляє. Тією самою піснею, яку співала уві сні. Колискова не була просто спогадом. Це було заклинання.
Дуже довге. Дуже повільне. Таке, на яке йде час, і тільки зараз, коли їх було шестеро, коли вони купили цей час кров'ю й вогнем, воно спрацювало.
Змій опустив голову на землю. Око заплющилось. Тіло повільно, без жодного звуку, почало осідати, поринаючи в чорний ґрунт, як у воду. Кільце за кільцем, виток за витком, він зникав у землі, поки над руїнами не залишилась лише голова, що лежала на краю колодязя, ніби на подушці. А потім і вона повільно, без звуку, пішла вниз.
Устина допела останній рядок і замовкла.
Тиша впала на руїни, густа й глибока. Земля, чорна, мертва, зімкнулась над місцем, де щойно був змій, і тільки в кількох місцях, дуже тонкими нитками, ще піднімався дим.
Устина повільно підвелась. Хитнулась. Данило встиг підбігти й підхопити її, і відчув, що вона тремтить, як у лихоманці, а її руки холодні, наче лід.
— Усе добре, — прошепотів він. — Усе добре. Ти це зробила.
— Він… — Вона ковтнула. — Він не помер. Тільки спить.
— Спить?
— Так. Я не можу його вбити. Тільки приспати. — Вона глянула на нього, і він побачив, що очі в неї знову звичайні, темні, втомлені. — Але я знаю цю пісню. Знову знаю. Це не просто слова. Це ключ.
— До чого?
— Не знаю. До неї, мабуть.
Їхню розмову обірвав дзвін.
Дзвін великого дзвона, що висів на дзвіниці й давно мовчав. Один глибокий, довгий удар, що прокотився над руїнами, над полем і над лісом, і, відлунюючи, затих десь удалині.
— Хто це? — прошепотіла Мальва.
Усі подивилися вгору.
На дзвіниці нікого не було. Вітру теж. Дзвін просто видав один звук, ніби хтось невидимий, проходячи повз, торкнувся його пальцем.
Вони вийшли з пепелища, коли сонце вже схилялось до заходу. Горпину довелося вести під руки: права рука її була вивихнута, а долоня обпечена так, що вона шипіла при кожному кроці, але не нарікала. Левко ніс скриньку в обох руках, ніби боявся її розбити. Тихон ніс Мальву на плечі: не тому, що вона була поранена, а тому, що вона, змучена й закопчена, заснула на ходу. Данило ніс Устину на спині, і вона, обхопивши його шию, мовчки, без слів, дивилася на чорну землю, що відступала позаду.
Біля церкви Данило на мить зупинився.
На білій стіні, біля самих дверей, з'явився знак. Свіжий, чорний, наче обпалений, там, де кілька годин тому нічого не було. Він був великий, завбільшки з людину, і складався з двох частин: кривого кореня, що ріс униз, розгалужуючись, і змія, що обвивав його, кільце за кільцем, піднімаючись угору, ніби хотів його задушити чи обійняти. Два знаки. Дві сили. Одна картина.
— Корінь і змій, — тихо сказав Левко. — Вони разом.
— Або проти, — відповів Данило.
Він не знав, що це означає. Але відчував, що вони ступили на територію, де їхні вороги вже не діяли поодинці. Вовк, Корінник, Зміюка, а де ще невідомий? Усі вони тяглися до однієї точки, і ця точка сиділа в нього на спині, обхопивши його шию тонкими холодними руками.
— Данило, — тихо покликала Устина.
— Так?
— Ти бачиш?
— Що?
Вона підняла руку й показала на північний схід.
Над обрієм, далеко-далеко, там, де біла рівнина стикалася зі сірим небом, піднімались стовпи диму. Не один і не два. Чорні, густі, прямі, як стовбури, що росли з землі прямо в небо. Хтось палив села.
— Татари, — коротко сказав Тихон.
Ніхто не відповів.
Вони стояли над чорною землею, біля білої церкви, втомлені, обгорілі, з залізною скринькою в руках і з піснею в серці, яку ще не вміли розшифрувати. А над ними, в сутінках, що густішали, тонкий, ледь чутний, повільно затихав дзвін, що дзвонив сам по собі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше