Харко не дав їм стояти біля брами.
— На башту, — сказав він хрипко, і голос його ще тремтів. — Обоє. Тут ви нікому не допоможете, а нагорі хоч побачите.
Брамна башта була невисока, дубова, з помостом нагорі, обгородженим частоколом у зріст людини. Данило видерся по сходах слідом за Харком, і Устина піднялась за ним, тримаючи поділ спідниці в одній руці. Чорт лишився внизу, біля стіни. Він сів під цвяхом, на якому ще недавно висіла шапка, обгорнув лапи хвостом, і ніщо на світі не могло б його звідти зрушити.
На помості вже стояли шестеро мушкетерів, двоє списників і хлопець із рогом на ремені. Усі дивились у бійниці. Ніхто не обернувся, коли прийшли нові. Тут не було часу на ввічливість.
Данило приклався до щілини між двома колодами.
Випалена смуга лежала перед брамою на тридцять кроків: чорна земля, сіра зола, обвуглені стебла очерету, що ще диміли. Далі стояла червона стіна пожежі, що догоряла, а за нею, у темряві, були вони. Сотні постатей, шеренга за шеренгою, нерухомі й мовчазні. Видно було тільки очі: тисячі жовтих і білих крапок, що відсвічували в полум'ї.
А між стіною й ними стояли двоє.
Лук'ян зупинився за десять кроків від вовка.
Він не вийняв шаблі. Стояв, ледь розставивши ноги, як стають козаки перед розмовою, що може скінчитись чим завгодно. Права рука висіла вільно. Ліва, та, що з двома відрубаними пальцями, лежала на поясі.
Вовк виявився вищим, ніж Данило уявляв, дивлячись на нього з бійниці в Серці. На голову вищим за найвищого козака. Постать мав людську: плечі, руки, ноги, тільки все надто довге й жилаве, ніби людину хтось розтягнув. Його вкривала сіро-срібляста шерсть, густа на плечах, рідша на руках. Голова вовча: довга морда, чорні губи, один надірваний на кінці вухо.
А одягнений він був у свиту.
Данило не одразу це збагнув. На ньому висіла вицвіла, колись синя козацька свита, що ледь трималась на плечах. Рукави обірвані по лікті. На грудях лишилось три мідні гудзики, зелені від старості. Замість пояса, червона китайка, сто разів вузлована й сто разів поправлена.
Він носив це століття.
— Лук'яне, — сказав вовк.
Голос був не звіриний. Низький, хрипкий, спокійний, зі старою, трохи книжною вимовою, якою ніхто вже не говорив. І він не слабшав із відстанню. Данило, що стояв на башті за сорок кроків, чув його так, ніби вовк стояв поруч.
— Він говорить так, щоб чули ми, — пробурмотів Харко. — Не Лук'ян. Ми.
— Ти став сивий, — продовжив вовк. — Я пам'ятаю тебе рудим.
— А я тебе пам'ятаю з обличчям, — відповів Лук'ян.
Вовк видихнув, і це було схоже на сміх.
— Образа. Мені давно не казали нічого образливого. Дякую, що нагадав.
Вони помовчали десять ударів серця. Потім вовк, не виймаючи шаблі, вказав долонею на Січ. У довгопалій руці не було ні загрози, ні різкості.
— Я прийшов не по тебе, — сказав він. — Хочу, щоб це було ясно одразу. Не по дітей, не по пари, не по жодного з тих, хто за цим валом. Я прийшов по одного.
— По кого?
— Ти знаєш по кого.
— Скажи вголос, — відповів Лук'ян. — Нехай вони теж почують.
— Гарно. — Вовк нахилив голову. — Мені потрібен Той, хто знає.
Тиша. Данило бачив, як мушкетери на помості переглянулись. Наймолодший, рудий, з бородою, що тільки починала рости, пошепки заговорив молитву.
— Живим, — вів далі вовк. — Він виходить до мене сам, або ви його виводите. Решта залишає Січ. Усі: пари, учні, вчителі, ковалі, жінки, діти. Беріть, що несете на руках, беріть коней і йдіть, куди хочете. Я даю слово, що жоден вовк не піде за вами до першої межі Великого Лугу. Далі ваша справа.
— А Січ?
— Мені вона не потрібна.
— А ті, хто не піде?
— Помруть, — сказав вовк просто. — Не тому, що я цього хочу. Просто так буде. Нас тут триста, а ближче ще тисяча. До світанку цей вал упаде. Старого я візьму все одно, тільки з більшою кров'ю. І кров, Лук'яне, буде не моя.
Лук'ян мовчав. Потім сказав рівним, майже лагідним голосом:
— Твоє слово.
— Моє слово.
— Одну клятву ти порушив, — сказав Лук'ян. — І це була перша.
Вовк змінився. Не різко: голова ледь опустилась, і руки, що вільно висіли вздовж тіла, стисли обірвану китайку на поясі.
— Це було давно, — тихо відповів він.
— Вчора, — сказав Лук'ян. — Для нас усіх, хто тут стоїть. Вчора.
Вовк мовчав довго. Здавалося, він дивиться не на Лук'яна, а крізь нього, кудись у минуле.
— Я не хочу тебе вбивати, — сказав він нарешті, і Данило не повірив своїм вухам. — Тоді, на Чорному броді, я не хотів. І тепер не хочу. Я сказав «підіть», а ти не пішов, ось і твої два пальці. Дякую, що тоді зіграв чесно. Мені давно не було так цікаво.
— Пам'ятаю, — відповів Лук'ян. — Ти й тоді це сказав.
— Бо це правда.
— Скільки з дітей пам'ятають, як їх звали?
Вовк ворухнув вухом.
— Я зберіг їхні імена, — сказав він. — Кожне. Вони на них не відгукуються, але я зберіг.
— Ти палиш села.
Данило відчув, як усередині щось стислось. Не гнів: холодна, ясна, жахлива певність, що зараз прозвучить відповідь, і від неї залежить дуже багато.
Вовк не відповів.
— Хто палив Лозову? — повторив Лук'ян так само рівно. — Скажи тут, перед ними. Хто палив Чорний брід, Дубину, села, яких я ще не знаю.
— Ти знаєш відповідь.
— Хочу почути.
— Ні, — сказав вовк спокійно, без виклику. — Не почуєш. Не сьогодні.
З темряви за його спиною вийшов ще хтось. Данило впізнав його одразу: високий чоловік у довгому плащі, з тонкою шаблею на поясі. Ілько. Він не говорив, лише став на крок позаду й праворуч, схрестивши руки на грудях. Обличчя в нього було спокійне, чемне й трохи втомлене, як у людини, що прийшла виконати довгий, нудний, але необхідний обов'язок.
Лук'ян ледь помітно кивнув йому. Ілько кивнув у відповідь.
Вони знали одне одного, і ніхто з них не вдавав, що це не так.
— Я питаю не для себе, — сказав вовк. — Це їм. Нехай думають.
Лук'ян повільно озирнувся на Січ, на частокіл, на башту, на темні постаті, що стояли на валу. Данило відчув, що Лук'ян дивиться прямо на нього, і що в цьому погляді не було ні страху, ні жалю, а було те, чого він ніколи не бачив: вдячність.
— Скажу я, — відповів Лук'ян. — Бо мене вибрали говорити. Ніхто нікого не віддасть. Ніхто не піде. Ми залишаємось.
— Ти вирішуєш за всіх?
— Кажу те, що вони казали б самі. Якщо хтось не згоден, нехай крикне.
Ніхто не крикнув. Данило чув, як потріскує свіча в ліхтарі біля башти, як десь далеко кашляє хтось із поранених.
— Бачиш, — сказав Лук'ян і вперше всміхнувся: широко, чесно, по-козацьки. — Козаки гостей не продають. У нас так заведено.
— Старий не гість.
— Старий наш. Це ще гірше.
Вовк ледь повів плечем, і Данило не зрозумів, чи це розчарування, чи щось інше.
— Тоді ми прийдемо.
— Приходьте. А своїм скажи: нехай воду з плавнів не п'ють. Там такі дівчата, що й тебе, старого, не пожаліють.
Хтось на помості пирснув і одразу подавився сміхом. Вовк не засміявся, але кутик чорних губ ворухнувся.
— Ти завжди був дотепний, — сказав він. — Це я в тобі цінував.
— А я в тобі нічого, — відповів Лук'ян. — Крім одного: ти вмієш приходити вчасно.
Лук'ян підвів очі й тоді побачив.
Данило не одразу зрозумів, куди той дивиться. Погляд старого ковзнув повз вовка, повз Ілька, і зупинився далеко, між двома рядами нерухомих постатей, де в тіні, ледь освітленій догораючим очеретом, стояла одна. Невисока, тонка, з накинутим на голову каптуром із сірої шкури. І босонога.
Лук'ян завмер.
Вовк теж помітив. Голос його змінився: став тихішим, майже лагідним.
— Не дивись на неї, Лук'яне. Вона тебе вже не впізнає. Я постарався, щоб так було.
— Знаю, — відповів Лук'ян.
— Тоді навіщо?
— Бо я її бачив тоді. Бачу й тепер. Це моя справа.
Постать у каптурі не ворухнулась. Вона стояла так, як стоять речі, які поставили на місце й забули. Лише вітер з Лугу трохи колихнув поділ її сорочки, оголивши довгі вузькі ступні, чорні від золи.
Данило не бачив обличчя Лук'яна, тільки спину. Але спина ця, рівна, широка, у старій кожушанці, на мить стала зовсім іншою: дуже старою, надломленою. Потім розпрямилась.
— Тоді не будемо гаяти часу, — сказав він. — Ти все сказав, я теж. Гарна була розмова. Піду я.
Він повернувся до вовка спиною. Данило задихнувся: це було так відкрито, так нахабно, так безглуздо з погляду будь-якого воїна. Лук'ян ішов назад до брами, не прискорюючи й не сповільнюючи кроку, спиною до ворога, що міг убити його одним рухом.
Вовк не ворухнувся. Ніхто не ворухнувся. Навіть Ілько.
— Послів не чіпають, — пошепки сказав хтось на помості. — Так заведено.
— Між людьми, — відповів інший голос.
— Він це знає, — сказав Харко. — І вирахував.
Лук'ян дійшов до брами за хвилину, що здалася Данилові вічністю.
Він зупинився перед дубовою стулкою, невисокий, сутулий, чорний на тлі червоного світла. Підняв руку й постукав. Двічі, коротко. І ще раз, довго.
Нічого. Потім за брамою брязнув засув.
— Відчиняй, — гукнув Харко з башти. — Швидко!
Двоє вартових навалились на стулку. Вона прочинилась рівно настільки, щоб пропустити людину. Лук'ян увійшов, і стулка зачинилась ще швидше, ніж відчинялась.
Данило зірвався вниз по сходах. Устина побігла слідом.
Лук'ян стояв посеред брамного двору, притиснувши долоню до скроні. Він важко дихав, і Данило, що бачив його таким уперше, раптом збагнув: старий не був спокійним. Він тримав себе, як тримають коня, що рветься, і тільки зараз вперше відпустив повід.
— Лук'яне, — почав Данило.
— Живий, — відрізав той, не обертаючись. — Бачиш. Живий.
Він підійшов до стіни. На цвяху під лампою без скла висіла шапка. Лук'ян зняв її обома руками, обтрусив від попелу й надів. Розправив шлик, поправив поле.
— Одяг мусить сидіти як слід, — сказав він. — Козак без шапки наполовину козак.
Чорт підвівся, потягнувся й по-господарськи потерся об його чобіт.
— Що, не скучив? — спитав Лук'ян. — Я теж.
Той, хто знає, прийшов, коли на східному валу ще не спалахнув вогонь.
Він з'явився так, як з'являвся завжди: нізвідки, без звуку, у сірому кожусі, і Данило помітив його лише тоді, коли двір раптом став холодніший. Вартові розступились. Харко зняв шапку.
Той, хто знає, підійшов до Лук'яна й зупинився за довжину руки. Довго дивився на нього.
— Я чув, — сказав він.
— Він хотів, щоб чули.
— Просить мене.
— Наказує.
— Це дрібниця. — Той, хто знає глянув угору, на башту, на частокіл, на небо без зірок. — Хто питає, Лук'яне, не завжди хоче те, про що просить. Подумай: навіщо йому я, якщо він уже стільки років вміє мене не вбивати?
Лук'ян не відповів.
— Східний вал, — сказав Той, хто знає. — Там вони вдарять першими. Це гра: вони хочуть, щоб я був там, поки ламатимуть браму. Я піду. Там основна сила, а якщо я не буду там, вони пройдуть вал, як ніж крізь масло.
— Тоді йди.
— Піду. — Він подивився на Лук'яна й додав тихіше, так, що тільки Данило розчув: — Тримайся там, де стоїш.
— Я там, де стою, — відповів Лук'ян.
Той, хто знає обернувся й пішов. Данило дивився йому вслід і розумів, що бачить двох людей, які розмовляють не словами.
Харко розставляв людей так, як роблять це ті, хто не вперше бачив облогу.
Він стояв посеред двору зі списом у руці, обвішаний мотузками, і говорив коротко, не підвищуючи голосу. Навколо збирались сотники, начальники кілків, вогнеметники, мушкетери. Данило стояв осторонь, поруч Лук'яна, і слухав.
— Ями перед валом викопані, під очеретом, з осиковими кілками на дні, — казав Харко. — Хто добіжить до частоколу, той уже мокрий і поколений. Перша лінія за частоколом: рогатини й списи. Вовкулака стрибає не думаючи, нехай налітає на вістря.
— А в нас порох? — спитав чийсь голос.
— На три години, якщо не стрілятимете в небо. Мушкетери на помосту, у три шеренги. Перша стріляє й відходить заряджати, друга стріляє, третя стріляє. Шістдесят ударів серця на заряд, тож хто не встиг, того прикриє рогатина.
— Кожна десята куля срібна, — додав сотник із рудою бородою. — Береги її для тих, хто в шкурі й на двох ногах.
— Шабельники біля брами, — сказав Харко. — Вилазка тільки якщо вал просяде. Не раніше. Дудки по обидва боки від брами: вогонь на ряд, не на одного.
— Вони ж не бояться вогню, — озвався хтось.
— Не так, як думають, — сказав Лук'ян. — Вони виросли на згарищах.
Данило здригнувся.
— Учні, діти й поранені в Серці, — продовжив Харко. — Домна й Устина ставлять поле на башті, шестеро списників їх охороняють. Поле тримає чари: страх, голоси, плутанину. Тримає недовго, поки відьми живі й не стомлені, тож їх прикрити як зіницю ока. І ще одне: той, хто в шкурі, не дурень. Він вміє відступити, обійти, обдурити. Не женіться. Хто побіг за відступаючим, той загинув. Тримайтесь лінії.
— А Лук'ян?
— Лук'ян командує брамою. Я валом. Хто в першій лінії біля брами, слухає його.
Люди розійшлись.
Данило не знав, що робити. Кілька секунд просто стояв, дивлячись, як навколо бігають, несуть і розставляють. Хтось пройшов повз з оберемком осикових кілків. Хтось тягнув діжку зі смолою. Хтось поправляв ремені на мушкеті, зосереджено, як людина, що вже не думає про результат.
Лук'ян поклав руку йому на плече.
— Ти зі мною, — сказав він. — Перша лінія біля брами. Береш рогатину, шаблю лишаєш на боці. Не лізь у бій, поки не скажу.
— А якщо…
— Якщо прорвуться, б'єшся. Але це «якщо», синку, а не «коли». Дивись на ноги, не на очі. Очі брешуть, ноги ні.
— А Устина?
— На башті, з Домною. Вгорі, видно. Не озирайся.
Данило глянув угору. Устина вже була там: стояла посеред помосту біля Домни, що креслила щось крейдою на дошках. Присіла навпочіпки, підсукала рукави і, до свого здивування, Данило побачив, як вона працює. Швидко й упевнено, ніби все життя це робила. Домна, глянувши на лінію, яку Устина щойно провела, на мить завмерла, а потім кивнула.
— Дивовижно, — прошепотів хтось поруч.
Це був Левко, блідий, зі зошитом під пахвою і чорними колами під очима.
— Я бачу, як воно працює, — сказав він. — Вона бачить, чому. Це різне.
Він пішов до башти й зник у натовпі. Данило залишився, стискаючи рогатину, довгу, важку, з осиковим наконечником, що ще пахнув живою смолою.
Ніч стояла, ніби застигла.
Не було ні вітру, ні шелесту, ні голосів. Данило, що стояв у першому ряду біля брами, відчував кожну дрібницю: шорсткість ратища під долонею, запах гару, що просочив одяг, холод, що піднімався від землі. Поруч стояв Лук'ян із шаблею в руці й дивився на браму. Далі стояли інші, сорок, п'ятдесят людей: мовчазні, нерухомі, зібрані.
— Лук'яне, — сказав Данило.
— Що?
— Та дівчина з босими ногами.
— Мар'яна.
— Ви її знаєте.
— Бачив, — поправив Лук'ян. — Колись. Давно. Вона була маленька.
— І вона…
— Не питай, синку. — Лук'ян глянув на нього, і в погляді було щось дуже добре й дуже втомлене. — Якщо переживемо цю ніч, розповім. А ні, то й так зрозумієш.
Данило промовчав.
Тоді далеко на сході, звідки не було видно ні вогнів, ні руху, ударив ріг. Низький, довгий, гортанний, схожий на крик поранений звіра. За ним другий, третій. Земля під ногами ледь здригнулась.
— Почалось, — сказав Лук'ян.
Ніхто не відповів.
Спершу була тільки звукова хвиля.
Вона прийшла зі сходу, з того боку, де за три сотні кроків від брами стояв другий вал, довгий, земляний, увінчаний частоколом. Данило його не бачив, але чув усе: гуркіт, схожий на обвал, багатоголосе, нестримне виття, а поверх нього тонкий різкий дзвін металу об метал. Хтось крикнув. Хтось відповів. Хтось засурмив у ріг, і сурма обірвалась на півноті.
— Східний, — сказав Лук'ян, не обертаючись. — Рахуйте до ста й слухайте.
Люди в першій лінії стояли нерухомо, як стоять ті, кому наказали не ворушитись. Данило рахував. На сімдесятому ударі гуркіт змінився: став рівнішим, ритмічнішим. Це вже були залпи. Мушкетери східного валу відкрили вогонь.
— Тримають, — тихо сказав хтось.
— Рано радіти, — відповів Лук'ян. — Це перші.
З башти долинув голос Харка:
— Бачу! Північ! Бачу!
Данило не бачив нічого. Брама перед ним була зачинена, частокіл вищий за зріст, а крізь щілини між колодами видно було лише смужки червоного світла. Він стиснув рогатину й відчув, яка вона слизька від поту.
— Вогонь не відкривати до моєї команди! — загримів Харко. — Чекайте! Чекайте, чорти вас узяли!
Тиша тривала ще мить. Потім земля здригнулась так, що в Данила клацнули зуби.
Вони бігли.
Він не бачив їх, але чув: тисячі лап по обпаленій землі, швидкий, ритмічний, дивовижно злагоджений тупіт, схожий на барабанну дріб. Ні криків, ні виття, ні гарчання. Лише тупіт і дихання, одне гігантське спільне дихання сотні тіл, що мчать в одному темпі.
— Чекайте! — кричав Харко.
Тупіт ближчав. У ногах зростало непереможне бажання відступити. Не страх: щось глибше й нижче, звіриний інстинкт, що кричав: тікай, це смерть. Данило стиснув зуби. Лук'ян стояв поруч зовсім спокійно й дивився в браму, і лише права рука його ледь помітно ворушила руків'я шаблі.
— Ями, — сказав він.
Данило почув перший зойк.
Не вовчий і не звіриний: людський, високий, надтріснутий. За ним другий, третій. Тупіт збився, розсипався, і його змінив інший звук, жахливий, мокрий, скрегітливий: плоть, що наштовхується на дерево.
— Вогонь! — гаркнув Харко.
Залп прогримів, як грім. Уся башта ніби підстрибнула. Над головою просвистіли кулі, а за ними, майже без паузи, другий залп, третій, і перша шеренга вже знову стріляла.
— Рогатини! — крикнув Лук'ян. — До частоколу! Приготуйсь!
Люди в першій лінії зімкнулись, приставили ратища до землі й нахилили вістрями вперед. Данило повторив рух, відчуваючи, як тремтять руки. Він уперся п'ятою в тупий кінець рогатини, як учили, вістря під кутом, вгору й уперед.
Над частоколом з'явились перші.
Вони стрибали.
Ось що вразило Данила найперше. Вовкулаки не лізли на вал, не чіплялись за колоди: вони перелітали через них. Дужі, жилаві, вкриті шерстю створіння виринали з темряви, відштовхувались від краю рову, перекидались через частокіл і падали вже всередину, на тих, хто стояв за ним, роздираючи пазурами повітря.
Рогатини їх зустріли.
Данило не бачив усього, лише те, що було перед ним: темну, вкриту сивою шерстю постать, що летіла просто на нього з піднятими пазурами, з відкритою пащею, з якої стікала піна. Він не думав. Тіло зробило те, чого його навчили: п'ята в землю, ратище вперед, корпус убік. Вістря увійшло під ребра звіра, осикове дерево прошило шкуру, м'язи й кістку, і вовкулака з майже людським виском повис на ратищі.
— Не тримай! — крикнув Лук'ян десь поруч, спокійно, діловито. — Скидай!
Данило рвонув ратище вбік, і тіло відлетіло на землю. Над ним уже летів наступний.
Лук'ян не рубав. Він працював. Данило бачив це краєм ока, вистромлюючи нове вістря: старий стояв на місці, майже не рухаючись, і щоразу, коли над ним з'являлась паща, шабля йшла по короткій, економній дузі. Бічник, зліва направо, по горлу, і ворог падав, не долетівши до землі. Крученик, під лікоть. Стин, коротко, у відкриту шию. Жодного зайвого руху, жодного марного кроку.
— Ноги, синку, — кинув Лук'ян, не повертаючи голови. — Дивись, як він відштовхується.
Данило глянув. Вовкулака, що біг на нього, виставив праву ногу на півкроку вперед: збирався стрибнути. Данило ступив ліворуч, вістря пішло вперед, і звір, зловлений у повітрі, зробив таку відчайдушну гримасу, що Данило її довго не забуде.
Над головою раптом заспівало.
Не пісня. Вищий, тонший, вібруючий звук, схожий на голос скрипки, що торкається самої межі слуху. У вухах забриніло, потім у скронях: гострий, нестерпний біль.
— Поле! — крикнув хтось на башті. — Домно, поле!
Данило глянув угору. Башта сяяла.
Не світлом, а чимось іншим: прозорим біло-синім мерехтінням, що тремтіло над помостом, як жар над розпеченим каменем. Домна стояла посеред кола, розкинувши руки, і з її долонь стікали тонкі нитки світла, що розходились по колу й зв'язувались у складну сітку. Вона говорила голосно, ритмічно, не збиваючись, мовою, схожою на старослов'янську.
Устина стояла поруч навколішки, долонями на дошках. Данило бачив, як по її спині ходять дрижаки.
Довше дивитись він не міг, бо над частоколом з'явились нові.
Те, що сталось далі, Данило зрозумів не одразу.
Вовкулаки не просто стрибали. Вони вили не з пащі, а десь глибше, із самого нутра, і це виття мало силу. Данило відчув це, коли раптом без жодної причини його пальці розтиснулись. Рогатина виповзла з долоні, він схопив її знову, ледь утримав і зрозумів, що пальці не слухаються. Інстинкт, що кричав тікати, повернувся вдвічі сильнішим.
— Це голос! — крикнув хтось. — Вони виють нам у голову!
Поруч упустили мушкет, і він гупнув об землю. Хтось закричав. Зовсім юний хлопець кинув списа й побіг, і його зупинив Харко, що примчав із валу й схопив його за комір.
— Дзвін! — долинуло з-під башти. — Левку, дзвін!
А потім було те, чого Данило ніколи не забуде.
Тонкий, чистий, срібний дзвін розірвав повітря. Не один: сотня, тисяча дрібних дзвіночків дзеленьнули разом, у різних місцях, у різній тональності. Дзвін розійшовся над валом, як хвиля від кинутого каменя, і виття вовкулак, що стискало скроні, раптом відступило. Не зникло: відступило, як вода від берега.
Левко стояв на помості поруч Домни, з піднятими руками, із зошитом під пахвою. З його рукавів, з-за пазухи, з-під коміра сипались маленькі бронзові дзвіночки, і кожен, зависаючи в повітрі, дзвенів, поки не падав на дошки. На блідому, мокрому обличчі було таке напруження, наче він піднімав обома руками важку плиту.
— Тримаю! — закричав він. — Недовго! Тримаю!
— Тримай, — відгукнувся Лук'ян. — Скільки зможеш.
Потім з'явилась Горпина.
Данило не знав, звідки вона взялась. Мабуть, з-під башти, з другої лінії, де стояла з булавою на плечі. Вона вискочила в самий розгар, з перев'язаною лівою долонею, і тримала булаву обома руками, хоч повʼязка вже темніла від крові.
— Дай дорогу! — гаркнула вона. — Дай дорогу, пришелепкуваті!
Вона вдарила.
Перший звір, що перелетів через частокіл і опустився їй під ноги, був удвічі більший за решту. Данило бачив, як булава описала широку важку дугу, повну тієї нерозбірливої сили, яка буває в людей, що виросли біля ковадла. Звірові майже зірвало голову. Він упав, не видавши й звуку.
— Горпино! — гукнув із башти Левко. — Дурна!
— Мовчи й тримай! — відгукнулась вона й вдарила знову.
Хтось поруч засміявся: коротко, хрипко, ледь не істерично. Це був Сидір, що, попри перев'язаний бік, стояв у першому ряду з рогатиною.
— Дівчина, — сказав він. — Нехай мене чорт візьме. Дівчина!
— Не розмовляти! — гукнув Лук'ян.
— Не можу! — відповів Сидір, і всі, хто чув, раптом відчули, що трохи відпустило.
Мальву Данило бачив лише раз, мигцем.
Вона стояла на помості між двома мушкетерами, в білій сорочці, з розпущеним волоссям, і пальці її грали в повітрі, як у плетільниці. Тонкі червоні нитки, ледь видимі в тьмяному світлі, тяглись із її рук униз до валу, обплутуючи тих, хто висів на частоколі. Вовкулака, що вже майже переліз через вал, раптом смикнувся, ніби його вхопили за ногу невидимою рукою, і впав назад у рів.
Тихон, що стояв поруч, не стріляв і не колов. Він тримав довгий ланцюг, на кінці якого ходила срібна гирька. Щоразу, коли звір дотягувався до помосту, Тихон ловив його ланцюгом за лапу, і той верещав так, що ставало моторошно. Срібло пекло його, як розпечене залізо.
Вони працювали як одне ціле: вона зв'язувала, він дотискав.
— Пара, — сказав Лук'ян, що встиг на мить озирнутись. — Ось що таке пара, Даниле. Запам'ятай.
Хвилі приходили й відходили.
Данило не рахував їх. Знав тільки, що перша відкотилась, коли вовкулаки, зазнавши втрат, відступили в темряву. Настала коротка тривожна тиша, і всі в першій лінії встигли перевести подих, втерти піт, поправити зброю. Потім прийшла друга.
Вона була інша: менш напориста, обережніша. Тепер із темряви виходили не лише вовкулаки, а й ті, що мали людський вигляд: молоді, одягнені в шкури, босі, з нерухомими спокійними обличчями. Вони бігли не стрибаючи, не завиваючи, тихо й швидко, зі списами й сокирами, зробленими, мабуть, із того самого заліза, що й козацька зброя.
— Піхота, — сказав Харко з башти. — Це вже піхота. Стрільці, по першій!
Залп. Другий. Третій.
Люди в шкурах падали, але ті, що були за ними, не зупинялись. Вони лізли через тіла, і Данило бачив їхні обличчя, що промайнули в червоному світлі, зовсім близько: хлопчаки. Дівчата. Не дорослі: чотирнадцять, п'ятнадцять, шістнадцять років. З порожніми, спокійними очима.
Рука Данила здригнулась.
— Не дивись, — сказав Лук'ян, не повертаючи голови. — Не дивись їм в очі. Вони тебе не бачать. Дивись на руки.
— Вони діти.
— Були. Тепер ні.
— Лук'яне…
— Знаю. — Голос старого був рівний, і Данило, майже не дихаючи, збагнув, чого це йому коштує. — Знаю, синку. Працюй.
Він працював. Колов, бив, відкидав. Руки діяли самі, а в голові стояла одна думка: це могла бути Устина. Це міг бути він. Якби не Лук'ян, що знайшов їх у погребі.
Щось гаряче підступило йому до горла, дуже різко, і Лук'ян, мабуть, відчув це, бо тримав його за плече, поки Данило, стискаючи зуби, дотикав рогатиною до чергової постаті.
Вони ніби чекали саме цього моменту.
З темряви за випаленою смугою пролунав новий звук: низький, глухий, ритмічний, схожий на удар у величезний барабан.
Бум.
Земля здригнулась.
Бум.
Данило глянув на браму. Дубова стулка, обвуглена, облита смолою, ледь помітно рухнулась на завісах.
— Таран! — крикнув хтось.
— Бачу! — відгукнувся Харко, і голос його зірвався. — Несуть колоду! Двадцять чоловік!
Данило бачив у щілину частоколу: з темряви, по обпаленій смузі, повільно, у такт, ішли двадцять постатей. Найбільші з усіх, кого він бачив: високі, широкоплечі, у сірих шкурах. Вони несли на плечах стовбур столітнього дуба завдовжки в п'ять сажнів, обтесаний, із поперечними держаками й залізним наконечником. З кожним кроком вони рухались разом, не видаючи ні звуку.
— Смола! — загримів Харко. — Дудки! По тарану!
Двоє вогнеметників на валу ревнули. Довгі жовті язики вирвались із мідних труб і хлеснули по постатях. Хтось із них спалахнув, але не впав: колоду підхопили інші, і ритм не збився.
Бум.
— Чому вони не відступають? — прошепотів Данило.
— Вогню вони не бояться, — відповів Лук'ян. — Я казав. Вони виросли на згарищах.
Бум.
Брама застогнала. З дерева посипались обвуглені тріски. Верхній засув, що його Харко щойно наказав укріпити, ледь згинався.
— Мушкетери, цілься в голову! — кричав Харко. — Срібло! Вся срібна куля, що є, на таран!
Залпи пішли один за одним, швидше, ніж раніше. Ті, що несли колоду, падали, але їхні місця займали інші, виринаючи з темряви, ніби їх було безліч. Спалахи пострілів на мить освітлювали їх, і Данило бачив, що кожне обличчя таке саме, як у попередніх: порожнє, спокійне, без злості.
Бум.
З башти донісся крик.
Не Домни й не Левка: жіночий, різкий, надтріснутий. Данило підвів очі й побачив, що сяйво над помостом змінилось: воно мерехтіло й хиталось, як полум'я на вітрі. Домна стояла, ледь утримуючись на ногах, з розплющеними очима, з яких текли сльози. Блакитні нитки, що тяглись із її долонь, обривались одна за одною.
— Не можу! — кричала вона. — Воно проламується! Там щось є! Там голос!
— Домно! — гукнув Левко.
— Не слухайте! — Вона схопилась за голову. — Не слухайте його!
Данило глянув на темряву за валом. Там, на невеликому пагорбі за випаленою смугою, стояла постать. Висока, у довгому плащі. Ілько. Він не рухався, не кричав, не командував. Стояв, піднявши обидві руки перед собою, як співак, що бере найвищу ноту. А поруч, трохи нижче, стояли ще троє, схожих на нього, у плащах, з піднятими руками, і з їхніх сухих, тонких ротів долинало щось, що не було ні піснею, ні криком.
Голос.
Він не мав слів. Лише мелодію, що йшла наскрізь, просочувалась і розчиняла, і Данило відчув, як щось у ньому, дуже глибоке, дуже давнє, відгукується. Мелодія була знайома, ніжна, хрипка: колискова без слів, яку хтось співав йому в дитинстві, до того як він навчився говорити.
— Даниле, — сказав хтось дуже близько. — Ходи додому.
Він здригнувся.
— Не слухай, — гаркнув Лук'ян і вдарив його по плечу так, що Данило зашипів від болю. — Не слухай, синку! Не слухай, не слухай, не слухай!
— Я не…
— Дивись на ноги! Дивись на ноги!
Він дивився. Ноги вовкулаки перед ним були брудні, обвуглені, вкриті гнійними ранами, і Данило повторював у голові, як молитву: ноги, ноги, ноги.
Голос відступив. Не зник: відступив.
Тоді башта спалахнула.
Не вогнем, а світлом: сліпучим, білим, абсолютно безшумним. Воно вибухнуло з помосту широким рівним куполом, що накрив і браму, і частокіл, і перші ряди, і випалену смугу за ними. Данило затулив очі долонею, але світло проходило крізь пальці. Воно було не пекучим, а теплим, м'яким, як дотик сонця в березні.
Голос зник. Остаточно. Ніби його хтось стер.
Данило розплющив очі.
На помості стояла Устина.
Вона вже не стояла навколішки. Стояла рівно, пряма, з піднятою головою й розкритими долонями, і з її рук ішло світло, не ниткою і не блакитним потоком, як у Домни, а широке, золотаве, схоже на струмінь рідкого меду. Волосся розвіялось, ніби за її спиною дув вітер, хоча вітру не було. Губи ворушились, не поспішаючи, виводячи слова, які Данило чув від неї вві сні: незнайомі, ніжні, з довгими голосними.
Домна, що півлежала поруч, дивилась на неї широко розплющеними очима, у яких не було ні здивування, ні страху. Лише глибоке, майже побожне розуміння.
— Вона закінчила, — прошепотіла Домна. — Вона закінчила за мене.
— Домно, — гукнув Левко.
— Левку… — Домна вчепилась у стовп. — Вона зробила його вдвічі міцнішим.
Купол над баштою ще раз спалахнув і згас, залишивши по собі легкий дзвін, схожий на відлуння.
Устина похитнулась.
Данило рвонувся до башти, але Лук'ян схопив його за комір.
— Стій!
— Вона…
— Живе. Дивись.
Устина тримала себе на ногах. Руки її опустились, голова схилилась, і Левко, що підскочив до неї, схопив її під лікоть. Вона не відштовхнула його. Сказала щось, Данило не розчув, але побачив, як Левко кивнув і побіг униз по сходах.
— Живе, — повторив Лук'ян. — Тепер твоя справа тут.
Таран пробився ще через чотири удари.
Бум. Бум. Бум.
Верхній засув остаточно зігнувся й тріснув. Нижній тримався, але дерево навколо нього розійшлось довгою чорною зубчастою щілиною, крізь яку проглядало червоне небо. Ліва стулка брами нахилилась усередину.
— Перша лінія! — гукнув Лук'ян, і голос його вперше за ніч став голосом воєначальника. — До брами! Рогатини під кут! Друга лінія, стрільці, за ними! Не лізьте під руку!
Люди рушили. Данило, що стояв найближче, відчув, як його підхопила хвиля, і опинився просто перед брамою, у п'яти кроках від того місця, де щілина вже розкривалась, як рана. Поруч стояв Лук'ян із шаблею в правій руці, а в лівій, з трьома пальцями, тримав короткий кинджал. Данило раптом збагнув: старий готувався до прориву.
— Дивись, — сказав Лук'ян, не обертаючись. — Не бійся. Скоро.
— Що скоро?
— Вони зайдуть. Ти не лізь першим.
Бум.
Шматок дубової колоди відлетів убік, і крізь отвір, не ширший за півлікті, проглянув блискучий, мокрий, жовтий звіриний погляд.
Бум.
Брама тріснула остаточно.
Брама впала не одразу.
Спершу стулка нахилилась і застрягла, зачепившись нижнім засувом за камінь, і в щілині між нею й одвірком з'явилась лапа. Довга, сіра, з чорними пазурами завдовжки з ніж. Вона хапнула повітря, намацала край дошки й потягла. Дерево затріщало. Потім, коли вдруге вдарив таран, засув нарешті зірвався, і обидві стулки, ще мить тому єдина перепона між Січчю і темрявою, рухнули всередину разом із хмарою тріски, попелу й диму.
— Лава! — закричав Лук'ян.
Данило не знав, як люди зрозуміли це слово. Просто зрозуміли. Перша лінія, ті сорок рогатинників, що стояли перед брамою двома півколами, зімкнулась рівно, без жодного слова, і перед провалом виросла стіна вістер.
Вовкулаки ввійшли в неї, як ніж у тісто.
Це були не окремі зіткнення. Це була маса, що хлинула в отвір шириною десять кроків, спресована, важка, безформна, і на її чолі, поштовхом тих, що напирали ззаду, йшли перші: чотири, п'ять, шість звірів, що вже не могли ні зупинитись, ні повернути назад. Вони налетіли на рогатини, і Данило відчув, як ратище під його долонями здригнулось, ніби живе.
Він упер п'яту в землю. Нахилив корпус уперед. Вістря увійшло в чийсь живіт, і вага, що напирала на нього з того боку, на мить стала нестерпною: тіло звіра ще рухалось уперед, нанизуючись на дерево, і в плечі хруснули суглоби.
— Не відпускай! — загорлав Сидір ліворуч. — Тримай!
Він тримав. Це були найдовші секунди його життя. Поруч хтось закричав, високо, надривно, і ратище по сусідству зламалось навпіл. Чоловік, що його тримав, упав. Над ним майнула сіра тінь.
— Другий ряд! — гаркнув Харко. — Пали!
Залп прогримів зовсім близько, у спину, і над головою пролетіли кулі. Звір, що ломився на Данила, смикнувся й повалився, і вага зникла. Він ледь утримався на ногах.
— Відхід на другу лінію! — крикнув Лук'ян. — Кроком! Не бігом! Хто побіжить, того зжеруть! Кроком!
Вони відходили. Рогатинники робили три кроки назад, зімкнувшись, і мушкетери давали залп, а потім ще три кроки й ще залп. Ритм, дисципліна, механізм. Данило бачив, як працює ця машина, і розумів, що без неї вони б лягли за першу хвилину. Вовкулаки лізли через тіла своїх, обходили збоку, пробивались уздовж стіни, але рогатини не пускали, а за ними вже чекали шабельники.
— Тримайте двір! — закричав Харко, що спустився з валу з резервом. — Двір не віддавати!
Двір був невеликий: квадрат сорок на сорок кроків, обгороджений стінами складів, що колись правили за комори, а тепер за барикади. Посеред двору стояла колода для рубання дров, і на ній, чомусь, залишився кухоль води. Данило глянув на нього й подумав: хтось пив і не допив.
Потім почалась найгірша частина.
Шеренги зімкнулись. Рогатини вже не діставали: надто тісно. Люди кидали їх і хапали шаблі, і Данило, ледве встигши витягти свою, опинився віч-на-віч із першим псиголовцем.
Той був молодий. Данило це зрозумів одразу, хоч постать промайнула на тлі пожежі лише на мить: п'ятнадцять років, не більше. Худий, жилавий, зі шрамованими голими грудьми, в обірваних штанях. Голова собача, довгоморда, з відкритою пащею, але очі людські. Блакитні, з довгими світлими віями.
Данило вдарив.
Не думаючи. Бічник, зліва направо, як вчив Лук'ян. Лезо ковзнуло по ребрах, відкрило довгу рану, з якої хлюпнула чорна кров, і хлопчисько здригнувся, але не відступив. Тільки роззявив пащу ширше й кинувся.
Данило ухилився. Ступив убік. Лезо його пішло знизу, у стегно. Хлопчисько впав на коліно, і Данило замахнувся ще раз, і тут побачив його руки.
На правому зап'ясті в нього висіла нитка. Обірвана червона нитка з вузликом, якими матері в'яжуть на руку немовляті від лихого ока. Колись хтось зав'язав її дитині, а вона, ставши псиголовцем, не зняла.
Данило завмер.
Це тривало секунду. Менше. Але секунда в бою довга.
Хлопчисько вдарив лапою, і кігті пройшли через плече Данила. Біль прорізав його, як розпечене залізо. Він упав на спину, шабля вилетіла з рук, і звір навис над ним, роззявивши пащу.
— Даниле! — крикнув хтось.
Шабля Лук'яна пройшла над головою Данила, поряд із вухом, і псиголовець осів, зарубаний одним ударом в основу черепа.
— Вставай, — сказав Лук'ян. Він не дивився на Данила. Кров бризнула йому на обличчя, і він не втер її. — Вставай, синку. Не думай.
Данило підвівся. Шабля лежала поруч, він схопив її. У плечі горіло, але рука працювала.
— У нього була…
— Знаю.
— На руці…
— Знаю, Даниле. — Лук'ян нарешті глянув на нього. У його очах не було ні гніву, ні докору. Було лише таке стисле, таке давнє втомлення, що Данило мимоволі відвів погляд. — Якщо будеш дивитись на нитки, помреш. Дивись на ноги.
Він повернувся й пішов у гущу бою. Данило, стискаючи шаблю, пішов за ним.
Він бачив Лук'яна в бою не вперше. Бачив у Чигирині, коли той показував гопак, бачив у Сивій Яругі. Але ніколи так, як тепер.
Лук'ян не метушився. Він працював, як майстер, що виконує знайому роботу.
Старий рухався в розрідженому, кривавому, божевільному потоці, що клубочився у дворі, і жодного разу не зупинився, не втратив рівноваги, не зробив зайвого кроку. Лезо ходило короткою економною дугою: бічник у стегно, і ворог падає. Крученик, і розрубана рука, що замахнулась. Стин у горло, і тихий вологий хрип. Хлудина, та, що знизу вгору, діагональна, найпідступніша: звір піднімає лапу для удару, а шабля вже перерізала сухожилля.
Він мало стрибав. Не робив красивих випадів. Увесь рух був у ногах: півкроку праворуч, півкроку ліворуч, поворот на п'яті, нахил корпусу, і лезо вже там, де має бути, а ворог уже там, де лезо. Кожен рух мав мету й відповідав попередньому. Данило, дивлячись на нього, збагнув те, чого досі не розумів: шабельний бій не про силу. Він про час. Про долю секунди, коли ворог уже вирішив, але ще не здійснив, і ти встигаєш прийти туди першим.
— Дивись, — сказав Лук'ян, не обертаючись. — Дивись, як я відходжу.
Старий зробив крок назад, і звір, що кинувся на нього, налетів на порожнє місце, а шабля вже вдарила під ребра.
— Не за ворогом, а від ворога, — пояснив Лук'ян. — Він думає, що біжить за тобою. А насправді біжить на тебе.
Він кинув шаблю з правої руки в ліву. Рух був такий швидкий, що Данило не встиг помітити, коли клинок опинився в обмотаних трьома пальцями. Лезо йшло по дузі знизу, під кутом, звідки його ніхто не чекав, і звір, що ліз із правого боку, отримав удар у щелепу. Голова відлетіла.
Це був той прийом, про який говорили в Січі: нижній з перекидом. Данило чув про нього, але не бачив. Тепер побачив і збагнув, що Лук'ян давно виконував його так само легко, як дихав.
— Не звертай уваги, — сказав Лук'ян, перекинувши шаблю назад. — Це дрібниця. Головне, щоб ти знав, звідки б'є ворог.
Двір поступово очищався.
Не тому, що вовкулаки скінчились. Просто козаки навчились їх бити. Шабельники Харка, спокійні й мовчазні, працювали в парах: один відбиває, другий рубає. Мушкетери, що спустились із помосту й заряджали на ходу, били впритул. Смоляні дудки, перенесені до брами, закрили її стіною вогню, і крізь неї ніхто не міг пройти.
Першу хвилю прориву вони стримали.
Данило сперся на шаблю, перепочиваючи. Плече пульсувало, з нього текла кров, але рана була неглибока. Поруч хтось сидів на землі й тихо плакав. Хтось перев'язував товариша. Харко, мокрий, чорний від кіптяви, ходив між убитими й лічив тих, хто ще дихав.
— Тримаємось, — сказав він. — Тримаємось, хлопці. Вони відкотились.
— Надовго? — спитав хтось.
— На скільки вистачить.
Данило підвів голову. На башті Устина сиділа навколішки й дивилась униз. Вона була жива. Блідіша, ніж будь-коли, з розпатланим волоссям і виснаженим обличчям, але жива. Їхні погляди зустрілись. Вона ледь помітно кивнула, і щось у ньому відпустило.
А потім Лук'ян підняв руку.
— Тихо, — сказав він.
Усі завмерли.
Вовкулаки відступили. Не всі: ті, що лежали, лежали. Але ті, що стояли за брамою, у проломі, де ще догоряли рештки стулок, раптом розійшлись мовчки, без команд, як вода розступається перед човном.
Тиша була така, що Данило чув, як потріскує вогонь.
З темряви, крізь обвуглені рештки брами, наближалась висока жилава постать у драній, колись синій свиті з мідними гудзиками. Вона ступала не поспішаючи, і в правій руці несла довгу, зігнуту шаблю, що відсвічувала червоним.
Вовк.
Він зупинився на порозі, де колись була брама. Подивився на двір: на убитих, на поранених, на сорок козаків зі зброєю, і на Лук'яна, що вийшов йому назустріч.
— Я прийшов, — сказав він.
— Бачу, — відповів Лук'ян.
— Ти знав, що я прийду.
— Знав.
Вони дивились одне на одного. Данило стояв за п'ять кроків, не рухаючись, не дихаючи, і раптом збагнув, чому всі мовчать. Харко стояв з опущеною шаблею. Мушкетери опустили стволи. Жоден не ворухнувся, жоден не прицілився. Було щось таке, що не потребувало слів: так розступаються перед тим, чия це справа.
— Усім слухати, — сказав Лук'ян, не обертаючись. Голос був спокійний і гучний. — Ніхто не втручається. Хто втрутиться, той мене зганьбить. Це моє.
— Лук'яне, — почав Харко.
— Це наказ, Харку.
— Лук'яне, ми ж… — не втримавшись, вигукнула Горпина.
— Ні.
Харко стиснув щелепи.
— Є, — сказав він тихо.
Лук'ян ступив уперед, наче вимірюючи відстань. Потім зняв шапку, подивився на неї й, не обертаючись, простягнув Данилові.
— Потримай, — сказав він. — Я скоро.
І вийняв шаблю.
Данило не бачив бою так, як бачили його вони.
Він бачив іскри. Спершу не лезо, а іскри: два клинки зіткнулись зі скрегітом, від якого заболіли зуби, і золотистий дощ посипався на землю. Потім ще, і ще, швидше, ніж око встигало розрізнити. Лук'ян рухався вправо, вовк ліворуч, і клинки співали в повітрі довгу, шалену, надтріснуту пісню.
Вовк мав переваги: довші руки, більшу силу, швидкість, якої не мала жодна людина. Його шабля, стара, зігнута, як серп, описувала дуги, яких не робить жодна козацька: ширші, коротші, з несподіваними поворотами. Вона йшла знизу, зверху, збоку, ніби жила власним життям, і Лук'ян відбивав удари, яких Данило навіть не помічав.
Але Лук'ян мав те, чого вовк не мав: він знав його. Сорок років знав. Кожен рух, кожен нахил, кожну звичку. Вовк атакував справа, і Лук'ян, ще до того як клинок відділявся від тіла, ступав ліворуч. Вовк робив випад, і Лук'ян відходив так, що лезо пролітало за півдолоні від грудей. Це не був бій двох чужих. Це була розмова двох людей, які знають одне одного, як пальці однієї руки.
— Ти не змінився, — сказав вовк, не зупиняючись.
— Ти теж.
— Те саме ліве плече.
— Те саме праве коліно.
Данило не зрозумів. Потім побачив: вовк, відбиваючи удар, відставив праву ногу трохи далі, і Лук'ян, не гаючи миті, вдарив туди, нижче, по гомілці. Вовк ухилився, але не повністю, і тонка червона смужка з'явилась на сірій шерсті.
— Перша, — сказав Лук'ян.
— Рахуєш?
— Дозволь собі маленьку радість.
Вовк засміявся: низько, хрипко, щиро. Данило, який бачив усе це з п'яти кроків, відчув холод: ці двоє, що намагались убити одне одного, і справді були друзями. Вони розмовляли між ударами, жартували, згадували, і в цьому було щось страшніше за будь-яку ненависть.
Вовк змінив тактику.
Він вирвався з клінча, відступив на три кроки й кинувся вперед з іншого боку. Лук'ян ледь встиг підняти шаблю, і клинок вовка, ковзнувши по його лезу, дійшов до лівого плеча. Тканина кожушанки роз'їхалась, на плечі з'явилась тонка червона лінія.
— Одна, — сказав вовк.
— Один-один.
— Ти ж не рахував.
— Я давно рахую, — відповів Лук'ян. — Просто мовчу.
Вони розійшлись, кружляючи. Данило бачив, що Лук'ян дихає важче, ніж раніше. Старе серце, старі легені, шістдесят років. Вовк дихав рівно, як людина, що тільки починає.
— Сорок років, — сказав вовк. — Я пам'ятаю тебе молодим, рудим, нахабним. Пам'ятаю, як ти приходив до мене в Лозову й питав: «Скільки?» Я не відповідав. А ти знайшов. Чому ти не кинув мене шукати?
— Бо ти не залишив мені вибору.
— Я залишив тобі кожен вибір.
— Ні, — сказав Лук'ян і вдарив.
Це було несподівано. Старий, що мить тому стояв нерухомо, змістився, і ліва рука його з трьома пальцями перехопила шаблю: перекид, той самий, нижній. Лезо пішло знизу вгору діагональною дугою, найпідступнішою з усіх, і вовк, що не чекав, відскочив, але не встиг повністю. Клинок ковзнув по його грудях від лівого плеча до правого ребра.
Кров бризнула. Темна, густа.
Вовк зупинився. Глянув униз. Потім на Лук'яна.
— Хрест, — сказав він тихо. — Я пам'ятав одну половину. Тепер маю обидві.
— Дві, — сказав Лук'ян. — Поки що.
Вовк вдарив ще раз, і цього разу Лук'ян не відбив.
Данило не зрозумів, що сталось. Він просто побачив, як старий хитнувся, як права нога його поїхала на мокрій землі, як шабля вислизнула з руки й дзвінко стукнула об камінь. Лук'ян спробував підхопити її лівою, але вовк, що вже стояв поруч, схопив його за зап'ясток вільною лапою.
Пазурі ввійшли глибоко.
Лук'ян зойкнув. Це був перший звук, який Данило почув від нього за весь бій. Не крик: короткий глухий видих, як у людини, якій вдарили в живіт. Він упав на одне коліно, права рука ковзнула до пояса, до кинджала, але вовк, не випускаючи зап'ястка, ударив його коліном у груди.
— Ні, — сказав вовк. — Ні, не треба. Я не хочу.
— Не хочеш? — прохрипів Лук'ян.
— Не хочу, Лук'яне. Я тоді сказав і тепер кажу: підіть.
— Куди?
— Куди завгодно.
Лук'ян підвів голову. Обличчя його було бліде, з-під шапки, якої на ньому вже не було, виднілось сиве, мокре від поту волосся. У кутику рота стікала тонка цівка крові.
— Не вийде, — сказав він і всміхнувся.
Він схопив вовка за зап'ястя, за ту руку, що тримала його, і різко, з несподіваною силою повернувся всім тілом. Кинджал, якого вовк не помітив, увійшов йому під лопатку.
Вовк заревів. Це був не людський крик і не вовчий: щось глибше й давніше, що виривалось із самих надр його проклятої істоти. Він відскочив, відштовхнувши Лук'яна, і Данило побачив, що з-під його лопатки стирчить руків'я, і з рани ллється чорна кров.
Лук'ян упав на спину. Спробував підвестись. Не зміг.
Вовк, хитаючись, витяг кинджал і відкинув. Довго дивився на нього. Потім перевів погляд на Лук'яна.
— Дякую, — сказав він тихо. — Мені давно не було так.
І вдарив.
Це був один рух: короткий, точний, бездоганний. Зігнута шабля пройшла по дузі й увійшла Лук'янові в груди під ребра, зліва, туди, де лежало серце.
Данило не закричав. Він не мав голосу. У горлі стояла така суха, така важка пустота, що не пролазило ні слова. Усі довкола теж мовчали. Мовчав Харко, мовчали мушкетери, мовчав двір. Тільки догорали смолоскипи й потріскував вогонь.
Лук'ян лежав на землі, широко розкинувши руки. Шабля вовка стирчала з його грудей. Вовк стояв над ним, опустивши голову, і не витягав її.
— Лук'яне, — сказав він. — Ти чуєш?
— Чую, — прошепотів Лук'ян.
— Пробач.
— Ні.
— Що?
— Не прощаю, — сказав Лук'ян. Голос його був тихий, але ясний. — А дякую — це інше.
Вовк нахилився нижче. Данило ніколи не бачив такого обличчя: звірячого, з чорними губами, оскаленими зубами, і водночас людського, з очима, в яких стояли сльози.
— За що?
— За те, що я не пішов. Бо якби пішов, ти б ніколи не дізнався, що це було чесно.
Вовк не відповів. Лук'ян повільно перевів погляд убік. Туди, де за обваленими стулками, в темряві, стояла невисока тонка постать у каптурі. Босонога. Вона не підійшла й не ворухнулась. Дивилась.
— Мар'яно, — сказав Лук'ян.
Так тихо, що ніхто, крім Данила й вовка, не почув.
Постать не відповіла. Але каптур ледь помітно ворухнувся: чи то вітер, чи то рух голови.
— Добре, — прошепотів Лук'ян. — Нічого… Нічого — це добре слово.
Він глянув угору, на небо, де не було жодної зорі, і Данило, що стояв за п'ять кроків, побачив, як у його очах щось гасне. Не різко, не раптом: так гасне свічка, коли в ній закінчується віск. Він видихнув. Довго, а вдиху вже не було.
Шапка в Данилових руках виявилась мокрою.
Він не знав, коли вона стала мокрою. Не знав, що плаче. Знав лише, що за п'ять кроків від нього лежить людина, яка знайшла його в погребі, навчила тримати шаблю й називала синком, і що вовк стоїть над нею, не витягаючи клинка.
Чорт, що весь цей час сидів біля Данилових ніг, підвівся, пройшов уперед і сів біля Лук'янової голови. Не жалібно й не вирішально: просто сів, як сидить кіт біля господаря, що ліг відпочити.
Вовк нарешті витяг шаблю. Подивився на кров на клинку. Потім підвів погляд, і Данило зустрівся з ним очима.
У них не було ні торжества, ні злості. Тільки така глибока, нескінченна втома, що Данило, навіть у своїй безмовній чорній люті, на мить відчув щось схоже на розуміння.
Потім це минуло.
Він упустив шапку.
Рогатину, що лежала біля ніг, він не помітив. Шабля, що висіла на поясі, теж не потрібна була. У нього були руки. Ось усе, що в нього було.
І він побіг.
Він не пам'ятав, як подолав ті п'ять кроків.
Пам'ятав лише, що світ раптом став дуже вузьким і дуже ясним. Усе зникло: двір, вогонь, голоси. Лишилась сіра постать із довгою мордою, що стояла над Лук'яновим тілом із шаблею в руці, і відстань між ними, яка швидко зменшувалась.
Вовк підвів голову. Данило побачив його очі: жовті, втомлені, трохи здивовані. Він не встиг підняти клинок. Не встиг навіть повернутись як слід.
Данило вдарив.
Не шаблею. Він навіть не згадав, що вона висить на поясі. Просто, як учив Лук'ян у тренувальному дворі на тирсі, вклав усе тіло в одну правицю: від п'яти, через стегно, через плече, у кулак. Те, що козаки називали «пробиванням». Не по обличчю, а крізь нього. Кулак влучив у вовчу щелепу, і Данило відчув, як хруснули кістки: або його, або чужі, він не розрізнив.
Вовка відкинуло.
Мабуть, це могло статись лише тому, що вовк не чекав. Істота, вдвічі більша за людину, відлетіла, як тріска, вдарилась спиною об рештки брами, перекотилась через обвуглену колоду й лишилась лежати. Шабля випала з руки й задзвеніла по камінню.
Двір видихнув. Усі, хто стояв навколо, одночасно, ніби за командою.
— Даниле, — хтось прошепотів. — Даниле, стій.
Він не слухав.
Вовк піднявся.
Не швидко. Спершу на коліна, потім на ноги, струшуючи головою, як пес, що виліз із води. З пащі стікала кров. Він виплюнув зламане ікло й глянув на Данила з виразом, якого той не зрозумів: не люті й не страху. Скоріше подиву. Так дивляться на дитину, що несподівано вкусила.
— Гарний удар, — сказав він. Голос був нерівний, зі свистом. — Лук'ян навчив?
Данило не відповів. Він уже біг.
Вовк підняв шаблю. Ту, що лежала поруч, зігнуту, закривавлену. Рух був готовий: зверху вниз, по діагоналі, одним замахом розрубати хлопця від плеча до пояса. Данило бачив це так ясно, як свою руку. Бачив і не міг, не хотів зупинитись.
Лезо пішло вниз.
І в повітрі, за півліктя від його обличчя, щось ляснуло. Сухий, різкий звук, як ляпас. Шабля здригнулась, ніби її вдарили невидимою рукою, вирвалась із вовчих пальців, пролетіла через усе подвір'я й вп'ялась у стіну комори, до половини клинка.
Вовк застиг із порожньою рукою.
— Даниле! — Голос Устини прорізав двір, як сталь. Високий, гострий, нестерпно спокійний. Вона стояла на помості башти, витягнувши праву руку, з пальців якої ще тягнувся тонкий сірий дим. — Заспокойся! Дивись на ноги! Не в очі!
Данило зупинився. Не тому, що послухав. Просто її голос вдарив у нього з протилежного боку, і він захитався.
Вовк дивився не на нього. Він дивився вгору, на башту, на Устину, довше, ніж було потрібно, з дивною напругою, ніби бачив у ній те, чого не бачив ніхто. Губи його ворухнулись. Він щось прошепотів: одне слово, якого Данило не розчув.
Потім перевів погляд на Данила й посміхнувся.
— Добре, — сказав він. — Ну що ж. Без зброї.
Данило не пам'ятав, як вихопив шаблю.
Це був інстинкт: тіло саме знайшло руків'я. Він став у стійку, як учили, праву ногу вперед, ліву позаду, вістря на рівні вовчих очей. У нього було п'ять секунд, щоб згадати все, що знав.
Дивись на ноги.
Вовк рухався по колу, босий, широкий, на пальцях, як звір. Права нога в нього рухалась на півкроку вперед: він збирався стрибнути з правої.
Данило ступив ліворуч і вдарив бічником, коротко, у передпліччя. Лезо ковзнуло по шерсті й розірвало шкіру, але вовк навіть не поморщився. Він просто махнув лапою, і кігті пройшли по Даниловому ребру, роздираючи кожушок, сорочку, шкіру.
Біль був білий, як сніг. Данило задихнувся.
Він відскочив. Вдарив стином, у шию, але вовк відхилив голову так легко, ніби це була гра. Наступний удар Данило завдав низько, по гомілці, підсічкою, і вона вийшла: вовк став на одне коліно, але в ту ж мить схопив Данила за руку з шаблею й стиснув.
Хруснуло.
Данило закричав. Шабля випала. Вовк, не випускаючи зап'ястка, вдарив його вільною лапою по обличчі, потім ще раз і ще. Не в повну силу: Данило відчував це навіть крізь біль. Вовк бив так, ніби вирішував, скільки можна не вбивши.
— Ти не воїн, — тихо сказав він. — Ти злість. Лук'ян мав це знати.
Він відпустив зап'ясток. Данило впав навколішки, потім на бік. Світ плив червоним і чорним. Десь далеко кричала Устина. Десь тупотіли ноги. Хтось гукнув: «Даниле!» Хтось інший: «Тримай його!»
Вовк підійшов. Нахилився. Данило бачив тільки його чорні ступні, що ступали по закривавленому камінню.
— Ти мені не потрібен, — сказав вовк. — Але ти заважатимеш.
Він витяг із-за пояса короткий вигнутий кинджал, той, що Лук'ян відкинув убік.
Данило хотів поворухнутись і не зміг. Усе тіло, ніби налите свинцем, дрібно тремтіло. Перед очима плавали чорні плями, і між ними, дедалі ясніше, проступала одна: сіра постать, що підіймає руку для останнього удару.
Удар не прийшов.
Натомість над двором пролунав звук, якого Данило не чув ніколи: низький, глибокий, схожий на тріск льоду на ріці, коли він розколюється навесні. Потім хруст, і вовкове тіло, що стояло над Данилом, зникло, відлетіло вбік так швидко, що він не встиг помітити руху.
Холод.
Це було перше, що Данило відчув. Не біль і не страх, а холод, як узимку, коли відчиняєш двері в морозну ніч. Він повернув голову.
Над ним стояв Той, хто знає.
Не стояв: присів у низькій стійці, на одній нозі, з витягнутою вперед другою, ніби щойно закінчив рух. Сірий кожух на його плечі був розірваний, обличчя вкрите потом і кіптявою, сиве волосся розпатлане. На обох руках, на кожному пальці, блищали масивні срібні кастети з гострими виступами.
Кожного разу, коли він видихав, повітря перед його губами стелилось білою хмаркою.
— Даниле, — сказав він, не обертаючись. Голос був спокійний, майже ласкавий. — Лежи. Ти зробив своє. Тепер моя черга.
Вовк піднявся.
Він лежав за десять кроків, у купі битого каміння, куди його відкинуло. Голова його ледь помітно хиталась. З пащі стікала нова цівка чорної крові. Права рука не слухалась і висіла під неприродним кутом. Але ноги тримали, і очі, жовті, широко розплющені, не відривались від Того, хто знає.
— Старий друже, — сказав вовк. — Старий побратиме.
Тиша.
— Ми з тобою нарешті зустрілись, — продовжив вовк. Голос був хрипкий, надтріснутий, але в ньому ще жила та сама старомодна книжна інтонація. — Скільки років минуло? Не пам'ятаю. Я лічити перестав. Ти, мабуть, теж.
— Рахую, — сказав Той, хто знає.
— Правда? І скільки?
— Стільки, скільки я мовчав.
Вовк засміявся: гірко, коротко.
— Ти завжди був поганий жартівник. Той самий нескінченний, тягучий, Сірківський сум. Пам'ятаю, ми сиділи ввечері після бою, і ти питав: «Для чого ми це робимо?» А я відповідав: «Бо хтось має». І ти кивав, і ми пили мед.
— Не називай мене побратимом, — сказав Той, хто знає.
Вовк замовк.
— Ти мені не побратим, — продовжив він, і голос його був рівний, як лезо. — І вже не друг. Ти перестав ним бути в ту ніч, коли пішов до нього. Я тоді не повірив. Сказав собі: помилка, обман, чари. Знайшов тебе й дав тобі шанс. Один. Ти пішов.
— Ти не вбив мене.
— Ні.
— Чому?
— Бо я тебе пожалів, — сказав Той, хто знає. Він повільно випростався, і срібло на його руках блиснуло в червоному світлі. — І це була моя найбільша помилка. Те, що я тебе пожалів, я скількох дітей убив. Те, що я тебе пожалів, я дав померти Лук'яну. — Голос його на мить здригнувся, але він втримав його. — Цього разу я тебе нікуди не пущу. Не пожалію. Тут ми з тобою зведемо всі рахунки.
Вони стояли один проти одного, і Данило, що лежав на боці, з розбитими губами й затуманеними очима, раптом збагнув, що це вже не двобій двох воїнів. Це було щось набагато старше: дві людини, що колись разом тримали світ на плечах, тепер стояли по різні боки пекла.
Вовк вихопив шаблю зі стіни.
Данило не бачив, як він це зробив. Лише блиск, коротку дугу, і клинок, що вирвався з дерева з тріском, повернувся в руку. Права рука висіла безсила, і вовк переклав зброю в ліву, незграбно, гарчачи, але не випустив.
— Ти не можеш вийти за межу, — сказав він. — Ти прив'язаний. Я знаю. Я тут довше, ніж ти думаєш.
— Мені не треба виходити, — відповів Той, хто знає. — Ти прийшов сам.
Вовк кинувся.
Він був швидкий: Данило бачив, як розмився в повітрі його силует. Шабля йшла по дузі зверху вниз і вбік, розтинала повітря й за мить мала розрубати Старого навпіл.
Той, хто знає, не відхилився. Він пішов униз.
Данило не одразу збагнув, що сталось. Той, хто знає, просто сів, глибоко, майже торкнувшись землі, і вся його постать опустилась під лезо, що пройшло над головою з тихим свистом. Потім одна нога його вилетіла вперед, широка, довга, низька, по землі: підсічка. Вовчі ноги, що щойно відштовхнулись для стрибка, вислизнули з-під нього.
Вовк упав.
Не зав'язавшись і не розмазавшись: просто впав на спину з усієї висоти, і шабля вилетіла з лівої руки. Той, хто знає, уже стояв над ним. Не нахиляючись, він вдарив ногою зверху вниз, так, що Данило почув, як хруснули ребра.
— Повзунець, — прошепотів хтось у натовпі. — Це повзунець. Я такого бачив тільки на малюнках.
Вовк відкотився, схопився на лапи, відскочив убік. Кинувся знову, без шаблі, з кігтями, з усією нелюдською силою. Лапи його, довгі, чорні, роздерли повітря там, де за мить до цього була голова Старого.
Той, хто знає, пішов униз, закрутився на одній нозі, мов дзиґа, і ліва нога, висока й широка, налетіла на вовка збоку. Удар у скроню. Данило бачив, як голова вовка смикнулась. Ще оберт, уже іншою ногою: удар у плече. І з піднятою ногою, у стрибку, коли обидві стопи відірвались від землі, Той, хто знає, нахилився й обрушив срібний кулак просто вовкові в груди, у те місце, де зяяв свіжий хрестоподібний шрам.
Вовк закричав.
Це був не крик, а виття, і в ньому було більше, ніж біль. Було здивування, дике, нерозуміюче: цього не мало бути.
— Голубець, — сказав хтось тихо.
Данило не знав, хто. Він дивився, не кліпаючи, як Той, хто знає, приземляється, пружно, без найменшого звуку, і розпрямляється. Рухи його не були швидкими чи різкими: вони були дивовижно легкими. Він не бився. Він гуляв по полю, і кожен його крок закінчувався тим, що вовк щось втрачав: рівновагу, дихання, силу.
— Роз'ніжка, — сказав він, і нога його пройшла широкою довгою дугою, збиваючи вовка з ніг. — Тинок.
Кулак у ребра.
— Перестриб.
Він перескочив через вовкову шаблю, що вже піднімалась, і приземлився поруч, ззаду.
— Дзиґа.
Оберт, коротка лунка тиша, і біля ключиці вовка, з тріском, ніби розколовся шматок дерева, пролунав кастет.
Вовк упав навколішки. Той, хто знає, став над ним, не поспішаючи, і Данило побачив у його очах те, чого не бачив ніколи: не лють і не торжество, а щось подібне до смутку.
— Ти пам'ятаєш, — сказав він, — як я вчив тебе цього?
Вовк мовчав.
— Ти був кращим учнем, ніж я вчителем.
— Чому ж тоді… — прохрипів вовк.
— Бо ти не питав «навіщо». А треба було.
Він присів і притиснув срібний кастет просто до відкритої рани на вовчих грудях.
Вовк завив.
Таке виття Данило чув уперше. Воно не було схоже на те, що лунало над Лугом уночі. Те було голосом зграї, силою, закликом. Це було голосом одного: старого, зламаного, переможеного.
Той, хто знає, не відпускав. Срібло пекло, вовкова плоть диміла, запах палений, солодкавий, жахливий розтікся над двором. Вовк бився, рвався, пазурами дряпав землю, але нічого не міг зробити: Той, хто знає, був вищий, важчий і страшніший. Нога його стояла на вовчому стегні, рука на плечі, а срібний кастет ішов дедалі глибше.
— Скажи, де двері, — сказав Той, хто знає. — Скажи мені, де ти їх бачив.
— Ніколи, — вигукнув вовк.
— Тоді я зламаю тобі те, що ти ще не втратив.
— Діти! — заревів вовк. — Діти! До мене!
Вони прийшли.
Не ордою, а як одна тінь. З розваленої брами, з-за обвуглених колод, із вовчих ям, з усіх боків одночасно вилетіли постаті в шкурах. Двадцять, тридцять, сорок. Вони не гарчали й не вили. Мчали, не дивлячись ні на кого, прямо на Того, хто знає.
Він підняв голову.
— Харку, — сказав він спокійно. — Тримай двір.
Харко, що вже стояв зі шаблею в руці, розвернув козаків. Мушкетери, що встигли перезарядитись, ударили залпом. Постаті в шкурах падали, але нові виринали з темряви, перестрибували через тіла й бігли вперед. Вони билися не за себе. Їхня мета була одна.
Вони кинулись на Того, хто знає, не для того, щоб убити його.
Вони кинулись його відтягнути.
Він відчув це. Данило бачив, як змінилось його обличчя: з холодної люті в щось гірше, в розпач. Він відшвирнув першого, другого, третього, коротким, точним рухом. Двоє повисли в нього на руці, і він струснув їх, як собак. Але їх було багато. І кожен, замість нападати, просто чіплявся: за ноги, за плечі, за кожух.
— Не пущу! — гарчав Той, хто знає. — Не…
Вовк піднявся.
Данило бачив, як він це зробив: страшно, насилу, зі стогоном, що виривався з самих надр. Груди його димились, в обличчі не лишилось нічого людського. Він хитався, як п'яний, і дві постаті в шкурах підхопили його під руки. Одна з них була висока, в плащі, з довгою тонкою шаблею. Ілько.
— Ходімо, — тихо сказав той. — Я тебе тримаю.
Вовк глянув на Того, хто знає. Не з ненавистю. З чимось, що Данило не міг назвати.
— Це не кінець, — прохрипів він. — Ми ще зустрінемось.
— Зустрінемось, — відповів Той, хто знає. — Я не кажу, що ні.
— Я ще повернусь.
— Тоді я тебе чекатиму.
Ілько й дві постаті потягли вовка до пролому. Ті, що висіли на Тому, хто знає, відпустили його всі разом, ніби за невидимою командою, і розсипались у темряву, як вода крізь пальці. Тільки в самому отворі брами на мить зупинилась одна: невисока, у каптурі, босонога. Вона не дивилась на нього. Вона дивилась на землю, на місце, де лежав Лук'ян.
Потім зникла.
Той, хто знає, побіг.
Данило ніколи не бачив, щоб людина бігла так: не поспішаючи й не напружуючись, але швидше за вітер. Він пролетів крізь розбиту браму, зник у темряві й за мить уже був далеко, на тлі догораючих очеретів, потім ще далі, за вогнями, за горбами, на самому краю Лугу.
Данило лежав, не здатний піднятись. Устина вже була поруч: вона бігла вниз по сходах, не пам'ятаючи себе, і зараз стояла навколішки, торкаючись його обличчя тремтячими пальцями.
— Живий, — шепотіла вона. — Живий, живий, живий…
— Не я, — прохрипів він. — Не мене…
Вона не відповіла.
Далеко, на самому краю Лугу, пролунав голос.
Не крик і не гуркіт: просто голос, спокійний, низький, дивним чином чутний на сотні кроків, ніби його слова слухала сама ніч. Той самий, що вчора мовчав на Раді.
— Тоді я буду тебе чекати!
Данило не знав, чи вовк його почув. Не знав, чи відповів. Знав лише, що десь там, на лінії, якої не видно очима, на краю Великого Лугу, стоїть сивий чоловік із розбитими кулаками й дивиться вслід тому, кого не може наздогнати, бо сам Сірко, сто років тому, заборонив йому переступити цей поріг.
Межа.
Він повернувся перед світанком.
Ішов повільно по випаленій смузі, між тілами, в дні, що вже починав сіріти. У ньому не було ні страшного, ні величного. Просто сивий чоловік у розірваному сірому кожусі, з порожніми руками (кастети він зняв і заховав за пояс), з обличчям, що раптом постаріло на десять років.
Двір чекав мовчки. Козаки стояли, спираючись на зброю. Харко, чорний від кіптяви, зняв шапку. Хтось тихо плакав. Устина сиділа поруч із Данилом, тримаючи його голову на колінах, а Левко, що прибіг із башти, мовчки перев'язував йому руку.
Той, хто знає, зупинився в отворі розбитої брами. Подивився на двір, на убитих, на живих. Потім підійшов до Лук'яна.
Той лежав так, як упав: на спині, з розкинутими руками, з розплющеними очима, що дивились у небо. Обличчя його було спокійне. Майже усміхнене.
Той, хто знає, присів поруч. Дуже довго мовчав. Потім простяг руку й закрив Лук'янові очі.
— Прости, синку, — сказав він. — Я мав бути тут.
Біля Лук'янової голови, зовсім поруч, сидів чорний кіт і дивився на нього, не кліпаючи. Той, хто знає, глянув на кота. Кіт глянув у відповідь.
— Так, — тихо сказав він. — Я знаю. Ми обидва знаємо.
У кутку двору, там, де її впустив Данило, лежала вовняна шапка з вицвілим шликом. Вона встигла вбрати кров, і попіл, і пил, але шлик ще стояв рівно, як його поправив власник.
Той, хто знає, підняв її. Обтрусив. Хвилину тримав, дивлячись так, як дивляться на давню, важливу річ.
Потім підійшов до Данила й поклав шапку йому на груди.
— Тримай, — сказав він. — Він хотів, щоб ти.
Данило стиснув її обома руками. Від неї ще пахло Лук'яном: димом, шкірою, полином. Він хотів щось сказати, але слів не було.
Нічого — це добре слово.
Над Великим Лугом, там, де ще вчора стояла стіна вогню, повільно, неохоче розгорався сірий день.
Хоронили вдень.
Не одразу, бо спершу треба було зробити те, що робить кожне військо після бою: зібрати своїх. Це тривало до полудня. Данило не бачив цього, бо лежав у лазареті з перев'язаною рукою, зашитим боком і двома ребрами, що дихали разом із ним болем, але чув. Тіла проносили повз двері на мокрих носилках, і він рахував кроки носіїв, як колись рахував удари серця в Очакові. Мимоволі рахував і тих, кого несли.
Це число повторювали пошепки. Сто тридцять сім загиблих, понад двісті поранених, з них шістдесят важких. Три пари з Ради, одна з них та, що стояла на східному валу й не відступила, коли відступали всі. Двадцять шестеро учнів із тих, що були в Серці, живі. Оришка й Хомко живі, обоє спали, притулившись один до одного, на ліжку в кутку. Параска сиділа біля них і не відпускала Хомкової руки.
— Хто з наших? — спитав Данило в Левка, що міняв йому пов'язку.
Левко не відповів одразу. Дивився на бинт, ніби той був цікавіший за все на світі.
— З нашої шістки ніхто, — сказав він нарешті. — Сидір має ще одну рану, але живий. Горпина… — він ледь посміхнувся, — Горпина зламала булаву. Об сьому чи восьму голову. Тепер ходить і кричить, що Панас Осиковий мусить викувати їй нову.
— А він?
— Каже, зробить, як вона перестане кричати.
Данило хотів засміятись, але ребра не дозволили.
— А Устина?
— Спить. Домна наказала. Не відходить від неї вже годину.
Левко говорив рівно, обережно, як говорять із людьми, яких не хочуть налякати. Данило помітив це й нічого не сказав.
Його понесли, коли почалось.
Не підвели, а понесли: Тихон з Горпиною, на плащі, як носять поранених, бо Данило не міг ні сидіти, ні стояти без чужої допомоги. Дорогу він пам'ятав погано. Пам'ятав підземну вулицю, повну тиші: усі кузні мовчали, усі двері були зачинені, навіть кіт, що завжди сидів на порозі пекарні, кудись зник. Пам'ятав довгі повільні сходи вгору. Потім повітря: вологе, холодне, з запахом диму й прілого очерету.
Великий Луг зустрів їх ранковою імлою.
Вона стелилась над землею, над випаленою смугою, над обвугленими пнями, над берегом, що ще вчора палав. Сонце, червоне й тьмяне, ледь пробивалось крізь неї. Було тихо. Навіть птахи мовчали.
Поховальне місце лежало на невисокому пагорбі за валом, під старим розлогим дубом, якому, казали, було не менше п'яти століть. Під ним рядами стояли хрести: дубові, прості, з вирізаними іменами. Їх було багато. Данило не знав, що їх так багато. Старі, вкриті мохом, нові, ще пахучі смолою. Стояли не тісно, а так, як стоять люди на раді: кожен на своєму місці.
І новий ряд, свіжий, глибокий, викопаний уночі.
Козаків хоронять без труни.
Так заведено: тіло загортають у чисте полотно, кладуть у яму на дубових дошках, а поруч ставлять зброю. Шапку не кладуть: шапка лишається з живими, на пам'ять. Так казав Харко, і Данило, що сидів на землі, спершись на Тихона, слухав це, дивлячись на аркуші полотна, що лежали на краю першої могили.
Одне було велике, широке, для того, хто був високий і широкоплечий. Друге менше й вужче, для жінки, що ще вчора стояла на східному валу.
Лук'ян лежав у третьому.
Окремо, трохи осторонь, на траві, вже вкритій ранковою росою. Його вимили й переодягли в чисту білу сорочку з червоною вишивкою по комірі. Ївга, та сама дівчина з Січі, що вишивала рушник для Гната й Явдохи, принесла її вночі: сорочка лежала в скрині під його ліжком, давно, «на потім». Чия вишивка, Данило не знав, але лінії були старіші за нього.
Поруч, на траві, лежала Лук'янова шабля. Не та, що була в бою: інша, стара, з потертим руків'ям, обмотаним шкірою, його перша, з першого походу, що весь цей час лежала в тій самій скрині. Тепер вона була чиста, з відполірованим клинком, і в ній, як у дзеркалі, відбивалось сіре небо. Бойову шаблю Той, хто знає, залишив іншому.
Чорт сидів поруч.
Він не відходив від тіла з самої ночі. Його намагались прогнати, відвести, нагодувати: ніщо не діяло. Він сидів, обгорнувши лапи хвостом, і дивився на Лук'янове обличчя. Дехто з козаків, що проходили повз, торкався його спини, ніби вибачаючись. Кіт не реагував.
Вони стали навколо ям: не рівно й не шеренгами, а так, як стоїть натовп на похороні. Старі й молоді, воїни й відьми, поранені на милицях, учні в чистих сорочках. Понад тисяча людей. Данило ніколи не бачив стільки в одному місці.
Той, хто знає, стояв біля першої могили.
Він переодягнувся: чистий сірий кожух, нова сорочка, на обличчі ні кіптяви, ні крові. Лише руки, голі, були вкриті шрамами й подряпинами, і на правій лишався темний, майже чорний слід від вовчої крові.
Він не промовляв. Просто стояв і дивився на землю.
Тоді заспівав хтось.
Не голосно й не професійно. Спершу один голос, старий, хрипкий: Домна, чи, може, інша. Це була не пісня про смерть. Просто стара козацька дума, повільна, довга, про козака, що не повернувся з походу, і про матір, що чекала. Слів Данило розбирав не всі, але мелодія була така, що навіть найсуворіші обличчя дрібно здригались. До неї додався другий голос, третій, десятий. Нарешті співали всі: не голосно, майже пошепки, одним довгим, низьким, сумним зітханням.
Ліворуч від Данила хтось плакав. Це була Горпина. Вона стояла, спершись на уламок булави, і сльози текли по обличчю, а вона не втирала їх. Поруч Левко стискав її лікоть і сам тримався з останніх сил.
Мальва тихо схлипувала Тихонові в плече. Він обіймав її однією рукою, а другою тримав Данила за комір, щоб той не завалився.
Устина стояла осторонь, поруч Домни. Вона була бліда, як полотно, з червоними очима, але не плакала. Дивилась на Лук'янове обличчя й не відводила погляду.
Харко підійшов першим.
Він тримав шапку в руці й не надівав її. Присів біля Лук'янового тіла, дивився довго, і на його обличчі, вже не кам'яному, а розпухлому від недосипання, з'явилось те, чого Данило досі в ньому не бачив. Не лише горе. Образа. Образа на самого себе, на ніч, на те, що довелось зачинити браму.
Він нахилився й сказав тихо, так, що чув тільки Данило, що сидів найближче:
— Я зачинив, Лук'яне, як ти просив. Не відчиняв, поки ти не постукав. Ти постукав, і я відчинив.
Він випростався. Подивився на дошки, що лежали біля могили, на кришку, якою мали накрити тіло. Тоді, дуже повільно, ніби не вірячи, що це робить, підійшов і тричі стукнув по ній кулаком.
Двічі, коротко. І ще раз, довго.
Тиша тривала так довго, що Данило почув, як за рікою кричить чайка. Тоді хтось, мабуть Сидір, не витримав і заплакав голосно, по-чоловічому, не соромлячись. Потім ще хтось. Потім майже всі.
Тільки Той, хто знає, стояв нерухомо, і його обличчя, сухе й спокійне, не змінилось. Але Данило помітив: пальці правої руки, що висіла вздовж тіла, ледь помітно підрагували.
Тіла опустили в землю.
Спершу пару, що загинула на східному валу: Марка й Степаниду, обоє сорокарічних, із тих, що ніколи не розлучались. Їх поклали поруч, пліч-о-пліч, і чоловік біля ями поправив жінці косу, ту довгу, білу, з якою вона билась. Потім інших, одного за одним. Мовчки, поспішно, не дивлячись на обличчя.
Лук'яна опустили останнім.
Опускали його вісім чоловіків: Харко, Сидір, Тихон, Левко, двоє старих шабельників, яких Данило не знав, і ще двоє. Дев'ятим мав би бути він. Але його не пустили: надто слабкий.
Він сидів і дивився, як тіло, загорнуте в полотно, повільно зникає в чорній землі. Лопата, друга, третя. Земля сипалась із глухим вологим звуком, і з кожним шматком Лук'яна ставало менше. Данило не міг відвести погляду. Йому здавалось, що якщо він відвернеться, Лук'ян піде зовсім, а поки дивиться, ще трохи залишається.
Чорт стояв на краю ями. Він дивився вниз довго. Потім, без жодного звуку, обійшов могилу, підійшов до Данила й сів поруч, торкнувшись боком його коліна.
Данило поклав руку на його спину.
Кіт не відсунувся.
Вони поставили хрест.
Простий, дубовий, з вирізаним у перекладині ім'ям: «Лук'ян». Без прізвища: у Січі прізвищ не було, лише імена й ті, кого вони пережили. Нижче, дрібнішими літерами: «Він тримав».
Не «тримав межу», не «тримав браму». Просто «тримав».
Хтось поклав до підніжжя хреста пучок полину. Хтось пшоняну кашу в глиняній мисці. Хтось тримав у руці шматок хліба й довго не знав, куди його подіти. Врешті поклав на землю.
Тоді Харко надів шапку й сказав голосно, на весь пагорб:
— Козаки!
Люди підвелись.
— Він був наш. Вічна пам'ять.
— Вічна пам'ять, — відгукнулись голоси.
І грянув залп.
Мушкети, п'ять десятків разом, прогриміли над Лугом, над дубом, над свіжою землею. Дим розтікся рваними клубами, і птахи, що весь цей час мовчали, знялись із очерету, закрутились у сірому небі й зникли.
Данило глянув на хрест. І зрозумів, що чекав, ніби Лук'ян вийде з-за нього, поправить шапку, якої на ньому не було, і скаже: «Ну що, синку, добре відпрацював?»
Не вийшов.
Рада зібралась увечері.
Данило не мав бути там: його не кликали. Але Той, хто знає, проходячи повз лазарет, зупинився біля його ліжка й сказав коротко, без пояснень: «Ходи. І Устину бери». Тож вони прийшли, він, спираючись на палицю, вона, підтримуючи його під лікоть, і стали біля стіни поруч Горпини, Левка, Тихона й Мальви.
Зала виглядала інакше, ніж раніше. Не тому, що в ній щось змінилось: просто стільців стало менше. Цього разу не чотири порожніх, а сім. Три нові стояли в ряд зі згашеними свічками.
Той, хто знає, сидів на чільному місці, і вперше за весь час Данило побачив його втомленим. Не слабким і не старим: втомленим, як дерево, що встояло в бурю, але втратило половину листя.
— Ворог більше не ховається, — сказав він.
Усі мовчали.
— Це перше. Тепер він ходить відкрито, з військом, під своїм прапором, і не чекає нашої відповіді. Він знає, де Січ, знає наш пароль, знає, як рухаються наші пари. Хтось йому розказав, і ми ще не знаємо хто. Це друге.
— Третє, — додала Домна, — що вони шукали не випадково. Вони шукали тебе.
— Так, — підтвердив Той, хто знає. — І вони не отримали.
— Але прийдуть знову.
— Прийдуть.
Гордій, що сидів збоку, підвів голову.
— Що пропонуєте?
— Нічого нового. Відновити Січ. Зібрати пари. Нагодувати поранених. Перебудувати браму. Це ваша справа, Харку, і ваша, Домно. Але є ще одне.
Він глянув на ряд, де стояли шестеро.
— Дніпро небезпечний. Усі шляхи вздовж ріки від Чигирина до Хортиці відкриті. Одна пара не пройде. Дві теж ризикують. Тому відтепер наші ходять по троє.
Данило не зрозумів одразу.
Він стояв, спираючись на палицю, і дивився на Того, хто знає, а той говорив про щось, що Данило чув наче крізь воду. Три пари. Шлях. Точки. Ворожі плани. Слова долинали, але не складались докупи.
— Даниле, — сказав Той, хто знає.
Він здригнувся.
— Ти, Устина, Горпина, Левко, Тихон і Мальва. Шестеро. Три пари. Ви найкраща трійка, яку я можу зібрати. Ви пройшли Очаків, Тихе село, Чигирин, Заріччя, чамбул, Плавні й цю ніч. Вони вас знають. Вони вас бояться. І вони вас шукатимуть.
— Куди? — спитав Тихон.
— Три місця, — відповів Той, хто знає. — Три пари, три точки, одна дорога. Їдете разом, бо разом ви сильніші, а розходитесь лише там, де розходиться шлях.
Він підняв три пальці.
— Перше: Корсунь. Там застава мовчить уже два тижні. Не відповідає на гінців. Хтось там живий, а хтось ні. Це ваше, Тихоне й Мальво.
— Є, — тихо сказав Тихон.
— Друге: Київ, Лавра, архів. Там шукає Гордій. Стара книга, що збереглася від ще давнішого часу, ніж Січ. Може, в ній є імена тих, хто бачив двері. Це ваше, Горпино й Левку.
— Книга? — Левко ожив. — Яка?
— Дізнаєшся. Скажеш мені, коли знайдеш.
Горпина кивнула мовчки, з виглядом людини, що погодилась би піти навіть у вогонь, аби не сидіти.
— А третє?
Той, хто знає, глянув на Данила й Устину. Довго.
— Лозова, — сказав він.
У залі стало тихо.
— Лук'ян мав те саме на думці. Він ніколи не розповідав, але я знав. Хотів повернутись у Лозову. Подивитись, що там лишилось. Знайти те, що вовк залишив. Невідомо, чи залишив. Але ви дізнаєтесь. Це ваше.
Данило мовчав. Потім сказав, не знаючи чому:
— Я піду.
— Я знаю, — відповів Той, хто знає.
Вони розійшлись пізно.
Данило ще довго стояв у коридорі, спираючись на стіну. Рука боліла, ребра боліли, плече боліло, але це було не найгірше. Найгіршою була порожнеча десь між грудьми й горлом, така, що не лікується.
— Даниле, — сказав хтось тихо.
Устина стояла поруч. Вона не кликала його на розмову, не питала, як він. Просто стояла. Потім ще тихіше сказала:
— Ходімо, прогуляємось.
Вони вийшли нагору, на вал, де вранці стояв Данило з рогатиною. Ніч була ясна й холодна, і вперше за кілька днів над Лугом висіли зорі. Дрібні, білі, далекі. Новий місяць минув, і серп, тонкий, ледь помітний, нахилився над самим обрієм.
— Ти питав, що сказав вовк, — раптом озвалась Устина.
— Коли?
— На подвір'ї. Він дивився на мене й щось прошепотів. Я не почула. Але зрозуміла, що це було не моє ім'я.
— А що?
— Не знаю. — Вона глянула на нього. — Я питала Того, хто знає.
— І?
— Він сказав, що не знає. Але я бачила, що знає.
Данило промовчав.
— Він розповів мені ще дещо, — продовжила Устина. — Недовго. Сказав, що я не перша, хто чує ту мову. Що її колись чула одна жінка, яку він знав. Не сказав, хто. Сказав, що вона не була ворогом. І не була другом. Просто так було.
— А ти?
— Спитала, що в мені б'ється.
— І він?
— «Те, що я ношу, і те, що носиш ти, не одне й те саме. Але схоже». — Вона обхопила себе руками. — Це все. Більше нічого. Каже, не зараз.
— Знову «не зараз».
— Знову.
Вони замовкли. Десь далеко на краю Лугу закричала сова.
— Мені страшно, — сказала Устина. — Не від них. Від того, що я не знаю.
Данило хотів сказати щось мудре. Те, що сказав би Лук'ян. Але слів не знайшов. Тому просто підняв здорову руку й обійняв її за плечі, незграбно, не зважаючи на біль у ребрах.
— Знаю, — сказав він. — Дізнаємось. Разом.
— Разом.
Вони вирушили на шостий день, коли Данило вже міг сидіти в сідлі.
Шестеро людей, шість коней і один кіт. Тобто шестеро вершників і Чорт, що сів на Данилове сідло, перед ним, між лукою й гривою, з виразом такої глибокої гідності, що ніхто не наважився його зняти.
Той, хто знає, вийшов провести їх сам. Він не промовляв і не благословляв. Стояв біля нової брами, ще не пофарбованої, зі свіжою смолою на дошках, і дивився на кожного. Коли Данило проїздив повз, зупинив його.
— Шабля, — сказав він.
— Що?
— Лук'янова. Бойова. Тримай.
Він простяг її. Данило взяв обома руками. Вона була легша, ніж він думав, і чомусь тепла.
— Він хотів, щоб ти.
— Знаю, — тихо відповів Данило.
— Не вмій її так, як він. Вмій по-своєму.
— Спробую.
Той, хто знає, ледь помітно кивнув. Потім глянув на Устину, що стояла поруч на коні, в темному плащі. Вона дивилась прямо на нього, не відводячи очей. Він нічого не сказав, лише схилив голову. Це був ледь помітний поклін, якого ніхто не мав би бачити.
Але Данило бачив.
Дорога йшла через очерет, потім через плавні, потім через безкраї, мокрі, прозорі луки. Над ними пливли хмари, і не було ні вітру, ні птахів. Тільки кінські копита хлюпали по калюжах, і кіт на Даниловому сідлі час від часу тихо чхав.
Горпина їхала поруч із Левком і розповідала йому про нову булаву, яку збиралась замовити. Він слухав, кивав і щось записував у зошит. Мальва співала собі під ніс. Тихон їхав мовчки, але не відводив погляду від її спини.
Данило їхав позаду. Він не говорив.
На краю Великого Лугу, там, де земля вже не була такою рівною, очерет рідшав, а далі починався степ, на невеликому горбі стояв камінь. Старий, сивий, високий, укритий мохом, зі стертим обличчям, на якому ледь вгадувались очі й рот. Скіфська баба: такі стояли по всьому Дикому Полю, і ніхто вже не пам'ятав, хто їх ставив.
Данило помітив його, проїжджаючи повз.
Усе довкола було вкрите росою: трава, листя, кінські гриви. А камінь вкривав іній.
Білий, тонкий, блискучий. Тільки камінь, і нічого більше. А на його східній грані, на рівні людського зросту, чітко, ніби відбитий у воску, виднівся слід долоні. Широкої, довгопалої, притиснутої так сильно, що іній навколо неї потемнів.
Данило зупинив коня.
Устина зупинилась поруч. Вона теж дивилась на камінь і нічого не питала. Лише через мить, ледь чутно, ніби сама собі, заспівала щось знайоме, без слів, ту мелодію, що співала вві сні, не знаючи звідки вона.
Іній на камені ледь помітно здригнувся.
Кіт на Даниловому сідлі чхнув, голосно й обурено, і це розбило чари. Данило тицьнув коня п'ятами, і вони поїхали далі, туди, де за обрієм, у сірій імлі, лежала дорога на Лозову.
На шапці, що висіла в нього на сідлі, ще тримався попіл.
Він вирішив не струшувати.
Кінець першої книги